Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«ТВОРЧІСТЬ І БІЗНЕС — НЕСУМІСНІ…»

Нині народний артист України Андрій Демиденко відомим став ще тоді, коли популярною людину робили талант і любов народу , а не гроші олігархів. Класик української літератури Олесь Гончар, ознайомившись з віршами тоді ще молодого автора; сказав: «Демиденко — це висока поезія і духовність, це непересічне явище в національній культурі, бо він уміє слухати час». Сьогодні А. Демиденко - заслужений діяч мистецтв України, академік, професор, лауреат міжнародних премій — люб’язно погодився відповісти на запитання нашого кореспондента.

- Андрію Петровичу , ось уже три десятиліття поспіль Ви даруєте людям свої пісні. Тридцять років життя в мистецтві, у безнастанному пошукові Слова, образу, яскравої асоціації — це багато чи мало? 

- Це і багато, і мало воднораз. За цей час отримуєш величезний досвід про життя своєї країни і свого народу, глибше розумієш, що ти частина його, а це чи не найважливіше відчуття для митця. Головне залишатися чесним і щирим перед собою й тими, для кого пишеш, бути багатогранним а не багатоликим, не будувати своє щастя, сховавшись за браму, гідно триматися своєї дороги до Храму. Дозволю зачитувати свої рядки.

Не будуй своє щастя, сховавшись за браму,

Добро й милосердя творити спіши

Не буває дороги до Храму, якщо Храму немає в душі.

- Коли ви відчули прагнення до поезії; звідки черпали натхнення? 

- Взагалі я в дитинстві мріяв бути художником. Малював непогано, міг зробити чудові копії Шишкіна, Левітана, але для справжнього художника цього було замало. Якось на уроці малювання зобразив лисого дядька з борідкою і краваткою і підписав «В.І.Ленін». Вчитель зойкнув і побіг в учительську. Директор мене викликав і сказав: «Знаєш, ти краще не малюй». І я на знак протесту почав писати. Спочатку мою поезію надрукували в районній газеті, згодом — у «Київській правді». У 18 років я став переможцем конкурсу на кращу молодіжну пісню . Мій перший вірш був надрукований в журналі «Дніпро». М. Дремлюга написав музику. Так з’явилася пісня «Обеліск»., яка понад 20 років звучала по українському телебаченню, коли вшановували загиблих у роки війни хвилиною мовчання. Першим її виконавцем був Юрій Гуляєв.

А закінчив я Київський інженерно — будівельний інститут, три роки відпрацював архітектором. По закінченню школи планував поступати на журналістику, але батько сказав: «Якщо маєш талант — проб’єшся й сам, а як ні - матимеш професію».

Натхнення черпав у рідному селі Мартиновичі, що в Поліському районі на Київщині. В родині нас було четверо хлопців. Батьки — щирі українці, прищепили любов до великого, до святого. Вважаю, що хто не любить свою матір, не може любити Україну.

Висиха душі криниця
І життя як не було,
Якщо раз чи два на місяць
Не поїду на село.
Як побачу рідну хату,
Завеснію наче цвіт
Здрастуй мамо,
здрастуй, тату,
І мого дитинства світ.

- Що для Вас означає бути українцем?

- Відтворювати все, що нам дала наша історична, генетична, культурна глибина. Ми маємо неперевершену історію, потрясаючу культуру й традиції. Все це ми повинні зберегти, щоб передати нащадкам.

- Ваше ставлення до сьогоднішньої естради й культури?

- Я не хотів би сьогодні народитися молодим талантом. Молодому співакові дешевше зробити все самому. Адже зараз мало зважають на талант, а дивляться, чи ти маєш щось у кишені. Сьогодні мистецтво, саме по собі, функціонально не має перспектив. Воно повинно підтримувати духовність, триматися на ній. Сьогоднішня пісня, на жаль, не має координат, бо незрідка вона безлика. Так — набір звуків, підсиленних багатодецибельною музикою. Мене бентежить, чому нині немає співочого поля, яке збирало б численних шанувальників української пісні. А саме пісня, а не футбол чи щось інше, як дехто думає, робить націю родиною. Нам необхідний учитель за покликанням і сутністю, щоб утверджувати українське. Як професор педагогічного університету ім.Драгоманова я переконаний , що найголовніше для педагога, це вміти прищепити любов до предмета.

- Чи є майбутнє в сучасної української естрадної пісні?

- Є і в пісні, і в мові. Первинність слова — запорука гарної пісні, її невмирущості.

- Що Вас надихає на творчість?

- Мистецтво починалося в ім’я жінки, з іменем жінки на вустах і закінчиться… З одного боку хочеться прикрасити життя не тільки піснями. З іншого — це спосіб самовираження, самоствердження. У творчості важливо не те, що про тебе скажуть, а те, що ти сам про себе думаєш. А сам собі не збрешеш. Лише за умови каторжної роботи можна розраховувати і на успіх, і на Божу допомогу. Я щасливий, що тематика моїх віршів і пісень вельми різноманітна. Натхнення приходить тоді, коли на душі більше суму, ніж радості. Сьогодні при агресивному наступі всіляких технологій дуже руйнується людська душа, і щоб вона не заніміла, її потрібно збуджувати.

Мені неймовірно боляче за те, що багато сонячних талантів стали не потрібні своїй державі. Для творчої інтелектуальної людини втрата духовної наснаги - це більше, ніж втрата фізичної.

- Скільки пісень у Вашому доробку? Яка найулюбленіша пісня?

- Близько 700. Пишаюся тим, що на мою поезію писали композитори, які були і є епохою у музичному житті країни: С.Людкевич, П.Майборода, І.Шамо, І.Поклад І.Карабиць, Д.Тухманов, Є.Дога, В.Мігуля та багато інших. А виконували: Ю.Гуляєв, М.Гнатюк, Д.Гнатюк, Р.Кириченко, Т.Повалій, С.Ротару, Ю.Богатиков…

Всі пісні мені дорогі, як діти. Наприклад,«Україночка», стала повпредом українського мистецтва, облетіла континенти, вона створена до референдуму про визнання незалежності України й перекладено 22 мовами. «Звучи, рідна мово», «дай, Боже, радості», «Хрустальные цепи»… Мої пісні співають у сорока країнах світу. Наприклад, пісню «Дай, Боже, радості» у Нью-Йорку виконував Назарій Яремчук, якого п’ять разів викликали на біс. А про пісню «Скажу вам, дочки і сини», яку ми написали з О.Морозовим 18 років тому, хтось із британських сказав, що по своїй мудрості вона варта всіх пісень. А пісня «Батьківський поріг» на фестивалі» Кримські зорі» отримала Гран- прі.

- Чому люди мистецтва йдуть у політику? Чи є паралель між політикою і мистецтвом? 

- Політика сьогодні в Україні має бути максимально публічною, а тому її повинні здійснювати публічні люди. Політика - це мистецтво узгодження інтересів. Найголовніше і для політиків, і для митців — бути щирими, відданими своїй культурі, народові, сумлінно виконувати свої обов’язки. А взагалі гадаю, що хороший поет може зробити більше, ніж поет-депутат.

Мене запрошували в депутати, і не раз, але я відмовився. Я член найбільшої партії в Україні, якій не зраджу. Ця партія — український народ. Для мене найважливіша політика - щось зробити таке, аби людям на мить, на годину, на рік стало краще. 

- А бізнес?

- Вважаю, що творчість і бізнес — несумісні.

- Що б Ви побажали читачам нашої газети?

- Я люблю «Персонал плюс», зичу часописові творчих злетів і вірних шанувальників.

- Дякую за розмову.

Розмовляла
Людмила Юрченко

 

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com