Як прожити без грошей? або на порозі Нового суспільства

Людство поступово ввійшло у ІІІ тисячоліття — по зорям це епоха Водолія, яка характеризується розвитком інформаційної економіки, на відміну від індустріальної економіки, розвиток якої відбівся у ХХ ст.

Основні риси індустріальної економіки — це великі заводи, фабрики, греблі. Одним словом — гігантоманія. Для обслуговування цього сконцентрованого капіталу створювались і розросталися мегаполіси.

Інформаційна ж економіка — невидима, як і сама інформація. Це мобільний зв’язок, продаж по інтернету, мережевий маркетинг — вони невидимі, але потоки коштів, що обертаються там, великі і з кожним днем зростають. І що найцікавіше, контролювати рух цих коштів для фіскальних органів неможливо. Та й самі гроші завдяки сучасним банківським технологіям перетворились на спалах електронного сигналу. І хто, як не банкіри, що мають можливість організувати необхідну кількість таких «спалахів», володіють цим світом, контролюють людей, примушуючи їх йти на роботу, скоювати різні злочини заради грошей.

Тому з часом все зменшуються надходження до бюджету у вигляді податків. Податкові органи намагаються нараховувати податки на видимі матеріальні предмети, тобто вводять податок на майно, нерухомість, предмети розкоші. Але все це лише видима частина айсбергу, тому що весь капітал вкладений в інформацію — і як з неї брати податки ще ніхто не здогадався.

Незабаром настане момент, коли надходжень до бюджету не вистачить навіть на утримання чиновників, вчителів, лікарів, міліції, армії. І чим більша шафа, чим роздутіший державний апарат, то з більшим тріском вона впаде.

Цей момент для багатьох держав вже настав у вигляді світової кризи 2008 р. Самі ж банкіри, тобто власники найвпливовішої інформації, ініціювали цей процес, використовуючи інер­цій­­ність людської думки: спочатку привчили нас відчувати себе господарями свого життя, а потім різко зменшили кількість електронних спалахів. І кожен пішов до свого дебітора повернути борг негайно. Але спалахів немає, а паперовими банкнотами забиті бан­ківські сховища у вигляді збіль­шення резервного фонду.

На фоні зубожіння економіки виробництва зростав як на дріжджах банківський сектор. І не треба засуджувати банкірів за їх жадобу до наживи — вони просто витрушують старий килим, наводячи всесвітній порядок. Хто не зрозумів — звідки йдуть удари і не ухилився, хто продовжує збільшувати обсяги виробництва матеріальної продукції — будуть і надалі найбільш вразливі.

Державний апарат повинен пристосуватися до реалій нового часу. Інакше він розвалиться або стане системним адміністратором чи розробником програми з моніторингу думок та дій громадськості.

Сьогодні потрібна нова структура економічної системи. Інформація — це вода. Таке порівняння зумовлене схожістю їх багатьох властивостей: і те, і інше постійно перебуває у русі, змінює свою форму, реагує на найменші зовнішні чинники.

Знаючи, що гроші, акції — це теж інформаційний продукт, представимо, що хтось у вигляді ФРС Сполучених Штатів, біржевиків проштовхує свої банкноти чи акції на ринок. Вони володіють цими водними просторами і хочуть, як ті пірати, оволодіти всіма кораблями (суб’єктами господарської діяльності), що плавають у цьому інформаційному просторі. Цю люди здатні влаштувати штучне «цунамі» з метою потопити «кораблі». Тут же пропонується швидка допомога по порятунку на кабальних умовах. Як тільки ти прийняв допомогу — хвиль як  і не бувало — корабель пливе далі, але вже під іншим прапором.

Постає логічне питання: А що ж буде, коли всі кораблі будуть належати одному власнику?  Я думаю, налагодиться планова наперед чітко прорахована стабільна економіка, замість хаосу (де м’ясо можуть завозити в Україну — світову житницю — навіть із Австралії чи Пів­денної Америки) буде наведено порядок і стабільність.

Але що добре для матеріального світу — то на духовний світ діє навпаки: де та жага людини пройти крізь труднощі?  Людина, як той велосипед, — живе, поки рухається.

Для нас актуальним є знайти якомога простий, а тому більш надійний засіб порятунку наших кораблів:

1. Чому наші кораблі плавають по чужим небезпечним морям? Може, прокласти маршрути іншими морями, користуватись іншими грошима, піднімати свою валюту? Зробити це — справа копітка, а розлютований володар морів швидко дасть нам по руках. Тому цей варіант можливий лише у випадку, коли цей володар ослабне по якійсь причині.

2. Єдине, що може зробити кораблі непотопними — це з’єднання між самими кораблями.

Інша аналогія цього методу — кришталева решітка матеріального тіла, або ж, якщо взяти макрокосм — то це зв’язки між зорями у Всесвіті, де всі елементи пов’язані між собою і загалом складають одне ціле.

Суб’єкти господарювання колишнього СРСР перебували під повним жорстким контролем генсека. Ця країна була непереможною і постійно зростала: навіть без зовнішніх інвестицій, а навпаки, у ворожому оточенні усього економічно розвинутого світу. Ставка робилась лише на розкриття вну­трішніх резервів. Але будь-яке зростання приводе до переходу на якісно новий рівень, в якому панують нові закони, нові правила руху. В свій час керівництво держави не зуміло вчасно оцінити ситуацію, побоялось втрати влади і не впровадило ідеї автоматизації керування в економіці та обороні СРСР, які генерували академіки А.І.Кітов та В.М.Глушков. Вони планували створити ці ж самі інформаційні зв’язки між кожним суб’єктом господарювання чи оборони.

Відомо, щоб заволодіти чимось — його треба спочатку розділити: створити якомога більше держав, керівників, підкріплюючи  цей розпад гаслами про демократію і свободу кожного від всіх.

Протистояти цій навалі можливо лише  об’єднувальними процесами. Головне — не передати куті меду, щоб  створити систему взаємодопомоги, гармонії, де б кожному, навіть злочинцю, знайшлося місце під сонцем.

Такі об’єднувальні системи можуть існувати не лише в глобальному розумінні, а і в малому, в будь-яких галузях економіки.

Це і сільськогосподарські кооперативи — форма господарювання, випробувана часом в сталій по розвитку Європі. Або ж союзи малих підприємств навколо якогось великого потужнього центру (т. зв. кластери). Завдяки чому енергія суб’єктів господарювання витрачається не на підняття вартості своєї продукції, не на так зване завоювання ринку збуту, а на пошук ніші взаємного співробітництва, на творчий процес.

Більш цікавим був би проект об’єднання городян та селян. Адже зв’язки між ними формуються  за схемою «купівлі-продажу».

Але ми вже розуміємо, що гроші — це занадто вразливий і ризиковий інструмент в нашу епоху. Вони не можуть представляти засіб накопичення багатства в інформаційну епоху. Гроші ще можуть виступати еквівалентом, коефіцієнтом обміну. А в що ж потім вкладати ті гроші, що принесли додаткову вартість?  Нині городяни прагнуть жити за межами міста — в екологічно чистому довкіллі, щоб  уникати суєти, а селяни рвуться у місто, до цивілізації, культури, як їм це уявляється. Врешті-решт, кожен хоче володіти якимось майном, але не грошима. Так давайте відкриємо цей шлях спільного перехрестного володіння майном: городян у сільській місцевості, а селян — у місті.

Місто — це спотворене індустріалізацією неприроднє для людини місце проживання.  Аналізуючи розміри енергетичної субстанції людини, вчені прийшли до висновку, що для здорового способу життя  необхідно мешкати в одноповерховій будівлі на території не менше 1 га. І таке поселення не може налічувати більше 10 тисяч осіб.

Крах індустріальної економіки призвів до росту безробіття у містах,  і навіть працюючі вже не здатні на отриману зарплату  в 1500 — 2000 грн забезпечити свою родину і оплатити комунальні витрати, не кажучи вже про плату за навчання, лікування, транспорт, зв’язок та одяг. І цей вал платних послуг наростає з року в рік. Сюди останніми роками додалася і проблема браку робочих місць. А от у селах роботи завжди вистачить на всіх. І хоч система організації праці на селі перебуває на доволі низькому рівні, все ж таки сільська трудяща людина здатна себе прогодувати і отопити свою оселю якщо не газом, то хоча б дровами. А якщо застосувати сучасні засоби автоматизації в сільському господарстві — рівень життя на селі можна суттєво підняти. Хоч якби там було, але селяни суттєво незалежніші від держави, ніж городяни.

Уявімо, що існує державна програма, за якою на відрахування із зарплати городянина державна або комунальна будівельна організація створює умови для проживання на селі: в першу чергу треба підняти залишені села, створити там соціальну інфраструктуру, прокласти дороги, обладнати джерела відновлювальної енергетики. Такий робітник знає, що у нього накопичується зриме матеріальне багатство (не у вигляді тих самих пенсійних вкладів, адже там знову все уособлюється в грошах — той самий обман (фікція) і тому впевнений у своєму майбутньому.

Нині дедалі важливішим стає не лише супердостаток, а стан людської душі. Комфорт виражається не лише в кількості кімнат, одиниць побутової техніки, автівок, а і у душевному  спокої, впевненості, Що ти житимеш довго і в гармонії з людьми і пприродою.  Позитивне мислення, душевний спокій та рівновага стають навіть важливішим за банківський рахунок.

Якщо селянин володіє 15 сотками землі — то він той самий кріпак, а не господар на землі.  Лише ділянка не менша 1 га, по підрахункам спеціалістів (М.Курдюмов) дасть змогу з мінімальними трудозатратами повністю забезпечити себе екологічно чистою, здоровою їжою, яка створена природою саме для господаря даної ділянки.

Тому потрібно допомогти селянину створити умови для гармонійного проживання на природі. А якщо існує потяг селян до міста, то давайте надамо їм у власність місця збуту їхньої с/г продукції. Адже на сьогодні начебто існуюча  кооперативна форма власності на ринок у Черкасах не дає можливості селянину мати свою частку у власності майна ринку, мало того, його змушують ще платити різні ринкові збори. Хоча я не виключаю того часу, коли городянин, щоб зайти на базар і купити екологічно чисті продукти харчування, буде сам платити ринковий збір.

Селянин теж буде впевнено почуватися, адже він свою додаткову вартість теж вбачає не в якихось умовних одиницях, а в конкретній власності. Можливо, об’єд­нанням селян за різними галузями сільського господарства було б цікаво володіти в містах потужностями з виробництва та ремонту с/г техніки, с/г НДІ, підприємствами з переробки с/г продукції.

Держава повинна всіляко сприяти створенню такої структуризації суспільства, поєднанню інтересів села і міста. Для цього можлива передача майна за мінімальними цінами, за собівартістю, а можливо і даром, якщо відповідає вказаній програмі. Адже, подивіться, як повирізали на металобрухт наші підприємства. Можливо, у «приватизаторів» теж була своя, відмінна від державної, програма знищення конкурентів?

Як це так? — запитає власник якогось майна, — щоб його віддати задаром! Який тут зиск? Для недалекозорих —  тих, хто нахапав майно і чекає, як собака на сіні, коли ринок знову буде зростати  — навожу приклад із сучасності.

Після входження Італії до Євросоюзу, де є чіткий розподіл ринку, почався занепад молочного тваринництва. Відсутність ринку збуту на молочну продукцію змусила власників худоби швидко провести реструктуризацію галузі. І тут спрацювало золоте правило сьогодення: зовсім не головне — володіти засобами виробництва, як нам намагалися втовкмачити більшовики, аби посіяти сумніви в нашу голову і пожати грабіж майна. Головним являється — чистий рух (рух думок, товаро-обмінних відносин). Молочне стадо (кози, корови) було розпродане окремим власникам — городянам, які їх придбали, можливо, відчувши потяг до природи або із бажання пити екологічно чисте молоко, або просто з цікавості, щоб похвалитися перед своїми друзями. Якщо купуються ділянки на зорях, то чому б не придбати  і корисних для прохарчування тварин. Мало того, новий власник оплачує всі витрати на утримання худоби і транспортні витрати на передачу молочної продукції — якщо забажає.  Цей випадок є також прикладом того, як запрацювала ланка місто — село.

Для тих, хто ще стоїть перед горою і не знає, як до неї підступитися — пропоную наглядний посібник, таке собі практичне заняття по реалізації теорії структурної переорганізації суспільства на прикладі створення сумісного в рамках місто — село проекту «Наша ферма».

Для наочності зробимо прив’язку до існуючих суб’єктів господарювання мого рідного міста Черкаси.

На околицях Черкас у с. Геронимівка давно гуляє вітер фермами, бо його власники, як і всі інші під­приємства зобов’язані законом працювати задля отримання прибутку, а не дбати про комплексний розвиток суспільства. Тому, із цієї точки зору, їм вигідніше трохи почекати, поки нам взагалі відіб’ють бажання щось творити на своїй землі і ми з радістю та «зиском» продамо все це непотрібне нам майно і Богом дану плодючу землю якимось зайдам.

Щоб, боронь Боже, до такого і нашим нащадкам не дожити — пропоную, використовуючи те, що залишилося (а для цього треба зробити повну ревізію всього майна, резервів), стартувати, але вже враховуючи нову інформаційну епоху.

Задля зменшення рівня особистої приватно-власницької наживи пропоную організувати проект «Наша ферма» на базі комунального підприємства. Власнику цього пам’ятника перебудови пропонується ввійти своїми фермами та землею в співзасновки цього комунального підприємства. Стврюється сучасна молочна ферма, закуповуються породисті високопродуктивні корови, наймаються працівники. Потім пропонуємо приватним особам — городянам придбати собі корову. Укладається угода, за якою покупець зобов’язаний проплачувати повне утримання своєї корови, її страховку.

Як варіант, можливо розглянути перетворення в майбутньому цього комунального підприємства в с/г неприбутковий кооператив.

Необхідно організувати доставку свіжого  охолодженого молока у спеціальній тарі власнику корови до міста згідно узгодженого графіку або заявкам.

Якщо молочна продукція не потрібна, то кошти від зданого молока йдуть на баланс власника корови. Періодично, за місячними чи квартальними підсумками, отриманий дохід перераховується власнику корови на його особистий рахунок.

Як варіант більш поглибленої кооперації — укладається угода із черкаським молокозаводом ЗАТ «Юрія» на виробництво молочної продукції із давальницької сировини. Коефіцієнт виходу продукції перевіряється економічною службою УБОЗу, податківцями та держстандартом і затверджується ОДА.

Власники корів, а отже і молока від своїх корів, отримують особисті картки, на яких відображається баланс, в залежності від зданого молока. На цю суму вони можуть отримати молочну продукцію в будь-якому кіоску ЗАТ «Юрія», надавши свою накопичувальну картку. Якщо якість продукції, що виробляє ЗАТ «Юрія», не буде задовольняти членів цього проекту, вони мають праворозробити свою технологію нових молочних продуктів аж до випуску продукції під своєю торговельною маркою, наприклад, «Наша ферма». Інший шлях розвитку — створення свого молокопереробного мінізаводу..

Якщо бажаючих стати співвласником такого під­приємства стане більше, ніж можливості даної ферми — можна створювати аналогічні ферми в інших селах. Доцільно розширювати напрямки інвестування на створення спільної конюшні, поруч з якою організувати місце для прогулянок на конях (розвиток кінної терапії для хворих на різні недуги), або ж навіть невеликий іподром для проведення кінних змагань. Згадаймо, якою популярністю користуються подібні аматорські змагання у Німеччині, Франції, Великій Британії.

Навіть вбачаю перспективу в сумісному з городянами створенню садових кооперативів. За часи СРСР кожен черкащанин мав можливість прийти в сади, що були біля хімкомбінатів, назбирати яблука, поїсти їх, тобто взяти собі заробіток натуроплатою. І нічого в цьому поганого ніхто не вбачав. Зараз прив’язка до грошей позбавляє багатьох отримати те, що він чесно заробив. Натуроплата — це певний вихід із ситуації і він набуває популярності в епоху світової кризи і в Україні.

Головне в цьому проекті -здійснити суворий контроль на всіх  етапах господарювання. В цьому може допомогти автоматизація процесу догляду за тваринами, встановлення камер відеоспостереження та пропаганда духу партнерства, добросусідства.

Із виховної, духовної точки зору — важливо те, що кожен громадянин разом із своєю родиною матиме можливість приїхати до своєї корови чи коня, погладити його, погодувати, а може, навіть, увійти в образ селянина і попрацювати на фермі певний час.

Мій проект буде першою сходинкою для його учасників на шляху до повернення у своє природнє середовище — в родовий маєток, на природу, на землю-матінку. Туди, де панує принцип — вкладайте свої зусилля, енергію, кошти в живе — в дітей, дерева, тварин, бджоли, бо лише воно є спра­вжнім багатством. Ли­ше живе має найбільшу рентабельність.

Олександр Дігтяр