Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Де паріє жайворонок біля водоспаду. Нотатки до біографічних роздумів павла Глазового

Видавничий дім «Персонал» готує до друку повне зібрання творів у 5-ти томах видатного українського гумориста, Маестро сміху — Павла Прокоповича Глазового. Літературний спадок поета розподілений по томах у логічному та хронологічному порядку та у повній відповідності з прижиттєвим їх баченням самим автором.

Кожен том завершують розділи біографічних роздумів поета, тематика і події яких хронологічно співпадають з часом створення митцем літературних фрагментів. Видання повне та всеосяжне і при упорядкуванні та підготовці до друку жоден твір поета не залишився поза увагою. Поданий на сторінці матеріал — це фрагмент біографічної художньо-документальної повісті «Епілог до сміху», автором якої є офіційний хранитель і архіваріус літературного спадку П.П.Глазового, упорядник згаданого вище повного зібрання творів поета та його біограф — Геннадій Кужільний.

Біографія поета входить до повного зібрання і органічно вплітається у мистецький портрет Великого гумориста. Редакція газети має намір продовжити публікації цих матеріалів й надалі. Читачі газети мають унікальну можливість замовити повне зібрання творів Павла Глазового, оформивши талон попереднього замовлення та надіславши його на адресу редакції.

ДИТИНСТВО І ЮНІСТЬ поета

Згадуючи своє дитинство, Павло Прокопович, як і будь-хто із людей старшого віку, говорив про нього весело і з посмішкою, пригадуючи кумедні моменти з життя безтурботного малюка, або ж з глибоким сумом, коли мова заходила про важкі та суворі роки для всієї родини Глазових.

- Ну що можна розказати про Павлушу-молокососа? — ніби запитуючи в самого себе, звернувся до мене поет. — Із дуже раннього дитинства пригадується, як рачки лазячи по підлозі, весь час норовив побуцатись з новонародженими ягнятами або ж козенятами. Ягнята уникали буцалок, а козенята, особливо козлики, самі лізли до нас — дітей, помірятись міцністю лобів. В ті часи, — ніби пояснював мені поет, — зими були люто холодними і новонароджену скотину у перші дні її життя хазяї забирали до хати — в оселі все-таки було тепліше, ніж у хліву.

— Знаю, — кажу Павлу Прокоповичу, — бо й сам ще підлітком у шістдесяті грався у хаті з новонародженою теличкою на кличку Мартуля. Її моя мама назвала так, бо в березні народилась та ще й 8-го числа!

— Отож, — продовжував він свою оповідь, — хата як хата, до того ж типова для півдня України — глиняна мазанка, накрита очеретом. Із сіней у глибину обійстя — прибудова з того ж таки очерету, тільки обмазана ззовні та зсередини глиною. Там стояли пара коней, корова і кілька овець у окремій загорожі. Город біля хати та чотири чи п’ять десятин землі в полі. Ось і весь скарб, і все господарство.

А зима довга і холодна, дні короткі і похмуро сумні, лиш один каганець блимає і мерехтить своїм коротеньким язичком, створюючи химерний перелив блідих тіней на стінах. Ждеш весни, чекаєш сонцем нагрітої призьби попід хату, щоб босоніж, лиш в одній сорочині до п’ят, вискочити надвір і погрітися на сонечку.

Весна! Степ буяє, а від переспіву пташок аж дзвенить у вухах. Йдеш босоніж по м’якій молодій траві, а у тебе з-під ніг випорскує якась пташина і ти починаєш обережно ступати, щоб, бува, не порушити десь її гніздечка.

В цю пору Боковенька ще повноводна, а водоспад несе свою бурхливу воду до неї. Іскри з дрібних краплин розбитої на камінні води, грають на сонці і райдугою стоять у повітрі. Рання птаха жайворонок, чомусь саме біля водоспаду, зависає у повітрі майже на весь день.

Дивна пора. Душа і зараз купається в теплі мого дитинства, а сльоза до очей проситься. Та нема вже того степу — розорали вщент, як кажуть, «в пух і в прах».

Хоча вже й тепло, а батьки дітей купатись до річки не пускають. Та як тільки закує десь зозуля, то для нас був знак про початок купанок.

Мій батько — Прокіп Павлович, оженився на попівні. Тесть — недовчений священик на посаг за доньку дав кругленьку суму грошенят. Ото з тих грошей молодожони й купили коней — дві кобили, а ще воза та інвентар.

Чому саме дві кобили? — На розплід! Народиться двоє жеребчиків, побігають за возом і мамками в упряжці, а вже років десь через три — дві пари коней у дворі! Коні у сільських дворах того часу — це велика сила, ознака міцного господарства і ваги господаря в громаді.

Та не довго на віку відвів Бог батькам господарювати, бо колективізація проковтнула все і геть не подавилась. Хай їй… — Поет ніби спересердя махнув правицею і знову поклав її собі на коліно.

— Пішов у школу, — продовжував він далі. — Школа у нас в селі була капітальна, збудована із цегли ще, здається, за царських часів. Стіни товсті, взимку тепла, а літом — прохолодна. За архітектурою вона чимось нагадувала старі вокзальчики на невеличких залізничних станціях. Та й дітей у селі, скажу, було чимало — в кожній хаті цілий оберемок. Понад три сотні учнів тоді вчилося у дві зміни в нашій початковій школі. Правда, провчився я в ній тільки перший клас і прихопив початок другого, бо сталася біда, яка перевернула все наше життя.

Нині в ній розміщений фельдшерсько-акушерський пункт села.

Вже працюючи в колгоспі на трудодні, батько якось увечері повертався з роботи. Та бачить: летить пара коней в упряжці, а на возі, п’яний як чіп, новий «хазяїн жизні». Ледь стоячи на ногах у возі, він лупив коней батогом на чім світ стоїть, рвучи одночасно віжки, розриваючи вуздечками губи і щоки бідної скотини аж до крові. Може б батько й стерпів та пройшов мимо, але вже ближче вгледів своїх рідненьких кобил (одна з них мала кличку Відьма, а іншу звали Русалкою — Авт.).

Батько, не довго думаючи, став посеред дороги. Роздрочені, розлючені і побиті тварини, впізнавши вочевидь свого господаря, стали дибки за крок до нього, а п’яний «водітєль кобили» перелетів через них і кубарем покотився по дорозі. Прокіп Павлович був людиною крутого норову. Він взяв батіг і лупцював ним їздового доти, доки в руках від нагая не залишилась цурпалка.

Глибокої ночі у шибку вікна нашої хати постукав родич, здається, свояк батька. Тихенько ввійшов і пошепки сказав:

— Збирайся і хутко, Прокопе, щоб до ранку твого й духу в селі не було. Комнезами тобі побоїща не пробачили і вже ранком за тобою приїдуть з району.

Батько швидко зібрався, взяв приготовлений матір’ю вузлик і зник на довгих сім місяців. Ми з мамою залишились у Новоскелеватці і я закінчував перший клас початкової школи. З часом все стихло і, можливо, що й забулось, бо про батька вже люди перестали навіть запитувати.

— Нічого дивного, — кажу Павлу Прокоповичу, — адже в кінці 30-го року майже всі комнезами пішли слідом по етапу за так званими «куркулями». Більшовики, дозволивши їм на першій порі грабіж, розбій та беззаконня, потім звинуватили їх в перегинах та в порушенні основних засад політики партії. Тоді — у 30-му, 25 тисяч вчорашніх шахтарів в одну ніч стали головами колгоспів, замінивши в такий спосіб комнезамів. Вочевидь, що під той безлад, Вашим батькам і вдалося вислизнути із пазурів колгоспної комуни. Видати, що їм тоді було теж не до Глазових…

— Не виключено, — подумавши, сказав Павло Прокопович, — я тоді був ще маленьким і багатьох речей просто не розумів.

— Через довірених знайомих, — продовжив поет, — прийшла звістка й від батька, вже з Кривого Рогу. Він звав нас до себе. Добрели ми з матір’ю за кілька днів майже до Кривого Рогу, знайшли і вказану батьком адресу, де батько влаштувався підсобним робітником з підбору та завантаження залізної руди. Неподалік від залізничної станції, десь за кілометр-півтора, було поселення Осички із будинками барачного типу (нині це район Всебратська — авт.). В одному з них батьки з часом й купили невеличку кімнату. Там вже я й закінчував другий клас школи, а батьки прожили до самої війни та й власне саму війну.

(Далі буде.)

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com