Ми маємо право впливати на світ

Ситуація в країні така, що з кожним днем лише загострюється питання «що треба робити, аби покращити рівень життя 95% населення?».

 Представники різних політичних партій мають чітку і категоричну відповідь на це запитання: «треба щоб ми були при владі, тоді все буде о’кей». Схожий рецепт покращення духовного стану в Україні дає Московський Патріарх:  треба, щоб усі православні  церкви підпорядковувалися йому, що подається як безальтернативна необхідність єдності православ’я. Кремлівська владна верхівка, переймаючись долею України, дає настирливі рекомендації — «треба об’єднуватись»: якщо не вийшло з СНД, то нехай це буде єдиний економічний простір і єдиний митний союз, оборонний союз, об’єд­нання енергетичної системи і стратегічних галузей виробництва, а ще краще відновити Радянський Союз, сформувавши єдину державу від Карпат до Камчатки, і від землі Франца-Йосифа до Сталінабада із традиційним центром управління.

В унісон з цим об’єднавчим речетативом світської влади Патріарх Кирил теж вбачає основне зло в роз’єднанні, і в своєму виступі в одеському оперному театрі висловлює  анахронічне жалкування з приводу того, що республіки «розбіглися по своїм національним квартирам». Дійсно, розбіглися. Але чому вони з таким ентузіазмом виявили  бажання якнайшвидше дистанціюватися від Москви?

Після Другої світової війни на шкільних картах, глобусах величезна площа Землі  була забарвлена в червоний колір, яким від­мічалася належність країн до соцтабору. Для деякої частини населення належність до цієї червоної зони слугувала предметом специфічної  гордості, а то й пихи:  ми великі і сильні, червонопрапорні і прогресивні! Але згодом на глобусах почало зменшуватися це сакральне забарвлення. Китай, країни Південної Азії відмовлялися від своєї васальної залежності від Москви, заперечуючи тезу, яка в мелодійній формі популярної пісні стверджувала, що «русский с китайцем братья навек». Наступні події на прикордонному острові Даманський, де з радянської сторони вогнеметами спалювали китайських «солдатів-загарбників», цілковито виключили цю пісню з репертуару радянських співаків. З припиненням дії Варшавського договору і ослабленням кгбістських  обіймів країни Східної Європи відмежувалися від небезпечної для них московської опіки. На початку 90-х республіки  виявили бажання і доклали зусиль, щоб вийти  з «нерушимого»  Союзу, який згідно радянському гімну, «навеки скрепила Великая Русь», скориставшись конституційним правом на самовизначення, за одне згадування якого раніш була неминуча кара аж до розстрілу.

Приємно спілкуватися з людиною, якщо вона щира, чесна, розумна, культурна, має власну гідність, що передбачає  повагу до інших людей, народів. І навпаки, природне бажання уникати контактів з людиною, яка нещира, схильна до обману, інтриг, агресивна, хамовита...

Концентрація великої сили  у людей з не дуже  високими людськими  чеснотами перетворює самодержавіє в самодурство, коли за відсутності зовнішніх і внутрішніх моральних обмежень можна робити що завгодно з іншими людьми, народами, карати тих, хто тобі чимось не догодив чи не сподобався, аж до фізичного знищення. Нормальний інстинкт  самозбереження вимагає триматися подалі від такої зловісної сили.

Щодо того, з ким хочеться мати справу. Деякі висловлювання Московського Патріарха під час відвідин ним України не додають позитиву до його іміджу. В Одесі він закликав до боротьби з націоналізмом, коли один народ гнобить іншого. Чи не перепутав це патріарх з традиційним «шовінізмом», який має іншу просторову локалізацію? Український націоналізм — це любов. Це любов до своєї землі, мови, це шанування своїх борців за національне визволення. Це природне  бажання жити в своїй хаті   своєю правдою, не зазіхаючи на чужі землі, не принижуючи інші народи, не намагаючись їх підпорядкувати  і уярмити.

Взагалі ж, ступаючи на українську землю, треба бути обережним у використанні  ярликів, зважаючи на те, що за звинуваченнями в «українському буржуазному націоналізмі» було замордовано і відправлено на той світ мільйони українців. Епітет «буржуазний» тут притягнуто для того, щоб знищенню українців надати характер класової боротьби з буржуазією, пустивши це знищення по іншій графі. Як і раніше російські шовіністи вбачають «буржуазність» в українській мові, вишиванці, в українських лірниках, бандуристах... От нині взялися переслідувати Організацію українців Росії, зачиняють єдину в Росії українську бібліотеку. Заперечують геноцид українців.

Тільки при повній атрофії почуття реальності чи при свідомій зловмисності можна заперечувати факт масового знищення українців, посилаючись на те, що в московських архівах папірця з відповідним чітким наказом про це досі не знайдено.

З «легкої руки»  москов­ського релігійного високопосадовця чи не половина православних українців опинилися в статусі «розкольників». Як роз’яснили його речники, тим, хто не належить до церкви московського патріархату, відмовлено в божій благодаті і їм треба якнайшвидше змінити свою церковну орієнтацію, приймаючи московський перелік мучеників, святих і анафеми-прокльони, щоб таким чином подолати це «боговідступництво». Тобто православні українці  мають право спілкуватися з Богом тільки через Москву, через  московський патріархат зрозумілою для нього (Бога) російською мовою. Як тут не згадати недалеке минуле, коли люди з Радянського Союзу могли долучатися до безпосередніх контактів з далеким закордонням тільки через московський міжнародний аеропорт «Шереметьєво-2».

Дивною є теза «Украина, Россия, Беларусь — это единая Святая Русь». Це спокусливе, але хибне понукання до об’єднання через надання особливого статусу святості слов’янському православному християнству. Звичайно, знайдуться  охочі перебувати в релегійній VІР-зоні святості. Але це є не християнська гординя, яка  запозичена з традиційної світської московської практики вивищення себе за рахунок приниження інших народів. Хіба ж інші народи, віруючі  інших світових релігій —  мусульмани, буддисти ... не святі, чим вони гірші перед Богом.

Показником культури, і не тільки релігійної, є ставлення церковних ієрархів до інших народів і їх мов. Папа Римський, відправляючись в інші країни, вивчає якщо не декілька речень,то бодай декілька слів, з якими він звертається до різних народів, виявляючи цим як повагу до цих народів, їхньої унікальної мови, так і слухняність перед Богом, який утворив це національне, мовне  різно­маніття на Землі. Нічого подібного не пролунало з високоповажних вуст Московського Патріарха під час його кількаразових відвідин України.

Афоризм «з ким поведешся, від того наберешся» стосується і духовних якостей. І нормальна людина в своєму прагненні до духовного збагачення тягнеться до кращої людини з високою мораллю, чесної, розумної.Тому зрозуміла тяга українців до Європи, де можна набрати досвіду культурного політичного життя, поваги до закону і функціонування правової держави, високих технологій... Наші ж контакти нині намагаються обмежити лише кількома авторитарними країнами-сусідами, а це додає мало позитивного для України, яка і так  наповнена беззаконням, корупцією, хамством, криміналітетом, рейдерством, олігархічно орієнтованою економікою, яка базується на зневазі до власного народу... До того ж  зовнішня активність північного сусіда має таке деструктивне спрямування, що змушує суспільство перебувати в постійній тривозі за  долю України як незалежної держави. Тому вироблення стратегічної програми розвитку України як національної держави вимагає усвідомлення стосунків зі своїм північним сусідом, який для Украіни  більше ніж сусід.

Київська Русь в рамках легітимної на той час практики колонізувала аж до Волги землі, які заселені були угро-фінськими племенами. Київському князю Юрію Довгорукому як засновникові Москви поставлено пам’ятник на площі перед московською мерією, а його останки знаходяться в Києво-Печерській лаврі. Київська Русь сформувала той осередок, який пізніше під назвою Московія і, спираючись на силу половців,татаро-монголів, знищуючи своїх конкурентів і ліквідуючи само­стійні навколишні князівства, перетворився в потужну це­нтралізовану державу, яка звільнилася від своїх попередніх помічників і, ставши на шлях завоювання і закабалення інших народів, доросла зрештою до найбільшого в світі земельного володаря, відомого під назвою Російська імперія.

Україна, будучи правонаступницею Київської Русі, хоча і сама стала жертвою свого утворення, несе певну історичну відповідальність за Російську імперію, яка після привласнення її комуністами набула ознак світового опудала, що загрозливо брязка зброєю, в тому  числі атомною, та клацає заслінками на міжнародних нафто-газопроводах. А також і за її верхівку, Кремлівський уряд.

 Український етнос був не тільки фундатором Російської імперії, але й на всьому часовому відрізку її існування був суттєвим чинником її розвитку і розширення. З України виходили численні діячі культури, освіти, священники, науковці, будівничі... Український етнос широким потоком вливався в ряди імперської армії, флоту. Українські козаки тисячами  вивозилися на будівництво нової імперської столиці і масово гинули там на гнилих болотах. Деякі історики небезпідставно зауважують, що Санкт-Петербург стоїть на кістках українців. Українці становили основну силу при освоєнні Далекого Сходу. Та й досі українські робітники, працюючи на північних нафто- і газородовищах Росії, в значній мірі обумовлюють її газонафтову потугу. На початок ХХ ст. український етнос становив більшість  в населенні Російської імперії.  Але згодом  через вибіркове його знищення  і перетворення українців на росіян за допомогю суфікса «-ов» під гаслом утворення єдиного радянського народу це переписочне співвідношення істотно змінилося.

І ця історична данність повинна враховуватись як з боку сучасної Російськоі Федерації, так і з боку незалежної України при налогодженні гармонійних і перспективних відносин між двома нині окремими державами. І якщо сучасна кремлівська верхівка розглядає Україну як зону свого вливу, яку треба повністю поставити під свій контроль і поступово привести її до того статусу, який вона мала в скаді Радянського Союзу, то Україна має право і обов’язок розглядати Російську Федерацію як сферу свого впливу, але не з точки зору її підпорядкування, і навіть  не як об’єкт  вигідних торгових операцій і джерело  «дешевого»  газу, а як суб’єкт  виховання, який треба привести до цивілізованих норм у стосунках між різними народами.

Українська творча інтелегенція, не цураючись спів­праці з урядовцями, які не позбавлені здорового глузду і далекоглядності, встановлюючи ділові контакти з людьми з Росії, які мають самостійне і об’єктивне мислення, залучаючи підготовлених представників із країн розвиненої демократії, а також із країн, які відчувають несправедливість  при взаємодії з більш потужними, озброєними до зубів державами, могли б розробити систему заходів для зміни світоглядної парадигми Кремлівської влади, яка несе не тільки загрозу існуванню незалежної України, спричиняє негативні наслідки для народів Російської Федерації, але й становить небезпеку для усієї міжнародної спільноти.

Один із учасників «пакта Молотова — Ріббентропа» з  його  таємним додатком, що підштовхував ситуацію до Другої світової війни, після її закінчення був страчений. Тоді як другий, згідно з односторонньо переможним результатом війни, залишився безкарним, а кровожерлива ідея більшовицької імперії накладання володарської лапи на інші народи продовжуе жевріти в головах її правонаступників аж до сьогодні.

З розвитком людства змінюються уявлення про те, що є добрим, а що поганим, що є прийнятним, легітимним, а що підлягає осуду, чим можна гордитися чи хизуватися, а чого треба соромитися, уникати, що є красивим, а що потворним ..., тобто змінюється система цінностей, естетичні критерії. Якщо раніш в деяких регіонах існувала практика людожерства, людських жертвоприношень,то для сучасного стану людської свідомості це виглядає неприйнятним. Як і різні форми рабства, работоргівлі. Якщо раніш в деяких племенах воїни прикрашали себе гірляндами із черепів,скальпів вбитих «ворогів», що слуговало ознакою їх доблесті і геройства з відповідним пошануванням і почотом від соплемінників,то поява в сучасному людському зіб­ранні, скажімо на міжнародному форумі в Давосі чоловіка в європейському костюмі з намистом із людських скальпів, сприймалося б не як ознака дурного тону, а як вияв психічної ненормальності.

Ще порівняно донедавна назва «імперія» була досить респектабельною і в міжнародному контексті виглядала прийнятною гордість російських царів захопленими землями, переліком яких вони прикрашали свій коронований титул: Казанське, Астраханське, Бухарське ханство, Фінське князівство, Кавказ, Польща, Белая і Малая Русь...

Якщо раніше одні імперіїї з тих чи інших причин зникали, виникали нові, то в ХХ ст. почався процес необоротного розпаду імперій. Як різновид міжнародного рабства, як форма панування привілейованого народу метрополії над меншовартісними аборигенами колоній імперія в міжнародній свідомості втрачає свою легітимність. Відповідно і саме поняття «імперія» перестає означати привабливу цін­ність, той ореол значущості і величі, до якої  прагнули амбітні можновладці. Однак владна верхівка Російської Федерації, яка є правонаступником більшовицької  імперії, залишаючись в полоні застарілих і хибних уявлень про «велич» держави, продовжує традиційну політику «збирання» земель, нарощуючи свою військову потугу. Взагалі ж, для більшовицької імперії (що частково перейшло  і до її правонаступниці) властива бравада, яка заснована не на досягненнях у покращенні життя соціуму, а на міфічних економічних поступах, гіпотетичних і реальних силових впливів на сусідів. Наприклад, свого часу радянська преса захлиналася від захвату, що держава вийшла на перше місце в світі з випуску паровозів, ігноруючи той факт, що інші країни відмовляються від цього дуже енергозатратного виду транспорту  і переходять на більш економні тепловози і електровози.

Нині основними критеріями успішності демократичних країн є величина валового національного  продукту на кожного громадянина, рівень життя народу, який включає в себе не тільки матеріальні, але й духовні параметри. За цими показниками Росія не входить не лише до вісімки, але й до двадцятки найбільш вагомих країн світу, хоча і присутня в цих групах з інших причин. В той же час об’єднавчо-неоімперська активність Росії не сприяє суттєвому поліпшенню  рівня життя народів ні Російської Федерації, ні України, яка потерпає від інтенсивного бомбардування об’єднавчими ініціативами. Останні набувають всеохоплюючого характеру, включаючи в себе  не тільки економіку, різні галузі промисловості, енергетику, освіту, транспортну мережу, військову, інформаційну сферу, а й навіть спорт у вигляді поки що проведення  спільних футбольних чемпіонатів. На жаль, до цього об’єднавчого процесу  із сумнівним політичним під­текством долучається і церква, яка мала б дбати про духовне і вічне, насамперед.

Навіщо релігійні діячі опановують таку далеку від церкви парафію, як політичне життя? Виникає абсурдна ситуація, коли високий духовний гість вчить українців, як їм слід поводитися у власній державі. Про колоду в оці вчителя, власне, розповсюджуватися не­має сенсу.

Важливо інше. Чи може сучасна Російська православна церква відійти від вікових традицій прислуговування світській владі і зайнятися духовною сферою? На мою думку РПЦ, стоїть тільки на початку цієї складної еволюції. Відтоді як по наказу Івана Грозного було задушено московського  митрополита, який виявляв самостійність думки  і був в чомусь не згоден з діями царя, усі наступні церковні ієрархи були більш-менш  слухняними  виконавцями  волі можновладців. Це не сприяло формуванню поваги до духовенства. В російській художній літературі, мемуарах, свідченнях  очевидців зафіксовано чимало виявів зневаги до попівства в різних верствах населення. І в значній мірі церква винна в тому, що в Росії  вкорінилася більшовицька влада переважно антихристиянського спрямування. Розпалена більшовиками класова ненависть не тільки знищила царизм, але й понівечила церкву як слугу самодержавства.

Вже під час війни більшовицька влада визнала за церквою корисну мобілізуючу силу, яку можна було використати в боротьбі проти фашизму. Припускалося існування церкви під жорстким контролем влади, коли ряси часто прикривали погони офіцерів КГБ.

Шкода, що така потужна православна сила і нині пристосовується до неоімперської політики.

У взаємодії «влада-церков» остання більшою мірою піддається першій, переймається її цінностями, задвигаючи на задній план релігійні заповіді. Зокрема, заповідь «не убий», спокійно спостерігаючи за діями московської влади, яка хизується своєю ядерною могутністю, протягуючи по Червоній площі на парадних торжествах д’явольські страшенні знаряддя знищення — ядерні ракети, які закордонні спостерігачи обізвали «Сатаною» і які здатні «одним махом мільйон побивахом». Відчуття  причетності до цієї сили  відгукується в тих металево-загрозливих нотках, які нерідко  наявні в голосі церковних сановників.

Українське православ’я незалежно від підпорядкування має глибоке моральне право, як правонаступники Святого Володимира, вести конструктивний діалог з православними Росії. Зокрема, вказувати на небезпеку такого загравання зі світ­ською владою. Колись українці фундаментально долучилися до глибинних реформ у Російській церкві і не дали обірватися нитці, що зв’язувала православну Русь з грецькими братами. І нині наші ієрархи мають право морального впливу на Російську православну церкву.

Але чи спроможні наразі ми на такий вплив? У нас самих проблем повний город. Думаю, що спочатку треба впорядкувати власні грядки. Не кидатися з вилами одне на одного, а вести мирний діалог.

Наші ієрархи мають обов’язок очистити православ’я від компрометуючих його складових, навернувши його на цілісне виконання їм  своїх фундаментальних функцій — служити Богові, що сприятиме вгамуванню політичних пристрастей і амбіцій, і наверне розвиток народів на шлях до Бога як втілення найкращих людських сподівань і надій.

Станіслав Стельмах