Реформатори чи імітатори?

Свого часу в СРСР у розпалі лицемірно-пропаґандистської «боротьби за мир», кружляв невибагливий анекдот від леґендарного «Вірменського радіо«: «Чи буде третя світова війна?» — запитували його. «Ні, — відповідало радіо. — Але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться».

Щось подібне, гадаю, чекає на нас і з новими реформами. Усі реальні, себто системні зміни так і залишаться нерозпочатими, натомість «ста­біль­ність», якою пишається сьогоднішній уряд перетвориться на стагнацію.

З погляду public relations, гасло «стабільності і реформ», узяте рік тому на озброєння новим урядом, було, безумовно, вдалою знахідкою. Ніхто в Україні, та й за її межами, не сумнівався, здається, що в цих двох словах утілено саме те, чого виснажена політичними міжусобицями та економічною кризою країна потребувала найдужче. «Стабіль­ність» належало осягнути передовсім — бо як без неї здійснюавати заповітні реформи? — а тому для святого діла не гріх було порушити й конституцію, зіґнорувати нудні процедурні норми, обмежити трохи громадянські права і свободи, і навіть пожертвувати чималий кавалок національного суверенітету надокучливому сусідові.

Першу, «стабілізаційну», частину програми новообраній владі вдалося досить швидко виконати й перевиконати, перевівши Україну за рік із розряду вільних країн (за класифікацією Freedom House) у розряд «частково вільних» — із переспективою подальшого переходу в розряд «невільних», де, власне, й перебуває більшість режимів Африки, Азії та колишнього СРСР. За рівнем свободи мас-медій Українасьогодні упевнено «стабілізувалася», опустившися з 89 місця на 131 (серед 178 країн) — відповідно до аналітичних оцінок міжнародної організації «Репортери без кордонів».

Поки що всі «реформаторські» заходи, оголошені урядом, мають непослідовний, поверховий характер. Так звана «податкова реформа» звелася до закручування фіскальних гайок супроти малого й середнього бізнесу, спровокувавши тим самим наймасовіші — з часів Помаранчевої революції — протести, котрі змусили врешті президента накласти вето на документ і запропонувати до нього деякі косметичні зміни. Загальна філософія оподаткування, однак, залишилася незмінною. А це означає, що найбільші багатії, які сьогодні при владі, і надалі перепомповуватимуть мільярди в офшорні банки, крихітний Кіпр і надалі буде головним «закордонним» інвестором в Україні, а найбільшими платниками податків до українського бюджету залишатимуться законослухняні західні фірми на зразок «Кока-коли», «Крафта» і «Філіп Моріса», а не місцеві металургійні та нафтохімічні гіганти, що ось два десятиліття працюють виключно собі на збиток. Це означає також, що близькі до уряду бізнесмени і надалі отримуватимуть повернення податку на додану вартість (ПДВ) за фіктивний експорт, тим часом як сумлінні експортери роками того повернення не отримуватимуть або ж отримуватимуть лише половину, за умови що віддадуть другу на «відкат» урядовцям.

Так звана «адміністративна реформа» звелася до об’єднання й перейменування інституцій та перетасування персоналу, але аж ніяк не до обмеження їхніх функцій та реальної чисельності, а тим більш — не до підвищення ефективності та відповідальності, й аж ніяк не до давно назрілої децентралізації та деполітизації. Навпаки, «адміністративна реформа», на думку біль­шості експертів, лише посилила політичну залежність державних службовців від свого начальства, сконцентрувала ще більшу владу в руках президента й вибудувала суто авторитарну владну «вертикаль» у російському стилі. Жодного очищення влади від корумпованих та некомпетентних осіб в Україні так і не відбулося — якщо не рахувати суто політичних розправ із представниками попередньої влади на суто партійній, а не професійній основі. Найодіозніші постаті нової влади не тільки не постраждали внаслідок реформ, а й, схоже, навпаки, ще дужче зміцнили свої позиції.

Пенсійна реформа, започаткована під тиском Міжнародного валютного фонду, зводиться до поступового підвищення пенсійного віку — спершу для жінок (від 55 до 60 років), потім для чоловіків (від 60 до 65). А проте вона ніяк не заторкнула ані самої системи формування пенсійного фонду, ані диверсифікації пенсійних оплат, ані, найголовніше, кричущої розбіжності в розмірах державних пенсій, коли найнижча (і найпоширеніша) в Україні пенсія становить $100 на місяць, а найвища сягає восьми тисяч. Іншими словами, привілейовані 10% пенсіонерів (урядовці, ветерани КҐБ та інші люди з сумнівними «заслугами» перед Україною) отримують із пенсійного фонду приблизно стільки ж, скільки решта 90% українських пенсіонерів. Цієї скандальної ситуації змінювати не збираються, пояснюючи це тим, що конституція, мовляв, забороняє приймати закони, які б безпосередньо погіршували наявне соціальне становище громадян. Хоча в багатьох інших випадках, як ми бачили протягом року, ці ж добродії не вельми церемонилися з положеннями конституції, іґноруючи або викручуючи їх на всі лади відповідно до власної вигоди.

Реформа житлово-комунальної служби так само звелася поки що до банального підвищення цін на всі послуги, а не до кардинального реформування самої служби та підвищення її ефективності. Фактично це означає затягування пасків для простого населення, бо ж, як і раніше, жодного серйозного оподаткування велетенських маєтків, люксусових автомобілів та інших предметів розкоші «реформи» не передбачають. Їхня логіка загалом зрозуміла: бідні мають стати ще біднішими й таким чином цілковито залежними від владних феодалів, багаті ж можуть не перейматися ані податками, ані відокремленням бізнесу від влади, успішно поєднуючи урядову діяльність із підприємницькою.

Усе це було б непогано — принаймні для влади — коли б Україна була Росією чи, принаймні, Азербайджаном або Казахстаном. Але, на щастя, вона не має тамтешніх запасів нафти чи газу, а тому таки мусить здійснювати неприємні реформи — і то не лише з огляду на тиск МФВ, а й з огляду а перспективу неминучого банкрутства. З іншого боку, однак, реальні реформи для чинної влади є вкрай небажаними, бо ж вимагають не лише описаних вище маніпуляцій, а й кардинальної зміни самих правил гри: нещадного викорінення корупції, перебудови всіх інституцій, запровадження верховенства права, принципово іншої кадрової політики. Нічого цього в Януковичевих «реформах» не прозирає й близько.

За даними Transparency International, Україна належить до найбільш корумпованих країн світу, ділячи 137-142 місця між Гондурасом, Ніґерією та Зімбабве. Українці оцінюють власну судову систему на 4,4 (за шкалою, де одиничка є найкращою оцінкою, а п’ятірка — найгіршою). Продажність міліції оцінюють на 4,3; продажність державних службовців та депутатів — на 4,1; корупцію в освіті — на 4; у бізнесі — на 3,7. Третина опитаних (34%) визнає, що дає хабарі принаймні раз на рік, — це трохи менше, як в Африці, але більше, як у Латинській Америці (23%), на Західних Балканах (19%), не кажучи вже про країни ЄС та Північної Америки (5%).

Ситуація виглядає цілком безнадійною, беручи до уваги, що саме ті інституції, які покликані боротися з корупцією (міліція, прокуратура, суди), сприймаються в Україні (і за всіма ознаками є) найбільш скорумпованими. А проте саме такою була ситуація і в Грузії за часів Едуарда Шеварднадзе. Сьогодні Грузія належить до найменш корумпованих країн світу: лише три відсотки грузинів змушені (і наважуються) нині платити хабарі. Відповідні заходи, інституційні реформи та масова підтримка урядових ініціатив населенням, безумовно, відіграли важливу роль в досягненні цього успіху. Проте вирішальною все ж була політична воля тамтешнього керівництва, насамперед президента Саакашвілі. Бо ж найскладніше у боротьбі з корупцією — не приструнити розпаношілих провінційних даїшників, колядників-суддів чи загребущих митників, а — як, певно, кожен знає із власного досвіду, — сказати тверде і рішуче «ні» своїм найближчим друзям та родичам. Саме тут починається справжня боротьба з корупцією і саме тут утверджується верховенство права. Якщо б Віктор Ющенко після революції нагородив своїх друзів медалями та орденами, а не міністерськими посадами, ми, вірогідно, жили б нині у цілком іншій країні.

Сподіватися сьогодні на якийсь гіпотетичний «патріотизм» влади, а тим більше на громадянську свідомість її соратників, на жаль, не доводиться. Єдина, хоча й невелика надія на цивілізаційний прорив полягає для нас у тому, що правити Україною традиційним на цих теренах м’яко-авторитарним способом влада уже не зможе. Їй доведеться здійснювати реальні, не імітаційні реформи, жертвуючи власними короткотерміновими інтересами, а ще більше — інтересами свого оточення. Чи, імовірніше, встановлювати жорстку диктатуру з усіма відповідними наслідками — спершу для населення, а згодом і для самого лідера країни.

Хай прислухається уважніше  до дискурсу у викладі депутата і, звісна річ, підприємця Валентина Ландика.

«У чому відмінність між Сходом і Заходом України?» — простодушно запитує його журналіст, на що один із «реформаторів і стабілізаторів» по-державницьки мудро відповідає: «Посмотрите, как на Востоке работает сталевар, машинист. Это ужасные условия. Он зарабатывает 200-300 долларов. А вуйко говорит: «Чтобы я за такие деньги так работал?! Я пойду к поляку, нарублю ему дров, он мне даст 100 доляров, я еще к нему похожу». Это такой менталитет. Мы хотели запустить в Ивано-Франковске завод «Норд». Но еле ноги оттуда унесли. Возили туда поездами своих людей, потому что тамошние не хотели работать. Хотя зарплату давали, как в Донецке. Работать должны все. Нужно закрывать границы и производить собственный продукт, строить фермы. Мы попытаемся это сделать за 10 лет. Может, и больше времени понадобится».

Про недовіру до «несовєтизованих українців» із заходу варто поговорити окремо. Цікавішою тут є неприхильність до свободи — в усіх її формах і виявах. Депутатові не спадає на гадку, що найпростіший спосіб заохотити людей до праці — це поліпшити «жахливі умови» і заплатити хоча б так, як платить підступний «поляк». Ба ні! Простіше, виявляється, закрити кордони, обгородити країну колючим дротом і загнати всіх до колгоспів, і з капосних галичан витворити покірних донбасців, аби й вони працювали «в ужасных условиях» за 200 доларів або й задаром для панів депутатів, щоб ті могли й далі собі розважатися у Монако, лікуватись у Баден-Бадені та облаштовувати по Європі свої маєтки.

Ця ментальність невиліковна, і тому зовсім не складно передбачити, які «реформи» і яка «стабільність» на нас очікують.

Микола Рябчук zaxid.net