З ким боролися червоні партизани

Починаючи з 1943 р. стратегічна обстановка на фронтах Великої Вітчизняної війни змінилася на користь Червоної Армії, розпочався процес звільнення Української землі. Та ворог ще був сильним тому ідеологічна робота в його тилу залишалася актуальною.

В значній мірі це було пов’язано ще й з активізацією національно-визвольних змагань, витісненням гітлерівцями частини партизанських загонів за межі республіки, про що наголошувалося в Оперативному плані ЦШПР проведення першочергових заходів щодо посиленню партизанського руху на Україні і новими стратегічними планами командування. Так, 11 січня 1943 р. начальник оперативного відділу полковник Соколов писав: «Маючи вплив на частину українського населення, головним чином, в Західних областях, де тривалий час був відсутній партизанський рух, українські націоналісти… намагаються розповсюдити свій вплив і на інші області України… тепер вони стали на шлях відкритої збройної боротьби з партизанськими загонами». Одним із завдань радянських партизанів мала стати боротьба проти українського самостійницького руху.

10 лютого 1943 р. Начальник ЦШПР Пономаренко підписав накази №№ 0012, 0013 про вихід в нові райони бойових дій Волинського та Ровенського партизанських загонів, в яких ставилося завдання: окрім бойових операцій проти німців, проводити «розкладання поліцейських та націоналістичних формувань, особливо армії націоналістів «Тарас Бульба». Прискіпливішу увагу націоналістичним формуванням стала приділяти радянська влада з весни 1943 р. у зв’язку з утворенням УПА. Збіг у часі розвитку масового партизанського руху і націоналістичних формувань загострило ідеологічну боротьбу на окупованій гітлерівцями території України.

Звертає на себе увагу Постанова нелегального ЦК КП(б)У «Про затвердження оперативного плану бойових дій партизанських загонів України на весняно-літній період 1943 р.» від 7 квітня 1943 р. П’ять пунктів документа з 8-ми були цілковито спрямовані в ідеологічному руслі і передбачали посилення, в першу чергу, агітаційно-пропагандистської роботи та системи моральних заохочень бійців, котрі проявили себе в боротьбі з окупантами. Так, у 2-му пункті передбачалася переправлення в Кам’янець-Подільську, Вінницьку, Полтавську, Станіславську, Дрогобицьку, Ізмаїльську та Чернівецьку області уповноважених ЦК КП(б)У і УШПР з групами партійних працівників. Вказувалося на необхідність відправити в тил ворога терміном на 1-2 місяці групу українських письменників, журналістів та кінооператорів. Побіжно пропонувалося додатково переправити партизанам 30 типографій для видання газет і листівок. Наведений документ свідчить про інтенсивну підготовку радянським керівництвом навесні 1943 р. до серйозних операцій в тилу ворога, левовою часткою яких повинна бути ідеологічна складова. Ясність у це питання дещо внесло «Звернення Президії Верховної Ради УРСР Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У до населення окупованих районів України» від 21 травня 1943 р., де разом із закликами до воїнів допоміжних сил вермахту, поліцейських, старост переходити на бік партизанів, давалась розлога характеристика українських самостійницьких формувань, де вони називались бандами. Звідси стає зрозумілим, проти кого, насправді, готувалася масована ідеологічна атака.

Питання про взаємостосунки з українськими націоналістами стали предметом обговорення і на нараді командирів і комісарів найбільших партизанських з’єднань у травні 1943 р. в Білорусії під керівництвом секретаря ЦК КП(б)У Д.Коротченка. Попри загальну негативну оцінку самостійницького руху, у підсумковій резолюції з цього питання, окрім необхідності вести розкладницьку роботу серед націоналістичних формувань, ніяких конкретних бойових завдань перед партизанами не ставилося.

23 січня 1943 р. Нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія інформував Сталіна, Молотова і начальника ЦШПР Пономаренка про те, що за даними, отриманими від співробітника, що знаходиться в тилу ворога в районі Рівного, «Особовий склад 12-го батальйону Сабурова займається розгулом, пияцтвом тероризує і грабує радянськи налаштоване населення, в тому числі навіть родичів своїх бійців...», «...жителів, котрі втікають у ліс, розстрілюють». Пономаренко 26 січня 1943 р. інформував Сталіна, Молотова, Маленкова і Берію про вжиті заходи, за якими передбачалося послати в тил ворога першого секретаря Ровенського обкому партії, члена ЦК КП(б)У В.Бегму для налагодження політичної роботи і наведення порядку та запропонувати Сабурову розслідувати факти і покарати винних. Злочинні дії окремих партизанів з’єднання Сабурова по відношенню до місцевого населення не були винятком. Подібне свавілля чинили партизани і інших загонів. Так, 20 червня 1943 р. — через півроку після перших повідомлень Берії, начальник обласного штабу партизанського руху Рівненської області В.Бегма у листі, адресованому Маленкову та Хрущову, писав, маючи на увазі партизанські загони Бринського, Каплуна, Медведєва: «…В цих трьох загонах відсутній інститут комісарів, немає ні комсомольських, ні партійних організацій. В результаті такої бездіяльності і відсутності контролю і виховної роботи серед особового складу люди розкладаються, [є] маса випадків самовільних розстрілів ні в чому не винного населення [спостерігається] масове пияцтво, хуліганство і т. д….». Прояви аморальної поведінки торкалися не лише рядових партизанів але й деяких представників керівного складу.

Ширилася насильницька мобілізація населення у партизани та обкладання місцевих жителів окупованих областей податками, що знайшло свій відбиток у радянських документах. Приклади насильства як по відношенню до населення окупованих областей України приводить В. Боярський, він стверджує, що насильство було типовим і притаманним для більшості партизанських загонів і диверсійно-розвідувальних груп. До такого ж висновку дійшли і українські вчені О. Гогун і А. Кентій, котрі опублікували книгу «Красные патизаны Украины. 1941-1944», де наведено числені факти терору, грабіжництва, мародерства, бандитизму, сексуального насильства.

Прироно, що центр був поінформований про поведінку партизанів на окупованих територіях. Тому партійні осередки в загонах мали витверизити партизанських анархістів.

Нові партизанські з’єднання мали вже сформовані парторганізації зі своїм штатом політпрацівників і досвідом роботи. Такі організації в кількісному відношенні були значно меншими і існували протягом короткого часу — до возз’єднання з частинами Червоної Армії. Такі парторганізації були утворені в партизанських з’єднаннях під командуванням А.Мечковського, О.Кравченка, О.Гнучого, І.Дубравіна.

Показовим є той факт, що протягом всього періоду діяльності партизанських формувань в тилу гітлерівців, партійні організації кількісно зростали.

Значне кількісне зростання партизанських формувань в цілому і партійних організацій зокрема в першій половині 1943 р. відбувалося за рахунок притоку бійців з місцевих жителів, кожен з яких мав родичів, тому ідеологічний вплив на населення відбувався і безпосередньо через бійців, і через агітаційно-пропагандистські заходи, що проводилися партизанськими загонами.

Важливою ланкою ідеологічної роботи партизанських формувань було утворення і налагодження роботи підпільних організацій. Нерідко від їх діяльності залежала і доля самих партизанів. Своєчасний збір достовірної інформації про плани гітлерівців часто допомагав уникати оточення, викривати зрадників, уникати сутичок з націоналістичними формуваннями. Так, партизанським з’єднанням О.Федорова до кінця 1943 р. було організовано 60 підпільних організацій, що об’єднували понад 300 осіб. Підпільники були ще й активними агітаторами і пропагандистами, розповсюджувачами листівок, газет, звернень, відозв.

Ідеологічним впливом червоні партизани намагалися охопити всі верстви населення. Маючи на увазі авторитет релігії серед селян, до підпільної роботи нерідко залучалися служителі культу. Так, партизан з’єднання О.Федорова домовився з священиком православної церкви с. Угриничі Никодимом, переодягнувся в його рясу і проводив пропагандистську проповідь серед прихожан з церковної кафедри. Партизани Житомирського з’єднання О.Сабурова на ряду з листівками, надрукованими в партизанській типографії, розповсюджували листівки випущені служителями культу. Польський ксьондз села Любешів тієї ж області передав в фонд Червоної Армії коштовності (золото, срібло, коштовні прикраси) на декілька мільйонів карбованців. Мали місце випадки, коли священики брали участь у мітингах, що проводили партизани.

Отже, частина духовенства вступила в боротьбу на боці радянських партизанів і підпільників.

Певним фактором впливу на формування ставлення населення до радянської влади було надання останньому медичної допомоги партизанами. Інфекційні хвороби були поширеним явищем серед населення. Медчастини партизанських загонів часто були єдиним джерелом отримання медичної допомоги.

Німці постійно засилали свою агентуру в партизанські загони.

За архівними даними, партизанськими формуваннями за період їх дій на окупованій території України, в партизанських загонах і серед населення було виявлено і розстріляно 2927 агентів. У з’єднанні О.Федорова таких виявлено 120 осіб, а у з’єднанні А.Кондратюка, як вказано у звіті — 351! Останнє заслуговує на увагу. Приведемо порівняльні дані чисельності особового складу цього з’єднання. Воно складалося з 3-х полків: ім. Леніна, «За Родину», ім. Кірова. В кожному з них відповідно нараховувалося 657, 200 і 254 бійці — всього 1111 осіб. Кількість викритих агентів гестапо і жандармерії склала: в полку ім. Леніна — 100 осіб; в полку «За Родину» — 95 осіб; в полку ім. Кірова — 47 осіб. Отже, у з’єднанні знищено 30 % особового складу. Виникає питання — чи можливо таке? Очевидно, утворена в передвоєнні роки сталінська система підозрілості і недовіри, свавілля і репресій, в певній мірі, торкнулася і партизанського руху і перетворилася на шпигуноманію, що теж було одним із проявів ідеологічної боротьби в тилу ворога. Є й інші свідчення про свавілля партизанських керівників: «Сабуров часто насильницьким шляхом приєднував до себе чужі загони, усував небажаних йому людей і керівників загонів аж до розстрілу». Газета «Правда» помістила статтю колишнього партизана П. Брайка «В августе сорок третього», в якій автор, посилаючись на свідчення партизанів, розповідає про загибель комісара С.Руднєва. Згідно версії П. Брайка С.Руднєв був убитий радисткою Туркіною за завданням НКВС.

Одним із засобів ідеологічної боротьби з гітлерівцями було проникнення підпільників і партизанів у різні адміністративні та силові структури окупаційної влади, що давало широкі можливості зриву планів окупантів, збору розвідувальної інформації, поширення чуток, звільнення військовополонених, підпільників, розповсюдження пропагандистської літератури тощо. Так, в м. Макіївці Донецької області під­пільники працювали в поліції, на біржі праці. Подібні засоби боротьби використовувалися скрізь, де була можливість. Зв’язковий ЦК КП(б)У В. Портянко повідомляв 13 березня 1942 р. про викриття і страту німцями комуніста Бабенка, який працював мером м. Павлограда Дніпропетровської області, Калиновського — начальника поліції цього міста та перекладачки Семенової.

Пропагандистська робота підпілля дошкуляла гітлерівцям, тому в населених пунктах часто можна було зустріти застереження окупаційних властей і попередження про покарання.

Одним з напрямків ідеологічної боротьби на окупованих територіях України була розкладницька робота у військових структурах гітлерівців. Основню формою було розповсюдження у підрозділах газет, листівок, закликів, особисті переговори підпільників і партизанів з солдатами з метою їх залучення до боротьби проти окупантів. Так, в січні 1943 р. до партизанів з’єднання Сабурова перейшов взвод козаків, що охороняли табір військовополонених в м. Славуті. З ними прибули 45 військовополонених. На початку 1943 р. до партизанів почали переходити солдати словацького гарнізону, з яких у травні був сформований окремий партизанський загін на чолі з Яном Налепкою і комісаром Л. К. Федоровим. Таку ж роботу проводили й інші з’єднання. Як відмічав у звіті командир з’єднання Л.Іванов, найбільше піддавалися пропаганді підрозділи, що складалися з чехів, словаків, поляків, вірменів, азербайджанців, узбеків та охоронних підрозділів. В 1943-1944 р.р. на ст. Шепетівка 150 вірменів, залишивши свої об’єкти, зі зброєю перейшли до партизанів. На станції Маціюв Волинської області до партизанів приєдналися 300 поляків місцевого гарнізона. Агітаторами партизанського з’єднання під командуванням І.Хитриченка в с. Романівна Іваньківського району був розкладений перший ескадрон 454 полку 405 дивізії у складі 105 осіб. Переговори велися через Марію Адаменко, в котру закохався один з «козаків». Крім листівок в пропагандистській роботі широко використовувалися звернення колишніх «козаків», поліцаїв, що перейшли до партизанів. Ці звернення публікувалися окремими тиражами і через під­пільників поширювалися у стані ворога. Ця практика була притаманна партизанам з’єднання Н.Попудренка. Так, під впливом пропаганди у вересні 1942 р. на бік партизанів перейшов взвод солдатів української роти 230 батальйону 221 німецької дивізії разом з командиром Лисенком. Після їх виступів у партизанській пресі до партизанів перейшов 121 козачий батальйон. Цілим станом у кількості 39 осіб покинула службу у німців поліція с. Охрамеєвичі, 30 поліцейських с. Прибині, 46 поліцаїв с. Гути Студинецької пішли в ліс до партизанів. Іноді комісари партизанських формувань особисто вступали в переговори з представниками поліції, вели пропагандистську роботу. Так, комісар з’єднання ім. М.Хрущова Тернопільської області М. Шумак вів переговори з представниками гарнізону поліції м. Березно Рів­ненської області. В результаті 63 поліцейських зі зброєю перейшли до партизанів. Для розкладу військ противника партизани не нехтували і провокаційною діяльністю. Так, у м. Томашгород цієї ж області поліцейський гарнізон, що складався з 50 осіб відмовився перейти до партизанів. У відповідь, німцям, через партизанських агентів, було підкинуто провокаційного листа, зміст якого компрометував поліцаїв. Результатом цієї акції стало розформування гарнізону і частковий розстріл поліцаїв.

Якими були основні напрямки ідеологічної роботи компартії серед населення окупованих областей України? Так, вже на початку січня 1943 р. в ЦК КП(б)У на ім’я Л. Р. Корнійця поступила службова записка начальника УШПР Строкача і начальника розвідвідділу Мартинова, в якій, за станом на 5 грудня 1942 р., на основі розвідданих, давалася розлога характеристика ОУН, викладена її мета, наголошувалося на співпраці з німецькою розвідкою у передвоєнні роки та в період нападу Німеччини на СРСР. В той же час Строкач констатував, що спроба ОУНівців проголосити «Самостійну Україну» була рішуче присічена гітлерівцями, а самі націоналісти і їх лідери зазнали репресій. На цій підставі значна частина ОУНівців пішла в підпілля, організовуючи свої сили для боротьби з окупантами. Проти німців ними влаштовуються окремі засідки. 9 січня 1943 р. на ту ж адресу поступила нова записка Строкача і Мартинова. За станом на 10 грудня 1942 р. увага в ній приділялася питанням ідеологічної роботи окупаційної влади і націоналістичних формувань. Зокрема, загострювалася увага на широкому використанні останніми в пропагандистських цілях освітніх закладів, преси, театрів і т.п. Через день, 11 січня начальник оперативного відділу полковник Соколов підготував уже згадувану «Довідку про ворожу діяльність українських націоналістів». Очевидно, розгортання українського національно-визвольного руху непокоїло радянське і партійне керівництво, а ворожість націоналістів визначалась його метою — прагненням утворити Українську Самостійну Державу і ворожим ставленням до радянської влади. Історик І. Білас, з посиланням на архівні джерела, приводить загальний список самостійних націоналістів ОУН, що підлягали знищенню партизанським загоном під командуванням В.Чепіги за станом на 12 березня 1943 р. в селах Рівненської області. Так, по селу Бережки поіменний список складався з 23 націоналістів, в селі Залужжя — з 25, в селі Мартьянівці — з 4-х, в селі Стрілок — з 42. Загалом у 12 селах області планувалося вбити 250 осіб, провина яких полягала лише в тому, що вони були прихильниками самостійницького руху. Отже, вже тоді був зроблений крок до безкомпромісної боротьби на винищення українського національно-визвольного руху. Як вважає І. Білас, першого удару по українських націоналістах сталінське керівництво вирішило завдати силами партизанських формувань. Таке завдання поставив перед ними особисто Сталін під час перебування у Москві С. Ковпака в червні 1943 р., адже до цього часу відкритої ворожнечі між партизанами і націоналістами не було. Опосередковано цей висновок підтверджується й у роботах В. і Л. Гриневичів і Б. Якимовича, які зазначають, що: «…більшовицькі партизани вільно маневрували в терені зайнятому УПА Бульби-Боровця, яка заключила з ними договір про «нейтралітет» і це перемир’я тривало довше ніж шість місяців». Подальші події лише підтверджують це твердження. В кінці червня 1943 р. в газеті «Радянська Україна» була опублікована листівка-звернення «До всіх націоналістів…», яка пізніше неодноразово наводилася вітчизняними істориками. Зміст листівки закликає не вірити націоналістичній пропаганді, вістря критики спрямоване проти лідерів руху і, особливо, проти Бандери. Це закономірно, поскільки бандерівське крило ОУН було найактивнішим серед націоналістичних формувань і становило найбільшу загрозу. Очевидно, цю листівку можна вважати певним дороговказом на шляху ідеологічної боротьби в тилу гітлерівців. Велику активність проявили в цьому відношенні радянські партизани. На мітингах і зборах селян вони намагалися посіяти недовіру до націоналістів, привернути населення на бік радянської влади, закликали до підтримки партизанів. Тільки партизанське з’єднання під керівництвом Л.Іванова і комісара Ф.Волостникова за менш ніж рік свого існування (з серпня 1943 по липень 1944) провело 90 таких заходів, на яких були присутні понад 12 тис. осіб. Під час Карпатського рейду Ковпаківського з’єд­нання комісар С. Руднєв особисто проводив пропагандистську роботу. Так, 22 червня 1943 р. він записав у своєму щоденнику: «Сьогодні написав листівку українською мовою, в котрій розкрив суть українського націоналізму». Разом з тим, інші його записи, не дивлячись на цілком негативну особисту оцінку націоналістів, свідчать про те, що партизани не проводили проти них широкомасштабних бойових операцій. Окремі сутички, як правило, закінчувалися переговорами і компромісом. Не прагнули війни і ОУНівські під­розділи. Вороже ставлення один до одного проявлялося частіше в пограбуванні продовольчих баз. Більшого ефекту у боротьбі проти українських самостійницьких сил досягали провокації, що чинили радянські розвідники. Так, під час вбивства М.Ку­знєцовим імперського радника з фінансів Геля у Рівному, було підкинуто документ, який вказував на ніби то причетність до цього акту націоналістів. В результаті гітлерівці розстріляли 38 українських патріотів. Після невдалого замаху М.Кузнєцова на заступника Коха генерала Даргеля, німці розстріляли у Луцьку — 28, а у Дубні 60 заручників. Отже, ідеологічна робота серед населення окупованих областей України носила не тільки роз’яснювальний характер, але й мала ознаки провокацій або спиралася на силу і виконувала каральні функції.

Поступове визволення Червоною Армією українських земель від німців і, разом з тим, мізерні успіхи у розкладі націоналістичних боївок, привели сталінське керівництво до розуміння того, що головна боротьба з самостійницьким рухом в Україні попереду. З осені 1943 р. центр ваги в ідеологічній боротьбі партизанських формувань було перенесено у площину розвідки. Заступник начальника ЦШПР комісар держбезпеки С.Бельченко і начальник розвід відділу ЦШПР полковник Анісімов 3 листопада 1943 р. надіслали у штаби партизанського руху директиву № 3762. В п. 1 Директиви говорилося: «Дайте завдання командуванню партизанських загонів і командирам окремих груп всі місцеві та інші націоналістичні формування брати на строгий облік і в кожному окремому випадку по встановленню повідомляти нас, вказуючи подробиці про організацію». Директива вимагала також засилання агентів для вивчення подробиць організації вербовки, командного складу, зв’язку, фотографування керівників, стан озброєння тощо. Ця робота повинна була виконуватися оперативно-чекістськими групами, що існували в партизанських загонах. На думку Д.Вєдєнєєва, протягом 1942-1944 рр. в Україні діяло щонайменше 95 таких груп. Вже 4 листопада Т.Строкач доповідав, що за донесенням командира з’єднання І.Скубко в районі м. Сарни дислокуються націоналістичні загони чисельністю 1500 осіб, та подробиці про їх озброєння, також повідомлялося, що в районі м. Костопіль і села Янова Долина дислокуються 4 заново сформовані дивізії УПА. Через декілька днів — 9 листопада 1943 р. заступник начальника УШПР полковник Старинов і начальник розвід відділу УШПР полковник держбезпеки Мартинов повідомляли, що за даними командира з’єднання партизанських загонів І.Шитова в Житомирських лісах скупчення націоналістів досягає 1200 осіб, які мають на озброєнні 3 станкових і 1 ручний кулемети, гвинтівки та одну 45 мм гармату. Зацікавленість радянських розвідорганів в інформації про українських націоналістів випливає і з шифротелеграм УШПД на адресу командира з’єднання Вершигори, який змінив Ковпака. Так, у шифровці від 21 січня 1944 р. начальник розвідвідділу Соколов просив повідомити штаб: «що відомо про домовленості німців з націоналістами в Камінь-Каширському». 1 лютого того ж року Вершигорі поступило нове прохання УШПД зорієнтувати по карті, де знаходився розгромлений гарнізон націоналістів «Лісові чорти». 17 лютого Соколов послав наступну шифровку: «Ваш № 61 про націоналістів Волині і політична оцінка надто цікаві і заслуговують на увагу, прошу повторити її заново всю так як багато що не розшифровується і дуже викривлене…». Збором розвідувальних даних на осіб, що належали до націоналістичних угруповань займалися і підпільні організації. Так, після визволення від окупантів м. Чернівці, керівник під­пільної партійної організації Енгель повідомив про існування у місті єврейської націоналістичної організації «Бетар», яка є антирадянською і обстоює ідею утворення єврейської держави на землях Палестини, та передав дані на її керівників. Певне світло на ідеоло­гічні завдання радянського партизанського руху проливають свідчення на допиті полоненого капітана Русанова, який тривалий час служив ад’ютантом з особливих доручень у начальника УШПР Строкача. На питання, чи свідомо радянське керівництво провокує репресії серед мирного населення, що опинилося в окупації, Русанов відповів, що існує думка: «якщо населення при відході Червоної армії не пішло з нею, значить воно було настроєно не по радянському». Посилаючись на Строкача він сказав: «Треба зробити так, щоб населення відчуло на власній шкурі… щоб його охопив відчай… А тоді його вже легко пропагувати і звати в ліс». На питання, чи знає він, що партизани більше зв’язані з НКВС, ніж з народом, Русанов відповів: «Так, звичайно. В кінці кінців партизани не ведуть бойових дій у військовому розумінні. Завдання їх зводиться до того, щоб здій­снювати диверсії, визивати репресії, не давати населенню взятися за роботу, тримати всіх у постійному страху». Далі від сказав, що населення боїться партизанів тому, що знає, що кожне слово, кожен поступок, стаючи відомим партизанам, тим самим стає відомим НКВС. Звичайно, свідчення полоненого можна було б проігнорувати, але є фактом те, що більшість керівників партизанського руху були пов’язані з НКВС, були вихідцями з цієї структури і їх формування виконували каральні функції.

Отже, не викликає сумніву велика організаційна робота центральних, під­пільних партійних органів у боротьбі за ідеологічний вплив на населення окупованої гітлерівцями України. Застосування різних форм боротьби в тилу ворога — розвідка, диверсії, розповсюдження пропагандистської літератури, рейди пар­тизанських загонів безумовно дезорганізовували німецький тил і сприяли перемогам Червоної Армії. Разом з тим, намагання перетворити радянський партизанський рух на одноосібного лідера у боротьбі з німецьким нацизмом, нехтування національних інтересів українського народу привело до зростання напруги в українському суспільстві, невиправданих і часто спровокованих жертв серед цивільного населення.

Відверте протистояння українському національно-визвольному рухові довело, що в ньому брали участь cотні тисяч свідомих українців (не менше, ніж у комуністичних партизанських формуваннях), що спростовує комуністичну ідеологему про партію, як організатора всенародної боротьби в тилу ворога.

Поразки Червоної Армії на початку війни і спішна, іноді панічна, евакуація породили розчарування, особливо тієї частини населення, що залишилася в окупації, вимагали певної корекції ідеологічної роботи. Широке залучення до організації партизанського руху представників НКВС привело до застосування останніми звичних силових методів роботи, іноді, свавілля і беззаконня, що викликало недовіру і страх серед місцевого населення.

Внаслідок ідеологічного протистояння між комуністичними, нацистськими і націоналістичними силами, населення окупованих територій України опинилося затиснутим у лещатах безвихіддя, було часто неспроможним зробити свідомий вибір і піддавалося волі випадку, який забезпечував, хоча й тимчасове, але виживання. Отже, ідеологічна боротьба в умовах окупації посилювала жертовність українського народу у боротьбі за свою свободу.

Валерій Шайкан, канд. іст. наук, Валентина Шайкан, докт. іст. наук Кривий Ріг