Біблейський потоп — зовсім не вигадка

«І посилилася вода на землі надзвичайно, — повідомляє Біблія, — так що вкрилися всі високі гори, які є під всім піднебінням» (Буття 7:19).

Сучасна археологія підтверджує цю відому цитату: ми точно знаємо, де, коли і як відбувався описаний в ній потоп.

Згідно Біблії, Бог, раз­гнівавшись на людство, послав Всесвітній потоп, що тривав 150 днів. Загинули всі, окрім Ноя з сім’єю і тваринами, узятими ним на побудований величезний чи пліт, чи корабель...

Навряд чи варто розуміти буквально, що татусеві Ною з трьома синами виявилося під силу спорудження судна, що вмістило представників всіх суходольних ви­дів планети. Вік Ноя — 600 років до потопу плюс ще 350 після нього — теж явно вказує на міфологічність і метафоричність біблейської історії. Проте це не означає, що вона народи­лась на порожньому місці і є вигадкою. Відомо більше 200 легенд про Всесвітній потоп, включаючи славнозвісний епос про Гільгамеша, напівлегендарного правителя шумерського міста Урука на початку III тисячоліття до н.е., історія якого записана на глиняних табличках. Там згадується Зіасудра. Доб­рий бог велів йому побудувати величезне судно для порятунку «всього живого на зе­млі». Боги тоді наслали потоп, що налякав своїми масштабами навіть небо­жителів.

Звідки така популярна в історії тема? Швидше за все, були певні реальні події, що обросли за соліття міфічними подробицями. Можливо, місцеві повені згадувалися далекими нащадками очевидців як загибель всього світу, стихійні лиха — як гнів богів? Така версія по­топа досить реалістична. Понад те, учені вважають, що їм вже відомі час і місце цієї трагедії. Вони виявили свідчення катастрофічного потопу, що дійсно колись покрив «всю землю» — з точки зору очевидців катастрофи.

Згадаймо Біблію: «Загинула всяка істота, яка була на поверхні землі; від людини до худоби, і гадів, і птиць небесних, все загинуло із землі: залишився лише Ной і що було з ним в ковчезі». (Буття 7:23)

Підтвердження цих слів знайдене не там, де його традиційно шукали ар­хеологи, тобто не на схилах гори Ара­рат, а в Чорному морі. Почалося все 12 тис. років тому, в останні тисячоліття останньої льодовикової епохи. Глобальне потепління і танення льоду, що вкривав Європу, призвело до виникнення безлічі прісних озер. Одне з них заповнило невелику частину западини, зайнятої зараз Чорним морем. Озеро повільне рос­ло, і за століття його околиці перетворилися на квітучу оазу з безліччю сіл, що знаходилися приблизно на 150 — 160 м нижче за рівень Середземного моря.

У міру танення льодовиків рівень моря у всьому світі неухильно підні­мався. Близько 7500 років тому це призвело до події, настільки несподіваної і страшної, що древні знайшли йому єдине пояснення: боги разгнівались на людство і вирішили повністю його знищити.

Аби зрозуміти суть катастрофи, доста­тньо поглянути на карту району Серед­земно­­го моря. На сході Егейське море (між Грецією і Туреччиною) зараз з’єднується з Чорним вузькими протоками — Дарданеллами і Босфором — з маленьким Мармуровим морем між ними. Це «вузьке місце» і стало причиною тієї трагедії, що вибухнула 7500 років тому.

Тоді Мармурове море вже з’єднувалося з Середземним, але ще відділялося тонким «Босфорським перешийком» від великої північної улоговини з прісним озером. Морські води продовжували прибувати, наближаючись до вершини цього перешийка і все силь­ніше напираючи на нього з півдня.

Через Мармурове мо­ре на крихку смугу суші передавався тиск Світового океану. Врешті-решт при­родна перемичка не витримала. Спочатку через неї потекли несмілі цівки води, потім усе більш потужні рівчаки і, нарешті, вниз по схилу Черно­морської улоговини з гуркотом понісся потік, рівного якому, можливо, не було у всій геологічній історії планети (якщо не рахувати прориву вод Атлантики в западину Середземного моря через Гіб­ралтарську протоку).

Уявімо собі близько ста Ніагар­ських водоспадів разом. Саме такої потужності потік заповнював Чорне мо­ре. Щодня через прорив (нині Босфор), текло 42 куб. км. солоної води. Швидше за все, затоплення змінило клімат цілого регіону. Випаровування збиралися в грозові хмари і випадали такими зливами, яких тут ще не бачили.

Села по берегах пріс­ного озера, в нинішній шельфовій зоні Туреччини, Болгарії, Румунії, України, Росії і Грузії, сховалися під хвилями. Тут була плоска прибережна рівнина, тому вода, що прибувала, легко розмивала грунт.

Селяни, рятуючись від потопу, оче­видно, бігли в гори, проте море повзло п’ятами з швидкістю не менше 800 м на добу. Ймовірно, деякі, не чекаючи, що воно взагалі зупиниться, спішно будували плоти і човни. За словами Біблії, Ной в причалив до гори Арарат на північному сході Туреччини. Проте людей на плотах, швидше за все, приби­вало до схилів гір набагато західніше від Арарату.

Викладена вище історія потопу ста­ла основною версією завдяки недавнім ра­ботам морських біологів з Колумбій­ського університету США Вїльяма Райана і Уолтера Пітмена. Свою тео­рію «Босфорського прориву» вони перевірили 1993 року біля північних берегів Чорного моря, проаналізувавши дон­ні нашарування і уламки молюсків. Дійсно, близько 7500 років тому там сталася різка заміна прісно­водних організмів морськими, що свідчить про стрімке підвищення со­лоності.

Ближче до берега в товщі дна знаходять бліді від сон­ця мушлі, коріння рослин і навіть перегній. Це прямо вказує на затоплену сушу. Радіовуглецеве датування говорить, що прісноводні і наземні організми загинули практично одночасно. Все це означає лише одне — ши­рокомасштабну екологічну ка­тастрофу.

Теорія Райана і Пітмена була переконлива. Їй не вистачало одного — контуру давньої бере­говой лінії, сліди якої повинні були б зберегтися, якщо рівень мо­ря дійсно підвищувався так стрімко, як вони розрахували.

І цей останній штрих додав до епічної картини потопу океанограф Роберт Баллард. У 1999 очолювана ним експедиція, використовуючи гідролокатор і підводну кінокамеру з дистан­ційним управлінням, виявила бе­регову лінію затонулого озера саме там, де передбачали Райан і Пітмен — на глибині 167 м в 32 км від турецького берега. Там знаходять залишки пляжів, мисів, кіс, а поряд з ними — раковини молюсків, що вказують на різку зміну прісної води солоною. За віком і швидкістю ця подія збігається з описаним Райаном і Пітменом в 1993 для протилежного берега Чорного моря. Отже, потоп тут дійсно був.

Безпрецедентне за темпами і масштабами зростання рівня води таки мало місце. Але чи було воно біблейським? Точну відповідь, мабуть, ми ні­коли не отримаємо, проте утворення Чорного моря цілком могло лягти в ос­нову шумерської, а потім, списаної з неї, старозавітної легенди (Шумерський міф про потоп, викладений в епосі про Гільгамеша, можливо, засновано на древній легенді, що збереглася на глиняному уламку, відомому як Ніппурська табличка. Шумерський варіант записаний задовго до 2000 до н.е. і розповідає про богів, що вирішили знищити людство. Добрий бог Енкі попереджає праведника Зіасудру (у пізніше, вавілонській версії Утнапішті) про близький потоп. Той будує просмолений чотирикутний корабель, в якому рятує сім’ю, робітників, зерно, худобу і «звірину». Біблейська версія, вочевидь, списана з шумерської легенди, точніше, з її пізнішого, вавілонського варіанту під час знаходження євреїв в «вавілонському полоні» (586 — 539 до н.е.). Сценарій досить апокаліптичний. Великі племена були змушені зніматися з обжитої землі, що раптом перетворилася на дно моря. У шумерських ле­гендах згадуються високі гори на забутій батьківщині, якийсь острів в морі, який шумери вважали своєю прабатьківщиною, потім довга дорога, у тому числі по морю, що занесла їх до гирла Євфрата.

Вражень від катастрофи і блуканню морем вистачило для фольклору відразу кількох народів. Тисячі років до винайдення писемності історія пото­па передавалася з вуст у вуста, а сотні поколінь розповідачів стали надійним «зіпсованим телефоном» для перетворення реальних спогадів очевидців на міфи. У підсумку вийшла така суміш, що лише завдяки відкриттям вчених, з цих каламутних вод почала спливати реальна трагедія.