В ім’я Боже

Хрестові походи прийнято вважати якщо не богоугодним, то в усякому разі благородною справою. Їх учасники в очах людей нашого часу — подвижники, що билися за віру. Але їх подвиги часто уживалися з неуцтвом, сліпим фанатизмом і страхітливими за масштабах звірствами.

У 1095 році на Клермонському соборі папа римський Урбан II призвав до Хрестового походу для визволення святих місць з-під ярма сарацинів (арабів і турок-сельджуків). Папа римський Урбан II гротескно описав утиски християн на Близькому Сході. Його заклик до зброї був продиктований не лише релігійними, але і політичними міркуваннями.

До середини IX століття мусульмани, що володіли Єрусалимом з 638 р., дотримувалися віротерпимості, але поступово стосунки між ними і християнами в Си­рії і Палестині загострилися, особливо з 70-х років XI століття, коли їх завоювали турки-сельджуки. У винагороду за звільнення Святого міста (який в 1095 перейшов до єгиптян) і Гробу Господнього Урбан гаран­тував учасникам цього подвигу не­бесну і земну подяку: «Щирою молитвою я від іменіГоспода закликаю васяк вісників Христовихспонукати людей всіх званьлицарів і пішихвоїнів, багатих і біднихбез зволікання стертицю мерзотну расу з лиця землі». Тим, хто проникнеться величчю завдання і візьме участь в поході на схід, відпускалися всі гріхи. Іншими слова­ми, після смерті така людина авто­матично потрапляла на небеса. Це було потужним стимулом.

Слова папи знайшли живий відгук в серцях слухачів. Багато хто відразу ж «узяв на себе хрест» — прикріпив до плеча такий знак із смужок матерії.

Він став відмітним знаком тих, хто присягнувся звільнити Єрусалим. По Західній Європі розбрелися пропо­відники, що закликали добрих христи­ян приєднуватися до походу. Тисячі людей рушили на схід.

Багатьох хрестоносців, окрім слави і вічного порятунку, приваблювала військова здобич. Тоді багато хто в Європі страждав від голоду після низки неврожаїв у Франції, Фланд­рії і Німеччині. Для них Єруса­лим був казковим місцем, повним скарбами.

Точно визначити число участни­ків Першого хрестового походу неможливо. На думку візантійської принцеси Ганни Комнін, що бачила, як хрестоносці рухаються через Констан­тино­поль, їх було більше, ніж піщинок на березі і зірок на небі.

Перший ешелон хрестоносців склали селяни і бідні городяни на чолі з проповідником Петром Ам’єнським. У 1096 році вони прибули до Константинополя і, не чекаючи підходу лицарського вій­ська, переправилися до Малої Азії. Там погано озброєне і ще гірше навчене ополчення Петра Амьенського було без зусиль розбите турками.

Весною 1097 року в столиці Візантії зосередилися загони лицарів-хрестоносців. Головну роль в Першому Хрестовому поході грали феодали Пів­денної Франції: граф Раймонд Тулузький, граф Роберт Фландрський, син нормандського герцога Вільгельма (майбутнього завойовника Англії) Роберт, єпископ Адемар. У поході також брали участь граф Готфрид Бульйонський — герцог Нижньої Лотарингії, його брати Болдуін і Євстафій, граф Гуго Вермандуаський — син французького короля Генріха I і граф Боемунд Тарентський. Папа Урбан писав візантійському імператорові Алексію I Комніну, що в похід йдуть 300 тисяч хрестоносців, проте ймовірніше, що в Першому хрестовому поході брало участь декілька десятків тисяч чоловік, з яких добре озброєно було тільки декілька тисяч лицарів.

До хрестоносців приєднався й загін візантійської армії. Імператор Алексій розраховував відвоювати у сельджуків частину Малої Азії. Головною проблемою хрестоносців була від­сут­ність єдиного командування. Герцоги, що брали участь в поході, і графи не мали загального сюзерена і не хотіли підкорятися один одному.

У червні 1097 року хрестоносці узяли фортецю Никею і рушили в Килікію. Армія хрестоносців йшла двома колонами. Правою командував Готфрид Буль­йонський, лівою, — Боемунд Тарентський. Військо Готфрида рухалося долиною Дорілеї, а Боемунд йшов долиною Гаргона. Нікей­ський султан Соліман 29 червня атакував ліву колону хрестоносців. Хрестоносці змогли побудувати вагенбург (замкнуту лінію обозів). Крім того, їх розташування прикривалося річкою Бафус. Турки обрушили на піхоту Боемунда град каменів і стріл, а потім почали відступати. Коли хрестоносці кинулися услід за відступаючими, їх раптово атакувала турецька кіннота. Лицарі були розсіяні. Потім турки увірвалися у вагенбург і вирізали значну частину піхоти. Боемунду вдалося за допомогою кавалерійського резерву відкинути ворога, проте до турків підійшло під­кріп­лення, і вони знову від­тіснили хрестоносців до вагенбургу. Боемунд послав ще одного гінця до Готфрида, колона якого вже поспішала до поля бою. Вона прибула вчасно, щоб змусити турок відступити. Потім хрестоносці перебудувалися для вирішальної атаки. На лівому фланзі стали південноіталійські нормани Боемунда, в центрі — французи графа Раймунда Тулузького, а на правому — лотарингці самого Готфрида. У резерві залишилася піхота і загін лицарів під загальним командуванням єпископа Адемара. Турки були вщент розгромлені, а їх табір дістався переможцям. Проте легка турецька кавалерія змогла втекти від переслідування без великих втрат. Важкоозброєні лицарі не змогли її догнати. Нових атак на об’єднані сили хрестоносців турки не робили. Після цього фіаско турки нарешті зрозуміли. що мають справу з відмінною від їхньої, але досконалою бойовою машиною. Європейські рицарі були справжнімс «псами війни», лютими, фанатичними, агресивними, безкомпромісними. Але перехід по безводній кам’янистій пустелі навіть для таких загартованих христових воїнів був важким випробуванням. Більшість коней полягли від нестатку кормів. Коли хрестоносці, нарешті, увійшли у Килікію, місцеве вірменське населення зустріло їх як визволителів. Тут було засновано першу державу хрестоносців — графство Едеса.

У жовтні 1097 року військо Готфрида після семимісячної облоги здобуло Антіохію. Місто спробував відбити султан Мосула, але зазнав важкої поразки. Боемунд заснував ще одну державу хрестоносців — князівство Антіохію. Восени 1098 року армія хрестоносців рушила до Єрусалиму. По дорозі вона оволоділа Аккрою і в червні 1099 року підійшла до священного міста, яке захищали єгипетські війська. Майже весь генуезький флот, який віз облогові знаряддя, був знищений єгиптянами. Проте одному кораблю вдалося прорватися в Лаодікею. Доставлені їм облогові машини дозволили хрестоносцям зруйнувати єрусалимські стіни.

Облога Єрусалиму, що виглядає в рукописі XV століття героїчною битвою, завершилася жорстокою різаниною. Хрестоносці, що увійшли до міста, перебили сотні мирних жителів, що ховалися навіть в храмах.

Хрестоносне воїнство взя­ло Єрусалим в ході запеклого штурму 15 липня 1099 після облоги, що тривала біль­ше місяця.

Один із сучасників пише: «Язичники, вщерть перелякані, змінили свою зухвалість на швидку втечу... не було місця, де сарацини могли уникнути вбивць. Багато хто з них був убитий стрі­лами на даху Храму Соломона (Нині — мечеть Куббат-ас-сахра на місці храму), який підпалили при втечі, і скинуті з даху на землю. У цьому храмі було зарізано майже десять тисяч осіб. І якби ви там були, ноги ваші до стегон обагрялися б кров’ю убитих. Що сказати? Ніхто з них не зберіг життя. Не пощадили ні жінок, ні ма­лят. Ті, що уціліли в різанині змусили прибирати трупи, що заповнили місто».

Така була кривава кульмінація Першого хрестового походу. Один мусульманський хроніст повідомляє про 70 тис. загиблих лише в священній частині міста довкола мечеті аль-Акса. Сучасні історики оцінюють число жертв серед населення Єруса­лима в 40 тис., тобто загинуло 80% жите­лей.

Уявіть собі, якби таке сталося в наші дні! Од­нак зараз, через 910 років після описуваних подій, мало хто вважає хрестоносців варварами і вбивцями.

Природно, в епоху хрестових по­ходів жоден християнин не засуджував хрестоносців. Узяття Єрусалиму святкувалося як славна перемога, тріумф віри і військової доблесті. «Те­пер, коли наші люди захопили стіни і башти, їм відкрився дивний краєвид», — пишет хроніст Раймонд д’Ажіль. Він же продовжує: «Деякі з наших людей відрубували ворогам голови; інші посилали в них стріли, так що вони падали з башт; інші мучили їх довше, кидаючи у вогонь. Гори голів, рук і ніг видні були на вулицях міста. У Храмі і Портику Соломона люди брели в крові, що доходить по коліна і до кінських вудил. Воістину, такий був справедливий і дивний вирок Божий — наповнити це місце кров’ю невірних, бо воно дуже довго страждало від їх святотатства».

Думаю бурхливою була б реакція учасників того непримиренного протистояння довкола Єрусалима, якби їм повідомили те, що нині Єрусалим фактично належить єврейській державі, тобто юдеям. Отакий парадокс...

Але повернімося до давнини. 12 серпня, розбивши при Аскалоні дуже сильне єгипетське військо, що десантувалося, хрестоносці закріпили свій успіх.

На чолі заснованого ними Єрусалимського королівства став Готфрид Бульйонський. Успіху І Хрестового походу сприяло те, що об’єднаному війську західноєвропейських лицарів протистояли розрізнені та ворогуючі один з одним сельджуцькі султанати. Наймогутніша ж мусульманська держава Середземномор’я — Єгипетський султанат — лише з великим запізненням переправила до Палестини основні сили своєї армії і флоту, які хрестоносцям вдалося розбити по частинах. Для оборони утворених в Палестині християнських держав були створені духовно-лицарські ордени, члени яких поселилися на завойованих землях, після того, як основна маса учасників Першого Хрестового походу повернулася до Європи. У 1119 році був заснований Орден там­плієрів (лицарів Храму), дещо пізніше з’явився Орден госпітальєрів, а в кінці XII століття виник Тевтонський (Німецький) орден.

Другий Хрестовий похід, здійснений в 1147-1149 роках, закінчився безрезультатно. В ньому брало участь до 70 тисяч чоловік. Хрестоносців очолювали король Франції Людовик VII і німецький імператор Конрад III.

У жовтні 1147 року німецькі лицарі зазнали поразки поблизу Дорілея від кінноти іконійського султана. Потім армію Конрада скосила епідемії. Більшість німецьких воїнів вважали за краще повернутися на батьківщину. Французи в січні 1148 року також були розбиті. Завоювати Іконійський сельджукський султанат не вдалося. Хрестоносці не могли справитися з дрібними загонами турок, що позбавляли ворога можливості діставати у необхідній кількості воду, продовольство, фураж. Залишки хрестоносців в березні переправилися з візантійських портів в Антіохію, причому візантійці зажадали дуже великої плати за кораблі і їстівні запаси. У липні хрестоносці п’ять днів безуспішно штурмували Дамаск.

У 1149 році Конрад, а потім Людовик повернулися до Європи, усвідомивши неможливість розширити межі Єрусалимського королівства. У другій половині XII століття султаном, що протистояв хрестоносцям Єгипту став Саладин (Салах Ад-дин). Він розбив хрестоносців при Тіверіадському озері і в 1187 році захопив Єрусалим. У відповідь був проголошений Третій Хрестовий похід, який очолили імператор Фрідріх I Барбароса, французький король Філіп II Август і король Англії Ричард I Левове Серце. При переправі через одну з річок в Малій Азії Фрідріх потонув, і його військо розпалося і повернулося до Європи. Французи і англійці, що рухалися морем, захопили Сицилію, а потім висадилися в Палестині, але діяли в цілому невдало. Правда, після багатомісячної облоги вони узяли фортецю Аккру, а Ричард Левове Серце захопив острів Кіпр, де узяв багату здобич. Тут виникло королівство Лузін’янів, що на ціле сторіччя стало оплотом хрестоносців на Сході. Але розбрати між англійськими і французькими феодалами викликали відхід французького короля з Палестини. Без допомоги французьких лицарів Ричард так і не зміг узяти Єрусалим.

2 вересня 1192 року англійський король підписав з Салах ад-Дином мирну угоду, за якою під контролем хрестоносців залишилася тільки прибережна смуга від Тиру до Яффи, причому Яффа і Аскалон були заздалегідь зруйновані мусульманами вщент. Четвертий Хрестовий похід почався в 1202 році і закінчився в 1204 році завоюванням замість Палестини Константинополя і значної частини володінь християнської Візантії. Столиця імперії була узята штурмом 13 квітня 1204 року і розграбована. Перший напад, зроблений 9-го числа з боку моря, візантійці відбили. Через три дні за допомогою перекидних містків лицарі піднялися на стіни. Частина хрестоносців проникла в місто через пролом, зроблений за допомогою стінобитних знарядь, і вже зсередини відкрила три константинопольські брами. Усередині міста військо хрестоносців не зустріло вже ніякого опору, оскільки багато захисників втекли в ніч з 12 на 13 квітня, а населення не збиралося братися за зброю, вважаючи боротьбу безнадійною. Отака дивина буває в історії. Збиралися упокорити мусульман, а гнів обвалили на слабших єдиновірців. За що, навіщо? Аби пограбувати і насолодитися приниженням упокорених? А , можливо, щоб зробити потенційного союзника більш зговірливим і щедрим?

На місці Візантії була заснована Латинська імперія, що проіснувала півстоліття. Вона була ефемерним утворенням, що залежало від венеціанського флоту і паразитувало на візантійських багатствах. З поверненням багатьох хрестоносців до Європи ослабла і військова потужність Латинської імперії. У 1205 році її військо було розбите біля Адріанополя болгарами, а імператор Балдуїн (Бодуен) I потрапив в полон. У 1261 році імператор Нікеї Михайло III Палеолог за допомогою Генуї вибив хрестоносців з Константинополя. Після Четвертого походу масштаби подальших хрестових походів значно скоротилися.

Грандіозне релігійне і геополітичне протистояння на час згасло, щоб через віки відродитися в іншій формі. Читаючи історію Хрестових походів, не полишає думка, що вся наша сучасність має коріння в минувшині. Завдані однією расою іншій кривди не випаровуються, а лише ховаються у надрах підсвідомості, щоб прорости через віки. Тому навряд чи варто тішити себе ілюзіями про всесвітнє братство народів. Занадто важкою була наша спільна історія, щоб сподіватися на легке примирення. Єдине, що можна порадити сильним і слабшим гравцям на геополітичній мапі: не шукати загострення, не завдавати кривд, давати можливість навіть слабшому відчувати у собі гідність.