Мудрість діда Мусія

В останні роки в українських авторів з’явилась тенденція очорнювати все, що було в Україні за роки радянської влади. Вони забувають про різницю між українським народом з його споконвічним укладом життя та нав’язаними чужаками взаємовідносинами в суспільстві. Дійшло до того, що люди сахаються від найменшого натяку на колективізм або кооперацію. Але ж суспільство — це вже кооперація та взаємодія людей! Хто ж буде працювати в кооперативі, якщо в газетах пишуть, наприклад, що в комбіди записувались одні тільки ледацюги та п’яниці, а колгоспи були тихим жахом?

Колгоспне, а якщо точно, то кооперативне ведення хазяйства, більшовики спотворили, і це незаперечно. А в Чехії кооперативи селян появилися років 150 тому, коли привид комунізму ще Європою не бродив. Люди об’єднують свої зусилля завжди, коли одному важко. Кооператив, колгосп чи українська толока — це добровільне об’єднання виробників, яким працювати в колективі простіше і ефективніше.

При більшовистській колективізації селянам виділили по 30 або 60 соток орної землі в приватне користування. Якраз в цьому і була суть обману. Людям довелося без будь-якої механізації обробляти огороди, щоб забезпечити себе і великі сім’ї продовольством. А весь прибуток з колективних господарств можна було викачувати, та ще й навішувати на колгоспи якісь міфічні борги. В Чехії землі в приватне користування виділялись тільки для вирощування квітів, а грабунок кооперативів в принципі був неможливий завдяки чесному законодавству.

Отже, чи були ком­бідівці або колгоспники злодюгами, ледацюгами та п’яничками? Ні, не були! А красти привчила їх більшовицька верхівка. Мої батьки вступили в комітет бідноти, бо тоді вони ще тільки побралися і в них дійсно не було ніякого майна. Всі люди працювали добросовісно, тому вже через рік батько зміг купити коня. Комбіди швиденько розформували, бо забрати прибуток у них було неможливо. Батьки стали незалежними одноосібниками.

Працювати одним на своєму полі було дуже важко, та й ризик втратити урожай і все нажите був дуже великий. Не було ні вихідних, ні спочинку. Але батьки не здавались. Заробили грошей і вже збирались купити в кредит трактора. А коли в селі організували колгосп, то батьки вступили в нього без роздумів. Виплеканий коник став колгоспним. І так зробили більшість людей.

Перші роки праці в колгоспі були успішними. Люди працювали з ентузіазмом, життя покращувалось. Мати пригадувала, що робочий день в жнива починався зі сходом сонця і закінчувався з настанням темноти. Але ж праця на своєму полі була ще важчою! А коли колгосп купив жатки та трактори, то працювати стало набагато легше.

В ті роки люди ще не сахалися одне від одного. Головою колгоспу обрали свого односельця Ткача Мусія Михайловича. Ввечері в клубі можна було подивитися неймовірну дивину, кіно. Дуже часто селяни ставили свої вистави. Суспільне життя вирувало, але то не була «класова боротьба». Люди ставились до більшовицьких лозунгів з розумінням. Часто користувались приказкою: «Назви мене хоч горшком, тільки в піч не став!»

За вказівкою з району селяни зруйнували церкву, а з колод вікових дерев збудували клуб. Життя показало, що вони дуже помилилися! Мабуть, разом з руйнуванням церкви почалось і руйнування села. Прийшли німці, і спалили клуб. Кістки батюшки Жилковського, похованого біля стіни зруйнованої церкви, появились з-під землі вже під час «перебудови». Надгробну плиту хтось вкрав. З реліквії, звичайно, зробили металолом, випили хлопці і трохи закусили. А в 2007 році в «безбожній» Любомирці повісились шестеро молодих людей! Селяни хотіли б побудувати нову церкву, але в громади нема грошей, бо майже всі діти втекли з села.

Мабуть, село було назване Любомиркою не просто так. Дійсно, наші люди не любили конфліктувати і зазвичай старалися всі суперечки вирішувати миром. З мороку 1932-33 років на сільському кладовищі на односельчан сьогодні дивляться тільки двоє померлих від голоду. Це була молода пара. Йому виповнилося 25, їй — 24. Голодною смертю в селі тоді померло мало людей, бо люди підтримували, а не «топили» один одного. І помітно, як мої односельці відводять погляди від потемнілих фотографій на хрестах тієї молодої пари. Бо це їх діди та батьки не змогли допомогти вижити і їм, таким молодим та красивим!

Не були мої односельці ні темними, ні затурканими. А талановитими — були! Ще і сьогодні багато любомирчан пам’ятають «Заяви» та «Рецензію», які написав дід Репало Максим Гаврилович. Він був дуже поетично обдарованим, і на життєві ситуації швидко і влучно реагував своїми віршами.

В клубі самодіяльні артисти ставили п’єсу «Безталанна». Дівчину грала Настя Качан, а парубка — Требушенко Петро Анастасійович. Настя виконувала свою роль «з помпою», неприродно. А огрядний Петро не встиг вивчити слова ролі, тому чекав на підказки суфлера. В залі почали шуміти та сміятись, тому Петро не міг розібрати слів. Щоб не стовбичити на сцені, він починав обнімати та цілувати тендітну Настю. Словом, вистава не вдалася!

На ранок на стіні повітки, гладенько вимазаній рудою глиною, з’явилася рецензія діда Максима, написана білою глиною.

«Качаненя, як кошеня,

На сцені помпує,

А Настасіїв баран

Все її цілує!»

 По розмашистому почерку було видно, що дідусь був сильно роздратований. Він не міг простити Петрові, що той не знав слів ролі. І взагалі не розумів, як це можна щось забути, особливо вірша.

А «Заяви» люди похилого віку декламували дуже часто. Діло було так. Дід Максим вступив в колгосп і відвів у колгоспну конюшню свого коника. Конюхи добре доглядали за тваринами, тому дід Максим не горював. Аж ось прийшла пора сіяти жито. А як це зробиш без коня? Пішов дід спочатку в конюшню. Звичайно, конюх не дав дідові його ж коника. Сказав, що потрібен дозвіл Мусія, голови колгоспу.

Дід дуже здивувався, що повинен просити у когось дозволу, щоб попрацювати на городі на своєму ж коневі, хоч і зданому в колгосп. Прийшов до голови. Той сказав: «Треба написати заяву!» Що це таке, і як пишеться заява, дід Максим не знав. Мусій сказав, що і як треба написати, кому і від кого заява, а вже потім викласти суть справи.

Дід Максим попросив аркуш паперу та ручку з чорнильницею. І «Заява» через декілька хвилин лягла на стіл голови колгоспу.

Голові колгоспу імені В.М. Молотова

Мусію (Титику)

Добрий день тобі,

Мусію!

Як сказать тобі?

Не вмію, бо я простий селянин,

Репала Гаврила син.

 

Заява

Я прошу тебе, Мусію,

Наче справжнього

месію,

Дать мені на час

конячку,

Та я житечко посію!

Оставайсь здоров,

Мусію!

Могорич? Вже як

посію!

Мусій був веселим та дотепним чоловіком. «Титиком» його прозвали, мабуть, тому, що він до всіх звертався на «Ти». Голова колгоспу покликав всіх, хто був в конторі, і дружній регіт почуло майже все село. Звичайно, мужики допомогли дідові Максиму посіяти жито. Щоб поет не витрачав часу на буденну роботу і писав свої дотепні вірші та рецензії.

І народний самородок писав. У нього був товстий зошит з віршами. Мій батько, який дружив з Михайлом, сином діда Максима, часто приходив до діда в гості і читав ті вірші. Були там і поезії, наче їх писав сам Шевченко! На превеликий жаль, той зошит з творами любомирського поетичного таланта не зберігся.

Тому не зберігся, що в зошиті було багато відгуків на політичні події тих часів. Дід Максим творив в стилі Маяковського: «землю попашет, попишет стихи». «Рецензія» та «Заява» — то для сміху. А були вірші, за які діду «світили» Соловки та Колима. Наприклад, про «товстенну свічу від Сталіна Іллічу». Або «Встань, Леніне, подивися, до чого ж ми дожилися!» В чорні роки репресій «пильні товариші» почали дружно розпускати слухи, що дід Максим «трохи не того». І весь їх рід — «не того»! А значить — кандидати на «Спецпоселение»…

Односельці часто казали дідові, що він може попасти на Соловки. Та талант не зважав на смертельну небезпеку. Сіль­ський поет приспівував:

«Соловки ви, Соловки!

Я вас не боюся!

Я три роки прослужу,

І назад вернуся!

Дід Максим творив. Молотять з бабою жито. Він каже: «Бабусенько, ти відпочинь, а я зараз!» І записував в зошит ще один вірш.

Не дивно, що з хати діда Максима той зошит ніхто і ніколи не виносив. А коли стало зовсім небезпечно, то він зник. Може, родичі його спалили. Може — закопали. Після смерті діда родина нікому не дала прочитати хоч би одну сторінку з тієї збірки.

Так і канули в Вічність талановитий дід Максим та його політична поезія з сатирою. Помітно, що той талант знаходився під заступництвом Всевишнього. Дід вмер дома своєю смертю, тихо і спокійно. Німецька зондеркоманда розстрілювала дочку Василину, а вона завчасно впала і залишилась жива. Внучка під час розстрілу знаходилась у тітки в іншому селі, тому жива і сьогодні. А син Михайло на фронті був поранений, і його відпустили додому.

Деякі вірші діда Максима навіки запам’ятала моя старша сестра Валентина, яка викладала літературу і стала заслуженою вчителькою України. Батько часто брав її на роботу в колгоспну контору, де малесенька білява дівчинка дивувала людей, читаючи на пам’ять дуже довгі вірші. Та найулюбленішими у любомирчан були вірші свого односельця. Валя поверталася додому з батьком і приносила сестричкам багато цурерок, якими її засипали односельці. Не були тоді колгоспники злиденними!

Злидні почалися пі­зніше. Чужаки накинули на шиї колгоспників петлю і почали затягувати її все сильніше. Дід Максим знову звернувся до голови колгоспу з ще однією «Заявою».

«Добрий день тобі,

Мусію,

Наш шановний

добродію,

Знову я, Гаврилів син!

А зовуть мене Максим.

Пишу тобі цей

листочок,

Про той хліба кусочок,

Що ціле літо сім’я

дбала,

А собака взяла вкрала!

Тож прошу тебе

й управу.

Погомоніть про

цю справу!

Як би його так зробить,

Щоб хлібець отой

одбить!

Дай же Бог тобі й

управі

Успіхів у

добрій справі…

Хазяйновитий, дотепний та веселий Мусій, під керівництвом якого були побудовані колгоспні ферми та будівлі, став непотрібний. Районні керівники-нероби зробили його простим колгоспником. Пізніше майже всі голови колгоспу призначалися райкомом партії, за формальним голосуванням колгоспників. Щоб «керівники» були покірні і допомогали обдирати людей.

Але сільскому ватажку, лідеру від природи, чужаки приготували ще гір­кішу долю. Він був непотрібний в принципі, бо дуже дбав про добробут односельців. І односельці могли піти за ним «не в тому напрямі». В районі вичікували слушної нагоди.

В клубі проводились торжества в честь роковини Жовтневої революції. Промовець зі сцени вигукнув: «Ленін в наших серцях!». Мусій-Титик, який сидів серед колгоспників, з тим же пафосом промовив: «А Сталін — в печінках!» На ранок озброєні службовці НКВД по осінній багнюці погнали трудягу в район. І більше Любомирка не побачила свого лідера. Сьогодні роду Ткачів у селі нема.

Як і понині нема в селі свого лідера! Появились осв’ячені батюшкою хрести на всіх в’їздах в село, мешканці якого не змогли чи не захотіли тримати свою долю в своїх руках. А шестеро з них, ще зовсім молодих, накинули петлі на свої шиї! Сьогодні залишився всього один хрест-оберіг, інші вкрадені. Отака мораль!

А задуматись та згадати діда Максима прийшлось через те, що, за всіма ознаками, українці вже через декілька років втратять свою землю. За хитромудрим планом нашої псевдоеліти та її чужеземних патронів яукраїн­ська земля на цілком «законних» підставах перейде в чужі руки остаточно і безповоротно.

Виявилось, що в селах ніхто раніше через тяганину не міг оформити права на спадщину від померлих батьків. Тепер ці садиби можна вважати за втрачені. Або приватизувати за окрему плату...

Придивіться навкруги! І задумайтесь над «Заявами» мудрого діда Максима. Тоді хлібець можна було ще «відбить», тобто, вкрасти вночі. А «законно» відібрану землю? Будемо співати: «.. до чого ж МИ дожилися!»

 

Володимир РЕПАЛО