Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Епілог до сміху

Нотатки до біографічних роздумів павла Глазового. Продовження. Початок в №№4-6

Поданий на сторінці матеріал — це фрагмент біографічної художньо-документальної повісті «Епілог до сміху», автором якої є офіційний хранитель і архіваріус літературного спадку П.П. Глазового, упорядник повного зібрання творів поета та його біограф — Геннадій Якович Кужільний. Біографія поета входить до повного зібрання і органічно вплітається у мистецький портрет Великого гумориста.

Редакція газети має намір й надалі продовжити публікації цих матеріалів.

 

ПЕРШІ УНІВЕРСИТЕТИ

- Оце я бідкаюсь про Новоскелеватку, — казав далі оповідач, — а озираючись в ті роки, дедалі частіше ловлю себе на думці, що у колгоспі в 32-33 роках ми навряд чи вижили б. А на підприємствах як не як, а якийсь пайок зі шматком хліба батькові давали. Важко було, голодно, але таки вижили.

А у 31-му році думка про повернення до Новоскелеватки у батьків була. Навіть винайняли двох грабарів, щоб ті перевезли наш нехитрий скарб до села. Та в дорозі на виїзді ще з Кривого Рогу трапилась непередбачувана біда — зламались шпиці на колесі одного воза. От і повернули назад — тимчасово до тітки Фросини, аж поки не купили в Осичках кімнати. Так і залишились у Кривому Розі…

Закінчив я семилітку 1936 року і не став думати-гадати про своє майбутнє, а почав готувати документи до вступу в Новомосковську педагогічну школу, що неподалік Дніпропетровська.

Закликає якось мене до себе директор школи і каже:

- Павло! Ти не проти хоча б з рік повчителювати у нас в школі? Наберешся трохи педагогічного досвіду, а потім поїдеш вчитись до Новомосковська.

- А з вчителями дійсно тоді було сутужно, — зробив гірку ремарку поет, — бо вже почались масові репресії, буквально косили більш-менш талановитих людей. Вибирали, мов по зернині. Все талановите та щире, відкрите й добре, йшло етапами за Полярне коло. Можливо, що саме з цих причин я став вчителем у першому класі початкової школи, бо перед цим арештували викладача.

- Новомосковськ, 1937 рік, — продовжував поет. — Невеличке тоді ще місто з переважно приватними хатками. Крім нашої педагогічної школи, було ще одне училище, здається медичне. Бач, вже точно й не згадаю!

Ще два майже голодних роки моєї юності. В школі годували, але як? Молодий організм ще росте і вимагає багато їжі, а у нас коштів зі стипендій вистачало хіба що на хліб і халву — найдешевшу тоді із солодощів.

- До сліз знайоме відчуття, — вторю поету, — самому батьки у дитинстві раз на місяць і тільки у день отримання платні купували 200 грамів халви на 28 копійок та пляшку лимонаду — за чверть карбованця. З грошима було сутужно, бо будувати хату при тодішніх мізерних зарплатах їм було вкрай сутужно.

- Так це тому, — перепитую, — халва і у Вас лежить постійно на столі — відгомін тих часів?

- Так, — тихо відповів Павло Прокопович, поглянувши на мене з глибоким сумом та досадою.

- А вчився я добре, мабуть найкраще на весь курс, — продовжував мій оповідач. — І в школі пописував віршики, бо був членом групи, як тепер модно називати — редколегії шкільної стінгазети з екзотичною назвою «Бегемот». Ось так, потихеньку і ввійшов у смак до поезії.

Не стримуюсь і питаю: — Це тому у Ваших гуморесках стільки тепла і симпатії до бегемотів? Знову юність нагадувала про себе при їх написанні?

Павло Прокопович аж розсміявся, а тоді й каже:

- Знаєш, а в чомусь ти маєш рацію, бо й справді я згадував шкільну стінну газету, коли писав усмішки про бегемотів, але чомусь тоді не надавав цьому особливого значення. Щось раціональне є в твоєму зауваженні. Той шкільний «Бегемот» був по-дитячому більшовицький, але не по-дитячому хижий і злий. Він з бегемотами моїх гуморесок не має нічого спільного.

Та повернемось до школи. Одного дня, десь у середині навчального року, в школі трапився справжній переполох. Як потім вже з часом стало відомо, на нашого викладача історії хтось черкнув донос із звинуваченням в антирадянській пропаганді серед учнів.

Директор школи був дуже поважною і розсудливою людиною. Він запропонував слідчому перепитати всіх учнів класів, де викладав предмет цей учитель. Всіх, вочевидь, було б неможливо, а тому «енкаведист» зголосився опитати тільки відмінників навчання. Зібрали таких кілька учнів, серед них був і я.

Закликають нас до кабінету директора поодинці і ставлять всім одне й теж питання: «Про що вам розказують на уроках історії?«

Ось закликали й мене. На поставлене питання я, мов з кулемета, почав строчити про керівну роль ВКП(б) та особисто товариша Сталіна.

- Що ще розказують вам на уроках історії? — запитав мене директор.

Мій «кулемет» знову і з піднесенням застрочив про ударні й величні будови соціалізму.

Слухали мене, слухали і директор задає останнє питання:

- А що ще ви вивчаєте на уроках?

Я знову, у такому ж піднесеному та мажорному тоні, зично почав рапортувати про досягнення радянського народу в першій п’ятирічці.

Першим не витримав слідчий НКВС і, кивнувши директору, знову втупився у мене.

- Годі, Павло, годі! — перервав мене директор, — можеш йти до свого класу.

У цьому неприємному епізоді лиш одна обставина порадувала тоді ще юне моє серце, коли ранком наступного дня я зустрів нашого вчителя історії у школі. Значить, не заарештували…

Закінчувався перший рік навчання, незабаром канікули. От якось, підкликає мене наш історик та й каже:

- Я ось, Павло, за путівку до санаторію для тебе домовився в дирекції школи. Поїдеш?

- Так! — радо відповідаю.

- Тоді вже збирайся! — весело додав викладач, — бо зразу ж після іспитів і поїдеш.

- А в санаторії, а в санаторії! — посміхаючись, далі розказував поет. — М’які ліжка, чотири рази на день годують! Їж, хоч «від пуза». Так я потроху й поправив свої недобрані кілограми.

Що казати, юності характерне ще дитяче сприйняття реалій життя. Пройде багато років, перш ніж я зрозумію, що педагог цією путівкою подякував мене за спасенне йому життя.

У другому півріччі на другому курсі навчання нас розподілили по школах на педагогічну практику. Так я став учителем-практикантом у першому класі сільської семирічки.

Її директор, чех за національністю, привітно сприйняв мою появу в школі. Частенько траплялось, що добрим словом чи порадою допомагав у роботі. Бувало, що зазивали родиною й до себе в гості. В домі директора була доволі пристойна і зі смаком підібрана бібліотека. Було видно неозброєним оком, що її хазяїн — інтелігент ще старої школи. Книг на читання господар не жалкував і я дуже швидко перечитав у бібліотеці все, що мене цікавило.

Павло Прокопович на якусь мить замовк і широко та щиро посміхнувся. Уважно глянувши на мене, запитав:

- Ще не набридло слухати? Бо я тут припас маленький і кумедний епізод зі свого вчителювання, про який скільки не згадую, то щораз сміюся.

В школі порадили мені квартируватись у однієї порядної і дуже акуратної бабусі. За домовленістю, в неї ж я й харчувався. Свого діда вона поховала рано, а діток їм Бог не послав. Платив я за повний пансіон грошима справно, але й бабця «не пасла задніх» і не відставала в частині виконання своїх зобов’язань: борщі з молодим півнем або ж зі шматком свинини, каші різного калібру, вареники з картоплею, печінкою, сиром та ще й у сметані. Свіжоспечений хліб або коржі прямо з гарячої печі. Всіляка печеня, домашні ковбаси, шинка. Пироги з маком і медом, коржики. Молоко свіже й кисле, а сметана, так прямо з глечика!

А причина, либонь, крилася в тому, що жінка не мала власних дітей і їй дуже хотілось поклопотатись біля мене. Часто навіть зверталась: — Павлушо, синочок! Вочевидь, що десь у глибині своєї душі вона уявно вважала мене своїм сином. Та й грошей на пансіон я не шкодував, а в селі, де всі працюють на галочки-трудодні, кожна копієчка була у великій ціні.

Скінчилась моя педагогічна практика і я почав збиратись у Новомосковськ складати випускні іспити. Хоча бабуся й знала, що вже за направленням педагогічної школи я знову повернусь до них в село, але заспівала своєї:

- Павлуша, синочок! Ти ж мені хоч трішки грошенят наперед зостав.

- Навіщо? — перепитую. — Я ж незабаром повернусь…

- Повернусь, повернусь! — торочила своє бабуся. — А якщо тебе десь поїзд придушить?! Вони ж, ті кляті гроші, тобі на тому світі не знадобляться.

- Сплюньте, бабцю! — кажу їй.

- Сплюнути, то я вже сплюнула, — відповідала стара, — а все ж, може трошки залишиш?..

І так жодної поїздки хоч куди, без авансового фінансування хазяйки не обходилось, ніби купував транзитний квиток через той світ. Згадуєш цей образ простої сільської бабки і посміхаєшся душею, просячи Бога про царство небесне для неї. Бо не було жодного разу, щоб я вийшовши за ворота обійстя і обернувшись, не побачив позаду бабусі у блаженній молитві за мене.

Повернувся я в село вчителювати і за кілька місяців заощадив собі грошей на велосипед. Ось тепер — з велосипедом та ще й вчитель, я став першим парубком на все село.

Підійшла осінь 1940 року. Хоч і маю броню, прошусь в армію. Викликають у районний військкомат і за направленням проходжу медичну комісію. Викликають через певний час повторно і вже на мандатній комісії, воєнком запитує:

- У яких військах бажаєш служити?

- У піхоті, — відповідаю йому. А до війни у піхоті строкову служили два роки, тоді як у морфлоті та в авіації — три. З цієї причини я й обрав піхоту.

- Ні! — брякнув воєнний комісар, — підеш служити в авіацію.

У жовтні сорокового мене призвали, а вже 20 листопада я прийняв присягу, будучи зарахованим в курсанти школи молодших авіаційних спеціалістів.

З цього й почалася моя довга шестирічна служба в армії, жирно пофарбована у темні кольори лихоліттями війни…

Далі буде.

 


Читачам газети нагадуємо, що видавничий дім «Персонал» готує до друку повне зібрання творів у 5-ти томах видатного українського гумориста, Маестро сміху — Павла Прокоповича Глазового.

Літературний спадок поета розподілений по томах у логічному та хронологічному порядку та у повній відповідності з прижиттєвим їх баченням самим автором. Кожен том заключають розділи біографічних роздумів поета, тематика і події яких хронологічно співпадають з часом створення митцем літературних фрагментів.

Видання повне та всеосяжне і при упорядкуванні та підготовці до друку, жоден твір поета не залишився поза увагою.

Бажаючим придбати комплект повного зібрання творів П.П. Глазового пропонуємо заповнити розміщений нижче талон та надіслати на вказану в ньому видавничу адресу.

 

ТАЛОН
попереднього замовлення видання

Прошу надіслати мені рахунок на оплату повного зібрання творів Павла Глазового у 5-ти томах.

Замовник:

Прізвище та ініціали………………....

Поштова адреса замовника:…………

Поштова адреса видавництва:
Редакція газети «Персонал Плюс»,
вул.Фрометівська, 2, корпус 15. Київ, Україна 03039
Тел. для довідок: (044)490-95-18

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com