ДОБЕРИСЬ, ДОНЕЧКО, ДО УКРАЇНИ!

Цю сумну розповідь моєї рідної тьоті Параски я почув підлітком, коли наступила хрущовська відлига. Виявилося, тьотя разом з дітьми, восьмирічною Лідою та чотирьохрічним Толею в передвоєнні роки були «репрессированы». Українці в селах так і вимовляли це страшне слово, на російський лад. А до часів Хрущова матері за нього били дітей по губах, щоб в дім не прийшла біда. Попало і мені. Коли я дізнався, що стояло за тим словом, то перестав ображатись на матір за «нізащо» розбиту губу.

В кінці жовтня 1958 р. я простудився, тому залишився дома. Лежав на печі і читав цікаву книгу. В хаті було тепло і спокійно, а за вікном пролітали перші сніжинки. Мати поралась на кухні, варила мою улюблену молочну кашу. Прийшла тьотя Параска, батькова рідна сестра. Я приготувався послухати сільські новини. Але з порога тьотя несподівано розридалася, а слідом за нею і мати. Ще не промовили ні слова, а вже так гірко плачуть!

Тьотя помітила мене і мій пригнічений вигляд, а потім попросила вибачення. «Не можу втриматись і плачу, коли бачу перший сніг! Прийшла до вас, бо дома мені страшно!» Я знав, що доля у тьоті була дуже важка, але ж при чому тут перший сніг? Попросив розповісти.

Мати все знала вже давно. Це була страшна родова таємниця. Тьотя сказала, що Сталіна вже нема, тому мені можна розповісти про те, як її з дітками «репрессировали».

Влітку до їх недавно зліпленої хатини зайшли чоловіки з НКВС. Вони швидко оглянули небагаті статки і сказали, щоб тітка разом з дітьми Лідою та Толею збиралися в дорогу, вони будуть жити в «спецпоселении». Старший син Михайло може залишитись з родичами, бо у нього інший батько, не «ворог народу». Тітка оніміла від несподіванки. А коли ж це мій Євген став «ворогом»?

Працівник НКВС сказав, що слідство закінчилось, докази проти чоловіка зібрані і він вже по дорозі до табору. Євген з прізвиськом Женька-Сєнька працював у сільській раді, міг писати яким-завгодно почерком і почав підробляти підписи на довідках, завдяки чому багато людей втекло з колгоспу. «Але ж ви бачите, що грошей за підроблені довідки мій чоловік не брав, ми всі голі та босі! А ті люди десь працюють, та й хіба колгосп — каторга?» Військові сказали, що бачать все самі. «Ваш Сенька подделывал подписи за бутылку самогона, а иногда просто «за спасибо» — сказав інший службовець.

Так тітка Параска опинилася з двома дітьми в сибірському «спецпоселении». Вона так і не спромоглася довідатись, в якій саме області Сибіру був той табір. Людей висадили на одній із станцій Транс-Сибірської магістралі, а потім під конвоєм повели трохи в сторону. Гуркіт поїздів було чути, але з табору їх видно не було.

«Спецпоселение» було голим полем, огородженим колючим дротом. Трохи далі було видно ліс, але нещасних жінок та дітей тримали на полі, яке продували пронизливі вітри. В лісі був би затишок та дрова для багаття. В полі була тільки трава, яка швидко зникла, бо з неї дружини «ворогів народу» робили постелі для своїх діток.

Начальником «спецпоселения» була жінка. Вона запевняла, що цей табір — тимчасовий, незабаром жінок та дітей поселять в бараки. Поки було тепло, ніхто особливо і не турбувався. Працювати жінок не примушували. Для «хохлушек» це була дивина, бо дома вони гнули спину день і ніч. Жінки перезнайомилися між собою. Їх чоловіки тяжких злочинів не вчинили, тому деякі жінки сподівались, що їх чоловіків «перевиховають», і вони заживуть по-новому.

Наступила осінь, ночі стали холодні. Їсти давали зварену пшеницю з остюками. Іноді привозили напівгнилу картоплю та цуркові буряки. Діти та жінки гризли їх сирими. Спекти картоплю та буряки не було можливості, бо трава пішла на нічні багаття. Благенька одежина вже не гріла, а будівництво бараків ніхто і не збирався починати.

Почалися холодні осінні дощі. Жінки руками рили землю, щоб хоч якось зігрітися та захиститись від пронизливого холоду. Росіянки, які прибули в «спецпоселение» худими та змореними, почали вмирати першими. Їх дітей кудись забирали. Потім почали вмирати і товстенькі «хохлушки». Прийшлось ходити на роботу, риття свіжих могил. Для тих, хто «перековался».

Тітка лежала в своїй норі-могилці, гріла своїх зморених голодом та холодом діток, і все картала себе за свою чесність. «Треба було сказати тим з НКВД, що Ліда і Толя нагуляні, не Євгенові діти. Михайло он залишився під доглядом тіток та дядьків, він буде жити, а ми тут всі повмираємо! Степанида для нього гарячої та солодкої молочної каші ніколи не жаліла!»

В холодному маренні проходили картини з її нещасливого життя. До революції дуже гарна дівчина стала наймичкою у багатіїв Петрусенків. Їх син Федір закохався в наймичку, і вирішив оженитися на біднячці. Старі Петрусенки не хотіли про це й слухати.

Одного разу тітка мила підлогу, а її наречений лежав на ліжку. Несподівано він ударив обома ногами тітку по попереку, щоб їх дитина не народилась. Тьотя заплакала. «Навіщо ж ти вбиваєш своє дитя! Не потрібне мені ваше багатство, не піду я за тебе!» Зібралась, і повернулась додому, а потім народила гарного хлопчика Михайла, якому дала своє дівоче прізвище Репало. Згодом вийшла заміж за Евгена Греся. «Бог все бачить із-за хмари!», бо багатії Петрусенки стали звичайними колгоспними злидарями, а син, хоч і оженився на «багачці», залишився без дітей.

А тепер холодний дрібний дощ змиває з її колись такого гарного лиця бруд і сльози, а дітки … вони, напевне, повмирають, але вже після неї. Тьотя збагнула, що їх привезли сюди, до Сибіру, тільки для того, щоб знищити! Метку Лідочку з братиком, мабуть, разом не залишать. Так, вона, їх нещаслива мама, вмре, коли випаде перший сніг! Він накриє білим покривалом її побілілі коси та змарніле лице. А діток заберуть з-під неї, бо хіба ж не знайдеться жінка, яка б не замилувалась її чудовими Лідочкою та Толиком!

Заснула в тривожному маренні. Ранком відчула, що це останній світанок, який вона бачить на цьому жорстокому світі. Якесь надприродне чуття підказало їй, що жінка, начальник «спецпоселения», відпустить її додому разом з дітьми. Тьотя помітила, що начальниця часто задивляється на завжди акуратно заплетені кіски Ліди та причесаний чубчик Толі. Яку трагедію пережила чи переживає ця жінка? Тьотя серцем відчувала, що начальниця табору хороша, але нещасна людина.

Тітка взяла Ліду за ручку, а Толю притисла до грудей, і пішла до начальниці табору. «Ми завтра вмремо! Поясніть, будь ласка, за що? Яка провина у мене? В чому винуваті мої дітки?» Начальниця стала біла, як стіна. Не про таку «справедливість» вона мріяла! Рішуче взяла амбарну книгу, зробила в ній помітки. Потім написала довідку, що Гресь (Репало) Параска Овсіївна та її діти Ліда і Толя відбули покарання в «спецпоселении» за провину свого батька.

Сумна жінка попросила: «Не проклинайте меня, пожалуйста! Я не понимаю, что происходит!» Потім сказала, щоб тітка з дітьми якомога швидше йшли на станцію, там вони повинні за всяку ціну сісти на поїзд, щоб залишити це місце. «Найдутся люди, которые помогут вам добраться до Украины! А меня, наверное, скоро…»

Вони стояли на пероні. Якась жінка дала діткам по кусочку хліба. Було дуже холодно, почав пролітати перший сніг. Сніжинки весело кружляли навкруги, а вдалині показався дим з труби паровоза. Підійшов пасажирський поїзд, в теплих вагонах якого сиділи здорові і задоволені життям люди. Тітка кинулась до дверей, ухопилась однією рукою за поручень. Уже ніяка сила не змогла б відірвати її руку від того поручня. Ліду тітка поставила перед себе, а Толю тримала під лівою рукою.

Провідниця почала бити тітку по руці, вона не хотіла пустити цю брудну і страшну в своїх лахміттях жінку та її худючих дітей у вагон! Тітка почала умовляти пустити їх хоч би в тамбур, там буде не так холодно. Але умовляння та сльози не допомогали.

Тітка поставила Толю на перон, ухватила Ліду, і жбурнула дитя в тамбур, між ногами провідниці. «Доберись, дочечко, до України!» Ліда була тямуща, швиденько побігла в вагон, до людей.

Тут моя мама зойкнула, і схопилась за серце. До якого відчаю треба довести матір, щоб вона, мов собача, вкинула в вагон свою дитину, за тисячі кілометрів від рідного дому? «Доберись, донечко, до України!». Голе, голодне восьмирічне дитя! «Доберись, а ми загинемо тут! Будь вони прокляті!»

Біля вагону зібрались люди. Один мужчина схопив провідницю за ногу, і стягнув її на перон. «Овчарка! Где вас только подыскивают, таких подлых!» Потім сказав: «Высадишь по пути, найду и уничтожу!» Так наша тітка Параска попала в теплий вагон, втекла разом з дітками від того страшного першого сибірського снігу, від холодної смерті.

«Овчарка» виявилась не такою вже й бездушною. Вона напоїла тьотю і дітей гарячим солодким чаєм. Попросила вибачення. «Мне приказано никого в вагон не брать! У меня свои дети, и я не хочу, чтобы их постигла ваша судьба. А тот мужик — вот мужичара! Настоящий мужчина! Побольше бы таких, не забрасывала бы мать ребеночка в тамбур. «Доберись, дочечка, до Украины!»

«Овчарка» закрила один туалет, принесла теплої води, допомогла помити дітей. Тітка випрала одежину, залатала дірки. Пасажири дали їсти, що в кого було. Найшлась і одежа для тітки та діток. Люди порадили до Москви на їхати, а вийти десь за Волгою, де можна сісти на поїзд, який прямує до Ростова або навіть в Україну. Допомогали всі. Дивувалися, що тітка ще не прожила і 37 років, а вже зовсім сива.

Добиралась тітка з дітьми додому довго. Дома Євген появився раніше, чим тітка з дітьми. Сєнька говорив, що після «перековки» його відпустили додому. Можливо, він використав свій природний дар, і знову написав потрібну довідку, про своє звільнення. Заїхав за дружиною та дітьми в «спецпоселение». Там йому сказали, що Ліда невідомо де, але жива і знаходиться в дитячому будинку. Подивилися в амбарну книгу, і сказали, що Параска з Толею загинули! Поховані в загальній могилі за огорожею. Начальником «спецпоселения» був уже мужчина. Рятівниця десь зникла, «скоро...»

Сєнька ходив до родичів та знайомих, плакав за дружиною та дітками, і все просив горілки. Незабаром він спився від горя. Потім десь зник, і появився дома тільки перед війною.

В 1955 році моя сестра Валентина побачила Сєньку на вокзалі. Він був з своїм товаришем по нещастю. Той співав крамольні частушки, а люди тікали від нього, бо нікому не хотілось бути записаними в «неблагонадежные» із-за «недонесения».

«Эх, Москва, наша Москва!

Все судилища открыла,

Соловками наградила!

Милая Москва!» — так співав звільнений «ЗК».

Валя не побоялася «недонесения», підсіла до Сєньки. «Дядьку Євген, чому ви не йдете до сім`ї?» Сказала, що Ліда та Толя її двоюрідні брат і сестра. Цілу ніч Сєнька розпитував про сім`ю, до якої було двадцять кілометрів. «Не хочу, щоб моє тавро лягло на них!».

І все-таки він прийшов додому. Це була подоба людини — без зубів, з вічним страшним поносом, з тремтячими руками. Побув дома декілька днів, і знову зник, навіки.

Тітка виховала дітей одна. І Ліда, і Толя побудували гарні будинки, Анатолій на зиму забирав матір до себе. У його дворі завжди було дуже багато дров. Вони були порубані, акуратно складені, а в хаті завжди було тепло і сухо. А ще він був обдарованим музикально, чудово грав на акордеоні та губній гармошці, особливо, «карело-фінську польку».

Кімнати в будинку Ліди були побудовані навколо величезної печі. Протопиш піч — в усіх кімнатах тепло! Але в теплі та добрі всі вони довго не прожили.

Тітка любила чистоту, тому білила свою хатинку два рази на рік. Один раз підставила стіл, щоб побілити стелю. Ноги у неї були простужені ще з Сибіру. Голова запаморочилась, тітка не втрималась, впала і зламала ногу, яку прийшлось ампутувати. Через два роки почалася кровотеча з носа. Лікар не зміг нічим допомогти. Так «система» через роки вбила свою жертву, ні в чому не винну.

Ліда стала районною знаменитістю, бо у неї на фермі були найкращі телята. Поневіряння залишили свій слід, і серце ще молодої жінки відмовило. Вона чудово співала, була красива, і могла б стати не тільки працьовитою телятницею.

Толя довго розшукував свого батька, але той зник без вісті. Домоміг своїм синам побудувати добротні будинки, і раптово помер. Голод і холод «спецпоселения» через десятиліття зробили свою справу.

На тому місці, де стояла невеличка хатина моєї тьоті Параски, тепер пустка. В саду осипаються на землю вишні, сливи, яблука та груші. Ніхто їх не збирає, бо оселя була дуже нещасливою! В колишньому саду залишилась тільки могилка російського сержанта Суворова Василя Петровича. Його діти були дуже схожі на Ліду та Толю. Одного разу він зайшов у двір, щоб подивитись на дітей, і його вбив німецький снайпер. Так і лежить російський солдат Суворов один, в саду родини, яка могла б прожити довге та спокійне життя. Не судилося!

Іноді поглянути на дворище моєї тітки Параски приїзджають її гарні, обдаровані та працювиті внуки та правнуки. Іноді, бо навіть найріднішим не хочеться часто плакати!

 

Володимир РЕПАЛО