ПЕРЕГІН

(Продовження. Початок у №№ 28,29-30 ц. р.)

3.

Та скоріше б приходила змінювати інша бригада, а то голова розколюється.

Рипнули вхідні двері, почулися чиїсь кроки — змінниця. Нарешті. Це була років сорока п”яти жінка з запалими щоками і великою родимкою на обличчі. Спідниця на ній ледь не лусне. Щоб не прискіпувалася, я їй одразу десятку тицьнув у руки. Вона мовчки, зовні ніяк не реагуючи, засунула гроші за пазуху. „Посидь...” — сказала сухо, бігаючи очима по вагону, придивляючись, аж ніби принюхуючись, до всього. Таки знайшла зачіпку: „Викликай титанщика, нехай дно в титані паяє — тоді й вагон прийму”. Я присвітив сірником у піддувайлові, доводжу, що не зіпсований титан — сухо на дні, ні крапелиночки, а змінниця на своєму вперлася: „Без титанщика не прийму!”

Отож шукаю слюсаря — це година збігла. Повезло нарешті впіймати слюсаря, і той переконав змінницю, що титан справний, і вже ні до чого було прискіпатися, але все одно вона не відпускає мене: „Нестандартне дзеркало в туалеті номер два...”

- Оце ми з Толиком Логаненком на футбол домовилися разом, — схитрував я, — а ви мене тримаєте, поки й не запізнюся...

З інструктором нашим ... і на футбол? Виходить, це я з Толиком Логаненком вась-вась, і все можу передати йому, як змінниця оце знущається, щоб якомога дужче мене „взути”, і тоді Толик пошле її в рейс не на лакомі місця — Баку чи Адлер, — а на Павлодар, а ще гірше — на Караганду, де „гола школа й директор босий”, тобто навару дуля. Змінниця враз перемінилася на обличчі, розтанула в догідливій усмішці:

- Та йди вже, хлопчику, дивись тільки Логаненку не розказуй про бабу дурну...

І ось я опинився в місті.

Таке відчуття, що мене протягом дуже тривалого часу тримали в духітливій клітці, позбавляючи сну, відпочинку, нормальної їжі, тримали в постійному страхові, струсах і принизливому знущанні, а тепер випустили: біжи, хлопче, на всі чотири сторони світу, та свободу цінуй...

            Після недавньої київської зливи глухо грякотіло в небі, струмкотіла обіч дороги каламутна вода, а сонце на деревах купалося на деревах у краплинах чистої літньої роси, й проміння ненав’язливо й принадно засліплювало очі. „Красота!” — не відчуваю я зовсім тіла, і душа моя аж співає. Рвійними підстрибами перебіг на протилежний бік вулиці, зупинився біля тролейбусної зупинки. Тролейбуса довго не було, і я розчаровано відмітив, що треба потім пересідати на Лук’янівці й на площі Шевченка, поки в той Райгород доберуся. Впіймав себе на думці, що то значить як перебивалися з хліба на квас: мені спочатку навіть у голову не приходило скористатися таксі. Я тепер миттю виправляю ситуацію, і вже їду в комфортній легковій. Таксист трапився балакучий і про свою роботу навіщось розповідає. Мовляв, лавочка прикривається. „Навару”, як кіт наплакав. А клієнт, бува, попадеться, що з тебе всю душу вимотує. Тільки що не так, одразу скарги погрожують писати. „Покину цю бісову баранку, на завод піду,- скаржиться таксист, поглядаючи своїми набубнявілими від перенапруги очима то на мене, то на дорогу. — А що, радіотехнікум закінчив. Я будь-який транзистор із зав’язаними очима розберу й складу. На „Маяку” тепер хлопці, що я з ними вчився, хто простим складальником навіть, до трьох сотень за місяць заколочують. А головне на них же дивляться як на людей, а не як на хапуг...

- Навіщо прибідняєтеся, брате? — сказав я, що думав.

- Не прибідняюсь! Чесно не прибідняюсь. Просто урвав колись своє, і хочу спокійно жити. Усе ж є: квартира, дружина, двоє дітей. Досить... А ти давно їздиш?

            - Достатньо... — відповів неконкретно, вдаючи бувалого в бувальцях типа, що добре знає всі підводні житейські камені, знає, як і на чому робляться гроші...

- І що в тебе — райське життя? — об’їжджав таксист розкішний різнокольоровий газон на площі Шевченка.

- Таке райське, як і ваше...

Таксист чомусь, мабуть, образився за таку відповідь, а тому згодом їхав ніби прикусивши язика аж у Райгород...

Лариса прогулювалася з Олесиком біля будинку, і коли побачила, що я виходжу з таксі, то ніби не мене вгледіла, а якогось інопланетянина з Марсу: таксі і я... Це не вкладалося в її свідомості.

Тримаючи на руках сина, вона бігла мені назустріч: „Тарас...” Я взяв на руки Олесика і цілував його голівку, ледве вкриту волосяним пушком. Олесик торкався ручками до мого обличчя, і цей доторк синових рученят, його усміх із напівзажмуреними очима, тепло від його тільця, що проникало й крізь пелюшки, — настільки це все контрастувало з пережитим у рейсі, що очі мої несподівано вкрила болюча волога, а горло стиснув давкий щем.

Вдома Лариса на диво мирно забігала на кухні, розігріваючи їжу. Їсти мені чомусь не хотілося, і я не приторкнувся ані до борщу, ані до котлет.

- Ой, Тарасе, — жалілася згодом Лариса. — Що нам його й робити далі і як його жити? Житла у нас власного немає. Та хіба тільки житла.

- Буде, все буде...- зумисне безтурботно усміхався. — Ось не задурюй мене ... — І вже не міг утриматися. „Зараз я їй покажу таке, від чого в неї очі з орбіт повилітають... «Батьків немає? — перепитав, хоч Лариса ще надворі сказала, що вони будуть аж увечері: завели городець за міським пустирищем — отам і длубаються. Я взяв Ларису на руки, легку, мов пір”їна, і поніс у „нашу” кімнату. Потім прицупив із коридора портфель. Мій старенький університетський портфель... Виклав з нього демонстративно дві пари джинсів, поклав ретельно посортовані й складені грошові купюри — вважай, тримісячну мою провідницьку платню. А купюри раптом підступно розсипалися на столі, лунко зашелестіли, ніби гадюки на сухому листі. Лариса інстинктивно відсахнулася. Я несподівано для самого себе вхопив у жменю пук грошей і, заливисто сміючись, тицяв ними Ларисі в її вкрай здивоване й повеселіле обличчя: „Укусять...Егеж, укусять! Радій, дружинонько...”

- А джинси де взяв?..

- У „Гриші” купив, — збрехав, бо про бійку мені ніскільки не хотілося розповідати, аби не псувати настрою ні собі, ні Ларисі.

- У якого Гриші?

- В того, що за пляшку горілки ладен свою сорочку пропити. Їх ми, провідники, так називаємо — Гриші.

Лариса була явно збуджена і вдоволена моїм „уловом”. Ми присіли на диван і терпляче складали змішані купюри — карбованці до карбованів, троячки до троячок, десятки до десяток.

Через півгодини ми гуляли на вулиці. Обоє в джинсових костюмах (вони були ніби на нас шиті). На очі, як змовилися, часто попадалися знайомі, запитуючи про одне й те ж, так ніби світ зійшовся на оцих джинсах... „Де брали? За скільки? Дістаньте й нам такі!” А увечері Лариса показала від моєї мами листа, про якого була навіть забула. „Чи ти, сину, дороги додому вже не пам’ятаєш?.. — ображалася мама. — Хіба не можна знайти день-другий, та приїхати з Ларисою й Олесиком. Мама надіслала фото, де ми з Оксаною за пахолкуванням увічнені. Й одразу мене на спогади потягло. Я перечитував разів кільканадцять листа, а надто фото навіювало бентежні спомини, де ми з Оксаною, як брат і сестра, з торбинками стоїмо обнявшись. Ніби вчора це було.

Коли надворі хвища-завірюха завивала, ми сиділи з мамою в хаті і нікуди не потикалися. Хоч мама і топила в грубці, тепло враз вивівалося, і вона тоді ще й велику піч протоплювала. Я сидів на черені, й так тепло-тепло мені було, як пташеньові в кубелечкові.

- Ге ж, дитино, Різдво на носі, — озивалася мама, орудуючи біля печі рогачем. — Ти хоч колядок, бува, не позабував?

Я швиденько скакував з печі на лежанку, потім на долівку, біг до порогу і, наче б це було в когось із людей, починав:

Коляд-коляд колядниця, добра з маслом паляниця,
А без масла — не така: дайте, дядьку, п”ятака!
А ви, тітко, грошей, щоб у вас дядько був хороший.

- Ба, й не забув... — хвалила мама. — Тільки не спіши, як Пилип з конопель. — Ану, ще оту другу, про пахолка повтори.

Я маленький пахолок
Родився у вівторок.
А в середу рано
Мені в школу дано.
Стежечки не бачу.
Двері відчиняю —
З святим празником поздоровляю!

Я входив у азарт і, киваючи в такт словам головою, продовжував іншу колядку:

Я маленький хлопчик
Зліз на стопчик.
Із стопчика на жердочку —
Дайте, дядьку, на чверточку.
А ви, тітко, грошей,
Щоб у вас дядько був хороший.

Останню колядку мама забракувала. Дивись, казала, перед народом мене не страми...Дайте, дядьку, на чверточку...Оце, скажуть, навчила.

За тиждень до Різдва кликали різника дядька Євмена, виводили з хліва свиняку на мотузці. Дядько погладжував її посеред двору за черево, а потім раптом влучав ножем під саме серце. Не міг я дивитися, як бідна свиня кінчалася, кувікаючи на все село. Я затуляв вуха, ховав голову в комір і стояв так доти, поки свині не приходив кінець. Згодом дядько Євмен набирав із нутрощів повен кухоль крові, випивав і, утершись рукавом, брався за діло: накривав свиню соломою, під ратиці й під голову підкладав по цеглині, підпалював солому з боків і на спині. Смалену шерсть зішкрібав косою, виймав нутрощі, відділяючи сало від м”яса. Я тепер від нього й на хвилину не відходив: помагав. А мама складала й засолювала в ящиках сало, м’ясо розвішувала на горищі на бантинах. Згодом пряжила свіжину, й починалися невдовзі святки.

У святий вечір я ніс хрещеному батькові кутю та узвар. Батько хрещений у мене з багатих, бо працював на постійній, був трудягою великим і заробляв гарно. Переступлю було через поріг і голосно-голосно прокажу, кожне слово як вкарбую: „З святим вечором, батьку хрещений, будьте здорові! З кутею та узваром вас!” — і клав на стіл казанок, перев’язаний білою хусткою.

- Чуєш, Насте, хто нас зі святим вечором поздоровляє! — казав радо хрещений до своєї жінки, що бавилася в світлиці зі своїми двома маленькими дітьми.

- Хрещеник наш... — привітно казала тітка Настя. — То проходь, дитино, — і гладила лагідненько мене по голові.

Мене припрошували до столу, я сідав аж на покуті, біля образів. Якось воно так ловко на душі, коли боги над головою висять. Мовби радіють, що дожилися тепер люди — і хліб у них, і до хліба на столі, а не голодовка, як у тридцять третьому, коли люди мерли як мухи (я вже не раз чув і від мами, і від людей, як вони потай перешіптувалися про ту голодовку).

Вечеряли.

Їж, Тарасе, що тільки заманеться. І борщ, і холодець, і ковбаси. Як у раю чи при комунізмі. Але комунізм — нам вчителька в школі казала — повністю ще не настав. Може, хіба що по дуже великих святках таке, як комунізм...

Додому повертався потемну зі здоровенним вузлом горішків, коржиків, цукерок і пирогів із маком та подрібкою. А ще десятка з Леніном у боковій кишені була схована.

- Ось... — мовби знехотя кидав прямо з порога на стіл вузол і показував мамі десятку. А мама у відповідь: „Оце на святки підскладаєш, та й лижі собі купиш...”

Наступного дня, як тільки по радіо Гімн грали, ми з Оксаною Савелівською вирушали колядувати по всьому селу. Через дорогу Федотівна живе — минули її хату: в неї дід Прокіп при смерті лежить. Туберкульоз у нього заразний... Горковенчиху теж обминули: зла вона й скупа жінка — все одно дверей не відчинить. Далі чорніла темною стріхою хата Марії Парандівської. В неї ще не світилося, але коли постукали в двері й підійшли до вікна, вона обізвалася, засвітила лампу-восьмерик (електрику боялася проводити, щоб стріха, бува, не зайнялася). Ми й заколядували, через поріг переступивши. По-новому. Такої колядки ніхто в селі не чув. „Рожество твоє, Хрістє, Боже наш! Возсія мір і свєт разума. Нєбо звіздой служащеє...” То нічого, що слів ні я, ні Оксана не розуміли, а тітка Парандівська розхвалювала нас: „Ловко, ловко... І диви ж, ранні які...”

            Вона підходила до вугольника, де за образами лежали мілкі гроші, брала дві біленькі десяточки (на старі гроші це по карбованцю), ще й два пироги на додачу давала: „Спасибі вам, що поздоровили, дітки. Одна, бачте, живу, бо ж чоловіка з хронту того проклятого не діждалася. А ви зайшли — наче в хаті й у душі в мене сонце возсіяло...”

За тіткою Марією жив Шурка Гайовий. Мама наказувала його обов’язково не минати: цього року цукрові буряки славні вродили, а Шурка — тракторист. Тільки цукру йому колгосп сім лантухів дав, і грішми добре перепало — багатир. Нехай тепер розкошелюється...А він такий, що не поскупіє.

В дядька Шурки вже світилося. Але ж собацюра у дворі, як теля. Оксану минулого року полатав пес якийсь приблудний, тепер вона й духу собачого боїться.

- Давай сюди не заходитимем... — ховалася Оксана за мене.

- О, вже забоялась, — сердився я. — Собака ж на прив’язі. Я перший піду, а ти за мною чимчикуй. Побіля хати самої.

Собака був хоч і здоровенний, але не злий. Всього лиш гавкнув двічі басовито і в будку сховався. Колядували не словами з „Рожества”, а отією колядкою, яку мама забракувала. Я й Оксану цієї колядки навчив.

- На чверточку, конешно, рано для вас, — сміявся тепло дядько Шурка, — а по рублю нате. А жінка його ще й цукерок надавала.

Ми тільки у двох хатах побували, а скільки добра наколядували. А в селі ж вісімдесят дві хати... На винниківський куток тепер підемо. Потім на лифарівський, новоселівський. Оксана й до вчительки агітувала зайти: „Думаєш, Таласе, — вона тоді ще „р” не вимовляла, — як учителька, так і не плазнує. Я в плослім годі сама бачила її Леську, так вона класанки коло лавки їла і паску”.

І все ж, я посоромився. Але і без учительки нам, хоч розірвись, було ходити. І треба до обіду всіх яблунівців із Різдвом поздоровити, бо після обіду вже пізно: хто це у свинячий голос з таким важливим празником вітає...

4.

До матері!

До вас, моя люба ненько, йдемо зараз моєю рідною Яблунівкою. І Олесика взяли з собою. Лариса весь час поглядала в люстерко, поправляючи волосся, яке весь час збивало вітром, і воно аж надто звисало на чоло. „Хвилюється невістка...” — пожартував уголос і несамохіть пригадав той час, коли вперше зустрівся з тестем і тещею в Бориспільському аеропорту. Я нервово тупцювався тоді біля виходу з платформи, ніби в університеті перед екзаменом, на якому міг з тріском провалитися. По аеропортівському селектору вже давно оголосили, що літак із Норілська прибув. Виходили пасажири, а тестя з тещею все не було. І раптом Лариса вигукнула: „Мамо! Тату!” — й кинулася до батьків у обійми. Я теж обнявся. Стримано. Соромливо. Дав тещі квіти. Вона мені здалася такою молодою і вродливою, що тесть на її тлі дуже програвав: зморшкуватий, сивий, як лунь, він був...

Рідна хата лебедіє!

Мені чомусь здається, що ненька відчинить зараз сінешні двері й кинеться нам назустріч: „Діточки мої приїхали!”. Але мами вдома немає, і я нишпорю під піччю, що біля погрібника: там завжди був ключ у консервній баночці ганчіркою прикритий. Ключа не було. „Десь тепер в іншому місці схованка...”

Лариса трохи заспокоїлася і придивляється довкруг: „У вас дивне село якесь: одна хатка там, друга он аж де далеко, а третя взагалі десь на горизонті маревіє. І ніяких тобі огорож чи парканів. А взагалі, як тут люди без ванної живуть...”

- В ночвах купаються.

- І взимку в ночвах?

- Де ж іще...

- Який жах! — дивувалася щиро Лариса. — Я не уявляю, як би це я могла жити в селі...

- Драстуйте були! — раптом чується в дворі старечий голос баби Радіо. Вона схвильовано поцілувала нас по черзі тричі в щоки й сіла на причілку на лавочці, тримаючи в руці ціпок (це вже третій чи четвертий у неї ціпок, бо попередні згубила, а без ціпка „ноги не несуть стару бабу...”). — Бач, я ж казала, — протирала баба сльозливі очі голубенькою хусткою, — до Марії хтось приб’ється сьогодні: півень увесь досвіток виспівував у неї під бузком. — А ви й дитинча з собою прихопили... — сипала баба скоромовкою. Бережно приторкнулася своєю висхлою маслакуватою рукою до сонного обличчя Олесика. — Косар чи в’язальниця? — лукаво примружує очі баба Радіо.

Лариса не зрозуміла запитання. Що то значить „городська”...

- Косар, — відповідаю, — косар, бабусю. Вже йому четвертий місяць.

- То нехай росте здоровий як вода. — Відтак пояснювала: — Марії ще довго не буде. Сорок день, як дід Трифан помер. Її покликали Псалтиря почитати. За упокій душі. Бо нікому більше.Воно тепер село на уменшеніє йде...

Олесь Воля