Як СРСР боровся за Галичину

З приходом до влади Тимчасового уряду Росія вже не могла ігнорувати гасла права націй на самовизначення, що вплинуло на долю частини Галичини, окуповану російськими військами. Відбулися деякі поступки у національному питанні.

Але влітку 1917 р. Росія остаточно втратила Галичину і вже не могла проводити щодо неї активну політику.

У свою чергу, правлячі кола Австро-Угорщини прийняли рішення про виділення українських земель в окремий Коронний край.

Після жовтня 1917 р., коли до влади у Росії прийшли більшовики, наріжним каменем радянської зовнішньої і національної політики стало те, що національні і територіальні проблеми розглядалися під кутом зору класової боротьби і світової революції. Не оминула цього і Україна, в якій більшовики лише з третьої спроби змогли утриматися при владі. Так, вже перший радянський уряд (Народний Секретаріат), що постав у грудні 1917 р. в Харкові, заявив, що буде «прагнути до створення таких умов, за яких весь український народ, що живе на Україні, в Галичині, Буковині і Угорщині, незалежно від кордонів, що його розділяє, міг би жити як єдине ціле». Ця заява є важливою з огляду на те, що це було перше визнання з боку більшовиків існування єдиного українського народу від Карпат до Дону. До того ж VІІІ конференція РКП(б), що відбулася у грудні 1919 р. підтвердила, що РКП(б) «стоїть на точці зору самостійності УСРР».

З початком радянсько-польської війни керівництво УСРР у своєму зверненні до робітників і селян оголосило Галичину частиною української національної території.

Напередодні війни, 26 лютого 1920 р. при ЦК РКП(б) було створено Галицьке бюро. 23 квітня 1920 р. у Києві на конференції галицьких і буковинських комуністів був обраний Галоргком при ЦК КП(б)У. З наближенням Червоної армії до Галичини 8 липня 1920 р. у Харкові на спільному засіданні Галоргкому і Політбюро ЦК КП(б)У було створено Галицький революційний комітет на чолі з В.Затонським. За наступаючими частинами Червоної армії Галревком переїхав до Тернополя, де проголосив на частині окупованої території Галичини незалежну Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку. Нове утворення мало стати плацдармом для поширення світової революції. Але поразка більшовиків у війні з Польщею призвела до ліквідації ГСРР (23 вересня 1920 р.).

Під час мирних переговорів у Ризі радянська сторона відстоювала право Східної Галичини на самовизначення і після залишення її території Червоною армією, наполягала на визнанні Польщею її незалежності. Особливо на цьому наполягав відряджений до Риги представник Галревкому М.Баран. Проте, наразившись на рішучий спротив поляків, радянські представники швидко погодилися на кордон, за яким Східна Галичина лишалась у межах Польщі.

Свідченням того, що більшовики не претендують на Галичину, мало стати і те, що Комуністична партія Східної Галичини у 1921 р. була визнана частиною Комуністичної партії Польщі.

Таке «легковажне» ставлення більшовиків до кордонів пояснюється тим, що для них, на цьому етапі, кордони виступали як символ фіксації межі просування радянської влади, а не природними і умотивованими межами держави.

Підписанням у березні 1921 р. Ризького мирного договору радянські республіки визнали західний кордон по річці Збруч і відмовилися від претензій на землі, розташовані на захід від кордону. Більшовицьке керівництво примирилося з поразкою спроб прямого експорту революції. Однак це означало не відмову від самої ідеї, а лише видозміну тактики щодо розвитку революційного руху. Віднині на перший план виступили заходи, пов’язані з використанням можливостей Комінтерну, місцевих комуністичних організацій, агентурної роботи розвідки, радянських дипломатичних установ тощо.

Під час переговорів у Ризі, коли стало зрозумілим, що УСРР буде мати власні дипломатичні відносини з Польщею, постало питання про вироблення власного курсу щодо цієї країни. Член радянської делегації Є.Квірінг у своїх листах до Х.Раковського накреслив основні тези такої по­літики. Так, він зазначав: «Жодною мірою ми не можемо залишитися байдужими до подальшої долі Галичини і захоплених у нас Волині і Холмщини. УСРР стає природнім політичним і культурним центом для мас українського селянства цих областей, що підпали під панську руку. Ми не можемо відмовитися від революційної роботи серед цих мас».

Далі Є.Квірінг стверджував: «Відторгнення від УСРР значної частини Волині з українським населенням у декілька міль­йонів душ і приєднання Східної Галичини до Польщі — ставлять перед нашою партією та урядом нові завдання: взяти під своє ідейне і організаційне керівництво революційний рух, який в результаті польської окупації буде неодмінно наростати у цих районах... Гасла руху повинні бути спрощені і неодмінно пов’язані з національною свідомістю селянських мас: проти польського пана, за землю для українського селянина, за владу рад, тобто українського селянства в ім’я об’єднання відторгнутих районів з УСРР, тобто в ім’я державного об’єд­нання всіх трудящих мас України і організації Галицької Радянської Соціалістичної Республіки. Національний момент повинен у всій агітації зайняти найпомітніше місце. Засоби боротьби — збройне повстання і, відповідно, ор­ганізація ревкомів».

Намічена Квірінгом програма дій у «Завданнях партії в окупованих Поль­щею українських районах» лягла в основу всієї подальшої політики УСРР у Галицькому питанні.

Як свідчать документи, відправним пунктом у виробленні нової політики стосовно Галичини стало проведене 27 грудня 1921 р. розширене засідання політбюро ЦК КП(б)У, яке розглянуло «Питання про Галичину». У доволі розгорнутій ухвалі були визначені такі принципові положення: у будь-які угоди з буржуазними угрупованнями не входити; не допускати в межі УСРР українські частини, дислоковані в Галичині, і вести серед них роботу; надавати матеріальну допомогу друкованим органам у Галичині.

Стратегічний напрямок політики щодо західноукраїнських земель був фактично продовженням політики 1919—1920 рр., але в нових умовах.

Офіційно на міждержавному рівні «Галицького питання» радянська сторона не торкалася аж до середини 1922 р., прагнучи не дратувати Польщу.

Як наслідок, було втрачено кілька сприятливих моментів для розв’язання східногалицького питання з урахуванням радянської позиції. Найбільш сприятливим був момент напередодні проведення Генуезької конференції. Саме тоді позиція Польщі була найбільш вразливою. Прем’єр-міністр Великобританії Д.Ллойд-Джордж стояв на позиції розв’язання східногалицького питання шляхом самовизначення. Але «Галицьке питання» було вирішеним на користь Польщі.

Позиція УСРР була викладена в дипломатичній ноті від 3 жовтня 1922 р. Підтвердивши готовність виконувати умови Ризького договору, уряд УСРР водночас заявив, що не буде вважати законним і обов’язковим для нього жодне рішення, що торкається державного ладу Східної Галичини, яке буде прийняте без його участі і вільного волевиявлення галицьких українців.

Поштовхом до цього стала ухвала сеймом 26 вересня 1922 р. з ініціативи міністра закордонних справ Г.Нарутовича закону про принципи воєводського самоуправління у Львівському. Тернопільському і Станіславському воєводствах. Закон передбачав утворення воєводських сеймів з певними законодавчими правами, дозвіл на користування в органах адміністрації українською мовою, відкриття у Львові «руського» університету. Будь-яку форму федеративного входження Східної Галичини до складу Польщі її політики відкидали.

На основі цього закону у листопаді 1922 р. у Галичині мали бути проведені вибори до польського і місцевого сеймів.

Під час виборчої кампанії ситуація загострилася. «Саботажницький» рух українського населення, що почався наприкінці 1921 р. (підпали поміщи­цьких маєтків, майна польських колоністів, руйнування державних приміщень), з літа 1922 р. набув масового характеру. Для опанування цим рухом склався ситуативний союз різнорідних сил: Української військової організації (УВО) Є.Коновальця, уряду ЗУНР в екзилі на чолі з Є.Петрушевичем і спецслужб УСРР (Закордоту зокрема). Питання формування союзу і взаємодія його учасників залишається відкритою. З існуючої джерельної бази можливо констатувати наступне: всі вище зазначені сили готували повстання з метою відірвати Східну Галичину від Польщі і вели переговори про взаємодію. Так, передбачалось задіяти загони УВО, інтерновані частини УГА в Чехословаччині (близько 10 тисяч), частину інтернованих в Польщі вояків Армії УНР, партизанські загони, керовані Закордотом, збройні частини галичан у складі Червоної армії та українські політичні партії Галичини. Головним постачальником зброї виступав Закордот. Ключову роль в об’єднанні зусиль цих сил відігравало Повноважне представництво (посольство) УСРР у Варшаві, а персонально — О.Шум­ський, який вважав, що війна з Польщею неминуча і її треба підштовхнути. Крім того, вся ця підготовка тривала на тлі дипломатичного тиску з боку УСРР на Польщу. Цікавим у діяльності Закордоту в Галичині є те, що він не використовував комуністичні гасла, а лише українські національні.

Впродовж 1922 р. на західноукраїнських землях було здійснено низку саботажно-диверсійних актів. За офіційними поль­ськими повідомленнями, у вересні 1922 р. було підпалено 77 урядових будинків і фільварків, пущено під укіс 6 поїздів, здійснено 7 нападів на великі телеграфні лінії.

Для підтримки діяльності партизанських груп у прикордонній смузі на території УСРР було створено десять таборів під виглядом сільськогосподарських підприємств (комун), створені запаси зброї, яка активно переправлялася в Галичину. До цих груп загальною чисельністю декілька тисяч чоловік добирали виключно галичан, які у минулому служили в австро-угорській армії та в Українській Галицькій армії (УГА). Найвідомішим з них був загін (50 чол.) колишніх чотарів УГА Степана Мельничука, Петра Шеремети та Івана Цепка, який прийшов з території радянської України і здійснював рейд по Тернопільщині, аж поки не був розбитий польськими військами. Координацію дій цих партизанських груп здійснювалася Галревкомом і Закордотом. Про цілеспрямованість таких дій радянської сторони свідчить і розпорядження від 12 травня 1922 р. радянським розвідувальним органам: «1. Продовжувати і надалі підготовчу роботу. Здійснити всі заходи, щоб апарат активної розвідки не розкладався. Визнати одним з завдань активної розвідки вияв настроїв місцевого населення і у випадку стихійного руху взяти на себе керівництво ним за згодою місцевих парторганів».

Багатьох поляків у Східній Галичині охопила паніка. Преса ендеків била на сполох, звинувачуючи уряд у бездіяльності і домагаючись за­провадження надзвичайного стану. Наприкінці жовтня ендеки розгорнули у Львові справжній терор проти українців. Сотні молодиків, озброєних кастетами, палицями і вогнепальною зброєю, нападали на українців. Вибухнули бомби в приміщеннях «Просвіти», Наукового товариства ім. Т.Шевченка та в Академічному домі у Львові, будинках української гімназії в Долині та товариства «Сокіл» у Станіславові.

До краю було введено додаткові підрозділи військ і поліції, проведено масові арешти. Загалом за 1922 р. польська поліція затримала близько 20 тис. українців. Було заарештовано весь актив УВО.

Польща звернулася з низкою дипломатичних нот, в яких було викрито причетність радянської сторони до діяльності збройних груп на теренах Галичини.

12 лютого 1923 р. польський сейм у зверненні до західних держав поставив за вимогу узаконити умови Ризького договору від 18 березня 1921 р. як чинника «господарської і політичної необхідності, неодмінної умови стабільності в Європі». Водночас уряд В. Сікорського оголосив декларацію, в якій пообіцяв на підставі Конституції 1921 р. врегулювати відносини у Східній Галичині і захищати права місцевого українського населення. Цього було досить, щоб Рада послів Антанти в Парижі 19 березня 1923 р. надала Польщі всі юридичні права на володіння Східною Галичиною і офіційно визнала східні кордони Польської держави.

Після рішення Антанти більшовицьке керівництво різко змінило тактику. Зникла обережність у дипломатичних висловлюваннях щодо Східної Галичини і Польщі взагалі. Сталін і його оточення силкувалися використати «українську карту» як один з дійових засобів експорту комуністичної революції та російської експансії в країни Центральної й Західної Європи».

У квітні 1923 р. питання про анексію Східної Галичини Польщею обговорювалося на VІІ Всеукраїнській конференції КП(б)У та другій сесії ВУЦВК. Х.Раковський у своєму виступі на сесії вказав, що УСРР протестує проти насильства над населенням Східної Галичини. Він назвав приєднання Східної Галичини до Польщі актом насильства і додав: історія свідчить, що жоден акт насильства не буває довгочасним.

Шумський пропонував використовувати український рух в Галичині, Волині, Холмщині, Підляшші (у Польщі), Буковині та Північній Бессарабії (у Румунії) з метою ослаблення цих прикордонних держав; намітити щодо цих областей і зростаючого в них національного руху певну політичну лінію і активно та послідовно її проводити; невизнавати належності цих областей до Польщі та Румунії; підтримувати боротьбу за створення «Галицько-Волинської держави», за умови її зовнішньополітичної орієнтації на УСРР і т.д.

Під впливом нової радянської політики ІІ з’їзд Комуністичної партії Польщі (КПП), що відбувся восени 1923 р., виступив на користь єдності українського і білоруського народів, розділених радянсько-польським кордоном. КПСГ була перейменована на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ), яка взяла курс на приєднання Західної України до УСРР. До її лав долучилось чимало колишніх вояків УСС, УГА, членів УВО.

В 1924 р. уряд СРСР поставив питання про Східну Галичину на англо-радянській конференції в Лондоні. Радянська сторона запропонувала «проводити політику перегляду державних кордонів на етнічній основі з застосуванням плебісциту». Радянська делегація на конференції оголосила «Декларацію про Східну Галичину». У ній вказувалося, що РСФРР і УСРР у Ризі зберегли за Східною Галичиною право на національне самовизначення і відкидають рішення Ради Послів від 14 березня 1923 р.

V конгрес Комінтерну (червень-липень 1924 р.) визнав українське питання одним з найважливіших у Європі.           

Польський уряд гостро реагував на такі випади радянської сторони. 23 серпня 1924 р. у меморандумі радянській стороні він звинуватив СРСР у тому, ніби його виступи за розв’язання «не існуючого питання» про Східну Галичину суперечать тексту і духові Ризького миру. Відповідаючи на польські звинувачення, радянська сторона надіслала Польщі 5 серпня і 2 вересня 1924 р. дві ноти. Так, у ноті від 5 серпня говорилося, що відмова від прав на територію за Ризьким договором, аж ніяк не означає, що доля населення Східної Галичини може бути байдужа для УСРР. Стосовно Східної Галичини, — зазначалося у радянській ноті від 22 вересня 1924 р., — це означає, що Союзний уряд не може визнати встановлений для цієї країни міжнародний статус, оскільки він був рішенням трьох держав без залучення до цього рішення уряду Союзу Радянських Соціалістичних Республік». Тому радянський уряд, говорилося у ноті, не може розглядати східногалицьке питання як внутрішню справу Польщі і бачить у ньому «невирішену остаточно міжнародну проблему».

До 1925 р. тривало перекидання на територію Волині і Галичини диверсійних загонів у межах операції радянських спецслужб з активної розвідки. А революційно-терористична діяльність КПЗУ тривала до 1938 р.

Надалі вся «українська» робота в Галичині фактично припинилася. Українству за кордоном голодомор 1932—1933 рр. остаточно розкрив очі на те, що таке радянська влада.

Олександр Гісем, кандидат історичних наук м. Київ
Матеріал надано шеф-редактором журналу «Історія в школі» Ю.Войцеховським. Скорочено.
Підготував А.Гусєв