Боротьба за незалежність триває щодня

Спокон віків всі народи і нації мали свого Бога, свою церкву. Вона мала організаційну мережу, що обіймала всю країну. Церква виконувала роль національної організації, об’єднання мас. Митрополити і єпископи вважалися представниками всього народу. Вороги наші розуміли, що такий набожний народ, як українці, можна перемогти, перетягнути на свою сторону лиш тоді, коли його знищити духовно, його святиню, Православну Церкву, щоб його відірвати від багатовікового минулого, без пам’яті та національної самосвідомості  у свою мову, культуру, державність, а той хто не хотів визнавати, що Україна і Московія — то одно і теж, знищувались фізично, як єретики.

Колонізація і знищення духовності України охоплює період 17,18,19,20 століть, продовжується вона і сьогодні.

Україна (Київська Русь) прийняла християнство з Візантії у 988 році за князя Володимира Великого, який і надалі залишався язичником, мав гареми.

Київські купці, які жили на Подолі і торгували з Візантією були християнами ще у 800 році і мали свою церкву на Подолі під назвою «Іллінська».

Про Москву, а тим біль­ше про Росію, в той час ніхто не чув, на місці Москви були непрохідні хащі і болота, по яких бродили вовки  і ведмеді, місцеве населення того часу було не слов’янським.

Перша згадка про Москву, або її поселення датується 1147 роком, а перший апостол Андрій Первозванний прийшов на Київські гори 66 року н.е.

Тому Українська православна церква  була і є матір’ю Російської православної церкви.

 У 1448 році Москва в односторонньому порядку, без згоди Константинополя проголосила автокефалію, яку не визнавало світове православ’я 141 рік, зате підтримувало керівництво Золотої Орди, частина якого сприймала християнство.

Саме ця дата — 5 грудня 1448 року і вважається «офіційною» датою утворення Московської церкви. Тому під час відзначення 1000-ліття прийняття християнства у Київській Русі, Москва не могла дозволити, щоб усі врочистості відбулися в Києві.

У 1588 році в Москву приїхала делегація Константинопольської православної церкви на чолі з Вселенським патріархом  Єремією ІІ. Вся делегація була ув’язнена. Москва поставила вимогу про створення Московського патріархату. У хід пішли погрози. Діючи таким способом, Москва в 1589 році вирвала згоду Вселенського патріарха на створення  Московського патріархату.

Українська православна церква в той час формально підлягала Константинопольській православній церкві.

В 1663 році Москва царською грамотою засвідчує, що Київська митрополія — це канонічна територія Царського патріархату.

Після смерті Богдана Хмельницького і загарбання українських земель Московією та Польщею привело до того, що в 1686 році Київська митрополія Вселенським патріархом Діонісієм ІV за великий хабар була приєднана до Московського патріархату. Це було порушення церковних законів і Діонісій ІV негайно через 2 місяці був позбавлений патріаршої влади. Для України наступили десятиліття  і століття темної ночі окупації.

У наші дні вселенський патріархат Варфоломій визнав, що відірвання Київської митрополії від Константинопольської церкви і приєднання її до Московського патріархату в 1686 році було незаконним і оголосив Україну канонічною територією Константинопольської церкви.

Прямі предки південних русів (українців) народ Тувал (історично Фувал) прийшли на землі України в І столітті н.е. з Галілеї — батьківщини Ісуса Христа. Це вони зробили великий хрест і встановили його на тому місці, де тепер височить арка возз’єднання народів.  Саме тут Андрій Первозванний виголосив знамениті слова: «Чи бачите гори ці? Повірте ме­ні, на них возсіяє благодать Божа. А довкола розкинеться багатохрамове золотоголове місто».

Україна завжди хотіла бути Руссю, а не Малоросією. За це отримали від північного сусіди перманентні репресії. Столиця України Батурин була вщент зруйнована, а її православне населення знищено. Все так само, як і в Новгороді.

Прагнення Росії знеособити «менших братів», позбавити їх мови, духовної своєрідності, підкорити собі, встановити опікунство, — все це є і нікуди від цього не дітись, це у підсвідомості. Хоча й може безкорисно допомогти, захистити, поділитись по-братськи.

З таким братом, звичайно, жити можна. Але жити на підставі ґрунтовного аналізу слов’янського, російського, українського менталітету. «Брат мій, а хліб їж свій» — є чудова приказка.

 І на останок хочу нагадати українцям. Споконвічна філософія  простачка про те, що «моя хата скраю, я нічого не знаю», нині вже не актуальна.

Державна незалежність і церковна незалежність в православ’ї ідуть поруч. В кожній православній державі центр управління церквою знаходиться на її території. Якщо центр управління національною церквою знаходиться за кордоном, то така держава неминуче втрачає свою незалежність.

Церковну незалежність ніхто на блюдечку не підносить, за неї треба боротися так само, як і за державу.

Микола Олексієнко, викладач історії
м. Богуслав Київська обл.