ГОЛОД СОРОК ШОСТОГО

Українцям випала неймовірно складна доля на своїй, як писав Тарас Шевченко, не своїй землі — виживати, боротися за життя протягом століть своєї історії.

Після другої світової війни (1939 — 1945р.р.) — також. Економіка країни повністю була зруйнована, а особливо тяжким виявилося становище сільського господарства. Бракувало техніки, реманенту, тяглової худоби, насіння, працездатних рук: у селі залишилися переважно жінки і діти. Селянство, як і раніше, залишалося найпригніченішою верствою тодішнього суспільства, відчуженою від засобів виробництва, від розподілу створеної ним продукції. Держава її не закуповувала, а фактично вилучала методом продрозкладки. Оплата праці сільських виробників була символічною, а існували вони переважно завдяки присадибним ділянкам. Село не отримувало пенсії. Більшість колгоспників не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишати домівки.

Катастрофу сільського господарства України довершила посуха, яка знищила врожай у південних областях республіки. Почався голод 1946 — 1947 pоків, хоча про нього нині, на мій погляд, згадується невиправдано мало. Адже він охопив значну територію, де проживали мільйони людей, передусім південь: Одеську, Ізмаїльську, Кіровоградську, Миколаївську, Херсонську, Дніпропетровську області. За найскромнішими підрахунками, загинуло понад 1 мільйон наших співвітчизників, і це лише, як кажуть, прямі жертви. Аби врятуватися від лиха, юрби голодуючих кинулися за порятунком у західні області України.

Як стверджують найновіші дослідження, СРСР мав достатні резерви для забезпечення людей зерном. Однак у 1946—1947 pp., як і в 1921—1923 та 1932—1933 pp., добірну пшеницю вивозили за кордон, а своїх людей «гуманні» партія й уряд кинули на поталу. До того ж закордонні поставки здійснювалися за цінами нижче світових і переважно в кредит. Загалом експорт зернових із СРСР тільки 1946 pоку становив 1,7 мільйонів тонн, що могло б стати суттєвою допомогою регіонам, охоплених голодом. Підраховано: для боротьби з голодомором в Україні у 1946-му потрібно було 150 тисяч тонн зерна.

Від голодної смерті багатьох східних українців порятувала допомога західноукраїнських селян. Тут не було посухи, не знали вони й колгоспів. Західні українці чесно виконали людський обов’язок перед земляками, які опинилися у безвихідному становищі. Але їхньої допомоги було недостатньо, оскільки масштаби катастрофи виявилися занадто великими.        Катастрофічний стан в Україні підштовхнув Микиту Хрущова, тодішнього першого партійного секретаря республіки, вдатися до рішучих дій. Він наказав підготувати для уряду СРСР документ, який би містив об’єктивну оцінку продовольчої ситуації в республіці, просив запровадити для південних областей продовольчі картки, аби забезпечити селян продуктами харчування. Кажуть, він ризикував, бо знав про невдоволення Сталіна тим, що Україна не тільки не виконує планів хлібопостачання у союзний фонд, а й звертається з проханням нагодувати власне населення. Генсек назвав М. Хрущова «підозрілим елементом», але все ж розпорядився виділити республіці продовольчу та насіннєву позику, а також 140 мільйонів карбованців для організації безкоштовного харчування населення. Хоча ця «допомога» була мізерною, але хоч якоюсь мірою полегшувала становище українських селян південних областей.

Тепер, як кажуть, — до конкретики, до зустрічі із живими свідками тієї трагедії. Голод торкнувся Житомирської та Київської областей також. Голоду зазнали мої рідні, їхні спогади — то окрема сторінка нашої родинної історії, і її я маю намір докладно торкнутися згодом. А зараз представлю читачам свою співрозмовницю Євгенію Якимівну Олійник (Карачун), яка народилася 21 жовтня 1938 року в селі Криве Попільнянського (Корненського) району на Житомирщині. Згадує:

- Діялося це в повоєнні роки. Тяжкі часи, бо у війну все було знищено. Коли німці палили наше село, ми повтікали в сусіднє — Голяки цього ж району, а повернулися вже після його звільнення.

У нашому селі багато чоловіків не повернулись із фронту, в ньому залишалися переважно жінки, старі й діти. Мама пішла в колгосп. Грошей не платили. Ставили помітки на трудодні і в кінці року давали зерно за роботу в колгоспі. В роки голоду 1946-1947 рр. пекли «ліпьошки». По весні ковиряли город і з мерзлої картоплі пекли їх. У сім’ї було нас троє: брат, старша сестра та я. В школу було ходити далеко: три кілометри від села.

Семирічною пішла в школу. навчалася в сусідньому селі Пилипівка. Врізалося в дитячу пам’ять: коли німці зайшли в це село, то викопали могилу; в неї вкидали живих людей, а потім їх пристрілювали. Після цього могила ще тиждень ворушилась. Тепер там — пам’ят­ник, що нагадує про цю жахливу подію.

Після війни ми сильно бідували. Пригадую, коли йшла в перший клас, то мати сіяла льон, ткала і фарбувала тканину бузиною. Шила з неї торбу, в якій ми носили книжки. Одна книжка була на весь клас. Біля нашого села протікала річка, і ми ловили рибу «кошелями» для картоплі: Не пам’ятаю достеменно, що мама використовувала для того, щоб посмажити рибу, але це було щось ніби схоже на маргарин, пригадую дуже неприємний запах від нього.

Батько був бригадиром тракторної бригади. Майже ніколи я не бачила його вдома — все то в полі, то в бригаді. Треба було піднімати сільське господарство.Один був на декілька сіл.

1946 рік був важчим, аніж 1947-й. Тому що вже орали землю. Лушпиння з-під картоплі садили. Урожайність була невисока. У матері було дві сестри та два брати. Чоловіки сестер загинули, брати повернулися з війни інвалідами й невдовзі померли. Одна сестра моєї мами мала трьох маленьких діток, батько яких не повернувся з фронту. Вони голодували ще більше, ніж ми. Оскільки у нас був батько і він міг щось дістати для сім’ї. Мати мене посилала до сестри. Аби батько не знав, що я носила сестрі те, що мама спекла для нас.

Незважаючи на важкі часи, нам, молодим, хотілося піти в кіно, але мати не пускала. Коли я плакала, то батько запитував мене: «Чого ти плачеш?». Я мовчала, нічого не відповідала. Але матері завжди казала: якщо не хоче відпустити мене в кіно, то я розкажу батькові, що вона дає сестрі їжу. Тоді важко було прогодувати і своїх дітей. В ті часи не давали зарплати. Виплачували бартером за трудодні.

В школі варили їсти для дітей-сиріт, батьки яких не повернулися з фронту, а тим дітям у кого були батьки, їсти не давали. Варили юшку з води та картоплі. Але запах для нас був тоді такий приємний, і нам хотілося також їсти.

Інша моя співрозмовниця — Дорогань Галина Панасівна. Народилася вона 13 серпня 1937 року в с.Чайки Богуславського району Київської області. Каже:

- Не хочу навіть згадувати про ті немилосердні роки. Мати годувала нас пшинкою, гичкою з буряків. Нас підтримували інші люди, у яких була корова. То інколи ми могли поласуватися молоком. Хліба майже не їли. М’яли молочай і їли. Збирали шовковицю. Чекали на початок урожаю зернових і збирали колоски. Але все це в минулому. Вже виросли восьмеро діточок і мої онуки.

Незважаючи на лихоліття, які були створені нашою державою, ці дві українські жінки не злякались, а гідно прожили своє життя. Євгенія Якимівна чесно пропрацювала на благо Батьківщини все життя, а зараз виживає на свою мізерну пенсію.

Галина Панасівна присвятила своє життя народженню та вихованню дітей, які виросли порядними і чесними людьми й принесли користь людям і державі. Нагороджена трьома медалями материнства, орденом материнської слави. А звання матері-героїні їй не присвоїли. Ходити ж до «високих» кабінетів і домагатися свого уже немає сил.

Антоніна Артеменко, педагог, науковець