Боронили волю

Жовтень. 1708 р. Північна війна у розпалі. Зрозумівши наміри І.Мазепи відійти від союзу з Москвою, Петро І вирішує спрямувати свої сили до Батурина, де зберігалися великі запаси про­довольства, зброї. Цар не полишав надії на вірнопід­даний елемент у батуринській фортеці. Київ­ський воєвода Д. Голіцин був відряджений поперед О. Меншикова до Батурина з розпо­ряд­женням полковнику Д. Чечелю від президента Посольського приказу Г. Головкіна впустити у фортецю російську піхоту для «для кращого опору шведам».

31 жов­тня у Батурині Д. Голіцин побачив, що Батурин «заперся от всех сторон». Вибратись із зачиненої фортеці без дозволу і непоміченим вартою стало практично неможливим. Але одна промовиста деталь свідчила про незмінність намірів батуринського гарнізону — мости через Сейм були розібрані. Місто відгородилося від непроханих гос­тей річкою. Все ж, перепливши човном через Сейм, князь передав наказ царя і Г. Головина сердюкам, що несли охорону на березі. Він також «пояснив їм усно про Мазепин вчинок і радив їм змирити­ся». Керівництво фортеці недовго вивчало наказ. У відповідь, як дізнаємось з вечірньої депеші О. Меншикова, «как старшина, так и товарищество единогласно отвешали, что без нового гетмана нас в город не впустят, а гетмана де надлежит им выбирать общими голо­сами. И пока де швед из здешних рубежей не выпустит, по то время и гетман им обирать невозможно».

Повертався Д. Голіцин на другий берег приниженим і настраха­ним.

Опівдні біля Сейму почали збиратися полки корпусу, що надхо­дили до Батурина. Коли Меншиков віддав їм наказ підійти впритул до мостів, щоб спробувати зробити переправу, «из замку выслали шесть пушек, и оные навели против нас». Це справило вра­ження. Російське військо відступило подалі від берегів.

Невдовзі з фортеці виїхали п’ять вершників і через річку прокрича­ли-пригрозили, щоб Меншиков забирався геть зі своїм військом.

У деяких історичних розвідках натрапляємо на твердження, що Меншиков після отримання наказу про взяття Батурина, по суті, на одному диханні оволодів гетьманською столицею. Проімперське настроєні дослідники впродовж століть намагалися применшити ге­роїчну оборону батуринського гарнізону, жителів міста. Адже це су­перечило заздалегідь визначеній схемі: український народ, мовляв, не підтримав мазепинців! Але логіка фактів стверджує інше: батуринці зберегли вірність своєму гетьманові.

Меншиков прийшов вершити суд над Батурином з 14 драгунсь­кими полками свого корпусу, в якому налічувалось від 15 до 20 тисяч драгун. Крім того, поряд із гетьманською столицею дис­локу­валось два російські піхотні полки. Київський воєвода Д. Голіцин прибув із Києва під Мену із 5000 вояків.

Маємо відомості, що у приборканні непокірних гетьманців у Батурині брав участь відбірний Київський драгунський полк, сформо­ваний із царедворців. Таким чином, до гетьманської столиці російське ко­мандування стягнуло до 20 полків. Хоч це був значний військовий контингент, О. Меншиков розумів, що Батуринську фортецю так просто не здолати.

У вересні-жовтні 1708 року, перед початком основних бойових дій під час вступу шведів на територію України, фортеця була укріплена.

Батуринська фортеця за описом XVIII століття мала завдовжки — від Новомлинських воріт до Конотопських — 233 сажні (497 метрів), завширшки — від Київських воріт до берега Сейму — 184 сажень (393 метри). Отже, маючи прямокутні пропорції, вона займала б площу 19,5 гектара. Та контури її, що й до наших днів збереглися і проглядаються в рельєфі центру Батурина, вказують на дещо округлі форми оборонного валу і частоколу. А тому площа фортеці станови­ла десь 14—15 гектарів. Наведений розрахунок свідчить: вона була однією з найбільших на Лівобережжі.

Центральна батуринська фортеця була оточена з трьох боків гли­боким ровом, земляним валом. З боку річки батуринці не чекали серйозної небезпеки. Тому тут і не будували валу. Фортеця, ще за опи­сом 1654 року, мала високі дубові стіни, 6 кутових і 2 надбрамні вежі. За звичаєм тодішнього містобудування кам’яні церкви, які розташувалися у замку, мали також оборонне призначення. Вікна у них виконували роль бійниць.

Всі фортеці того періоду будувалися з розгалуженою мережею підземних сховів, тунелів. Батуринська — не виняток. Вона мала, крім цього, ряд потайних лазів, через які можна було зробити несподіваний напад, вислати розвідників, вістунів.

Якщо ж ремонт оборонних споруд у 1708 році й не був значним, все одно Батурин мав інший суттєвий козир — потужну гетьманську артилерію. У гетьманській резиденції «арматними» спра­вами відала найсерйознішим і найсуворішим чином канцелярія ге­неральної військової артилерії. Вона тримала під контролем ливарні, порохові та кінні заводи. Батурин мав великі запаси пороху, бо Гетьманщина була основним його постачальником царському війсь­ку. Відомо, наприклад, що у 1703 році за наказом Петра І порохові заводи України мали дати для армії 2 тисячі пудів пороху. Про «70 бронзових гармат» Батурина доповідав данський дипло­мат Г. Грунд у своєму посланні від 31 жовтня 1710 року королю Фредеріку IV. Водночас, у написаному у 1733 році «Житії Петра Вели­кого» йдеться про «сто добрых пушек», знайдених у Батурині. Для порівняння Карл XII мав на початку кампанії 1708 року всього-на-всього 40 гармат, а в бою під Полтавою — чотири (на інші 28 не було пороху). Петро І напере­додні вирішального бою 27 червня 1709 року виставив перед шведа­ми 70 полкових та 32 польові гармати.

Звезена заздалегідь у Батурин артилерія становила найбільшу за­грозу для меншиковського корпусу. Кавалеристи мог­ли протиставити батуринському гарнізону короткі карабіни та довгі з широким лезом шаблі-палаші. У зв’язку з цим О. Меншиков не поспі­шав розпочинати штурм фортеці, а вперто намагався домовитися з «бунтівниками».

Після переправи через Сейм 50 гренадерів батуринці вжили додаткових заходів безпеки. Всі ворота фортеці були зачинені й «завалені землею».

Росіяни під вечір налагодили мости. Чимало кавалерійських полків, переправившись через Сейм, почали захоплювати по­кинуте передмістя, оточувати фортецю з усіх боків. Російські солдати займали домівки батуринців, готувалися до ночівлі. Все це не могло не гнітити оточенців.

Усе ж, порадившись, проаналізувавши небезпечну ситуацію, стар­шина вирішила схитрувати і розтягнути на користь собі переговори. Вночі до О. Меншикова, який не переїжджав через річку і стояв на ху­торі Городищечку, вістові передали лист «з запевненнями про нез­мін­ну, хоча б і зрадив гетман, вірність свою государю». О. Меншиков зрозумів, що батуринці за­тягують час...

Вранці, не отримавши нія­кої письмової відповіді і вважа­ючи, що переговори, таким чи­ном, завершились, Д. Чечель і Ф. Кенігсек відповіли дружним залпом гармат. Причому дале­кобійні були націлені на рези­денцію Меншикова. В деяких місцях Городищечка і дотепер знаходять кремені з рушниць, рештки ядер і навіть цілі ядра.

Щільний вогонь наробив переполоху серед росіян, дезорганізував їх порядки.

Десь о цій порі до О. Меншикова прибув гінець від царя. Той писав із табору 31 жовтня: «Сего момента получил я от Флюка, что неприятель пришел, стал у реки на Батуринском тракте, и для того изволь не мешкать».

Вістка змушувала прискорювати події. Затримка корпусу під Батурином набувала загрозливого характеру: шведи могли відрізати його від головних сил Петра. Але ж іти вдень на приступ фортеці — все одно, що на смерть. О. Меншиков, однак, не бажав залишати Ба­турин непереможеним. Він знову вдався до тактики переговорів. У посланні він запевнив гарнізон, що ніякої кари нікому не буде.

Московський літописець Іван Желябужський у своїх записках за 1708 рік писав про не­приступний батуринський гарнізон: «Й он посылал к ним многажды, — констатував окольничий, — чтоб город отперли. И они не послушали, и стали палить из пушек».

Спроби мирним шляхом приборкати за­хисників міста наштовхнулись на різкий спро­тив. Гарнізон дав зрозуміти: він спроможний протидіяти навіть такому великому корпусу.

Очільник гарнізону Дмитро Чечель зарекомендував себе як надійний, дисциплінований і безвід­мовний виконавець. Тому Мазепа й призначив його наказним гетьманом у Батурині. Гетьман вірив у не­зрадливість, надійність свого висуванця, й у дні вибору, важких пе­реговорів, спокусливих пропозицій сердюцький полковник не зрадив.

Охорона Батурина була також дору­чена генеральному гарматному осавулу Фрідріху Кенігсеку, німцю з Пруссії. Маємо відомості, що він прийняв пра­вослав’я. Ф. Кенігсек був за­прошений завідувати величезним гар­матним господарством насамперед як інженер і знавець найсучасніших євро­пей­ських досягнень у цій галузі. Сприяли ділу і його педантичність, сумлінність. Підрозділ гармашів завдяки муштрі, навчанню, вимогли­вості командування був одним із найбоєздатніших у фортеці.

Про склад військ у зачиненому Батурині залишилось важливе для сучасності свідчення: «А в Батуринском де замке ныне войска четыре полка сердюцких, Чечелев, Покотилов, Денисов, Максимов, да казаки городовые полков Мир­городского, Прилуцкого и Лубенского».

Канцелярист О. Дубяга, який ночував у фортеці, налічує вже у залозі чотири сердюцькі полки, городових козаків Мирго­родського, Прилуцького та Лубенського полків. Отже, орієнтовно 27 жовтня до Батурина додатково прибуло 5 полків! Нічого дивного, а тим паче фантастичного у факті їх появи у фортеці нема: Мазепа повернув значні сили козаків та сердюків із-під Коропа у свою рези­денцію для підсилення залоги, яка налічувала, як дізнався секретар похідної канцелярії Карла XII Й. Цедергельм, «3000 або трохи біль­ше» військовиків. Козаками керували наказні полковники Іван Ніс, Левон Герцик і, можливо, Антон Гамалія.

У трьох полках — Мирго­родському, Лубенському і Прилуцькому, — які стали на захист Бату­рина, налічувалось 4000—4500 чоловік (3 пол­ки по 1500). Плюс два сердюцькі полки по 1600 чоловік.

Ядро оборони складали компанійці, сердюки — гетьман­ська гвардія, яка у мирні дні виконувала караульні, поліцейсько-охоронні функції, вела захист кордонів, була готова першою дати відсіч агресорові. Це були в основному українці-пересе­ленці з Правобережної України.

Велика артилерія і, безумовно, значні сили батуринського гарні­зону дозволяли Д. Чечелю, Ф. Кенігсеку забезпечити протягом 24—30 жовтня надійну оборону Бату­рина, неприступність валів гетьман­ської столиці. З години на годину батуринці очікували приходу шведських союзників. І справді, доля Батурина вирішувалась не тільки у Погребках і на підступах до фортеці.

Шведське військо зібралося для рішучого маршу-кидка на зимову квартиру до гетьманської сто­лиці. Прискорювало це рішення й оперативне повідомлення про рух корпусу Меншикова. Ще 30 жовтня, зробивши невдалу спробу переправитись біля Комані, Карл XII звелів увечері будувати мости поблизу Мезина, але вдарив мороз. Десна вкривалась кригою. Попри втрати армія Карла XII завойовувала плацдарм на про­тилежному боці Десни.

1 листопада, дізнавшись про вдалі атаки противника, його вперте і настійливе бажання вийти на Батуринський тракт, цар негайно відправив під Батурин депешу: або беріть місто, або відступайте.

Про 1 листопада в історичній літературі маємо цікаве повідомлення автора «Історії Русів». У ньому живопис­но передано штурм Батурина! Меншиков «прийняв одважний намір узяти його приступом і тому повів відразу війська свої на міські ук­ріплення. Війська Мазепині... боро­нили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю та одвагою. Приступи відбивано кілька разів од міських валів, рови міські на­повнялися трупами забитих з обох сторін, але битва ще тривала пов­сюди довкола міста. Врешті ніч і темрява розвели войовників і Росія­ни відступили од міста і перейшли ріку Сейм для зворотнього похо­ду».

Спростувань цього детального опису штурму фортеці літопис­цем XVIII століття не маємо. Відсутнє у багатьох російських істори­ків і посилання на відоме їм джерело. Це дає підставу зробити висновок, що героїчний опір мазепинців навмисно або замовчувався, або цен­зурувався. Адже він був досить не­зручним аргументом для імперсько­го трактування подій 1708 року, за яким народ наче і не підтримав задумів Мазепи, осудив його і заявив про відданість царю. Шведський учас­ник походу Цедергельм у своїх споминах згадував «про першу атаку міста в понеділок з 5000 люду».

Логіка ж дій Меншикова після нової депеші царя цілком зрозумі­ла. На довгі переговори вже не залишилося часу. За 40—50 кілометрів шведи переправляються через Десну! Потрібно було негайно при­скорювати події. Без особливих сподівань Меншиков відправив у фортецю останнього посланця, рядового козака Федора Стожка з ультиматумом.

Відголоски запеклої битви 1 листопада зустрічаємо й у Чер­нігівському літописі. У ньому зазначається, що по війську Меншико­ва «давано огню в гармат велми з Батурина».

Тут, певно, згадується руйнівна дія найважчих мортир, їх робили у Глухові на спеціальному заводі.

Цікавий народний переказ про героїч­ний опір захисників гетьманської столиці записав у 50-х роках XIX століття П. Куліш у селі Кумейках на Черкащині. Столітній дід Клим Білик розповів йому таке: «Ото, як став бить Мазепа на Царя, то Бог знає, що й робить. Аж на розділ на церкву постягував у Батурин! пушки да бив. Так избив, що вже каже козак так наше військо завер­тіло­ся, що пропадать та й тілько!»

Гедергельм переповів оповідь двох шведів, які були в московському полоні і зналися з українцями, що прорвалися крізь щільне кільце оточення з палаючої гетьманської резиденції. Росіяни, за переказом полонених, «три дні безупинно штурмували Батурин».

«Очікуючи до себе на допомогу шведів, зрадники мужньо оборо­няли земляні укріплення», — пише один із перших авторів друкова­ної історії українського народу Д. Бантиш-Каменський.

Здійснивши невдалий приступ, О. Меншикову нічого не зали­шалось, як покинути гетьманську столицю. У післяобідню пору швидко темніло. Ніч обіцяла бути морозною. А в спаленому перед­місті не розквартируєш втомлений багатотисячний корпус. Росіяни, отримавши наказ, почали відходити.

Було б помилкою ідеалізувати увесь батуринський гарнізон: зрозуміло, не всі у фортеці дотримувались однієї точки зору в оцінці подій, що відбувалися. Прихід парламентерів, пере­говори, блокування Меншиковим вісток від Мазепи посилювали невпевненість, побоюван­ня за наслідки непокори. Задум гетьмана піти на союз з Карлом XII теж викликав чимало за­питань, на які важко було дати відповідь одра­зу. Адже щойно перед цим він розсилав укази, «дабы народ в великом был опасении, начаясь к себе силнаго неприятеля шведа». Ці на­строї, підсилені контрагітацією Меншикова, очевидно, були висловлені під час обговорення старшиною небезпечної ситуації протистоян­ня ще увечері 31 жовтня наказним полковни­ком Прилуцького полку Іваном Носом та Мазепиним перекладачем із польської, турецької, та­тарської і волоської мов Стефаном Зертисем, які не бажали марного кровопролиття з такими ж, як і вони, православними.

Що вони говорили, як переконували Д. Чечеля і Ф. Кенігсека, про це не маємо історичних відомостей. Та їх чітко виявлене бажання впустити у Батурин мос­ковський корпус поставило ке­рівництво перед необхідністю вжити рішучих заходів. Імовір­но, що І. Ніс, С. Зертис, не знай­шовши підтримки у старшини, звернулись напряму до козаків. Панікерські настрої могли заво­лодіти дедалі біль­шою частиною залоги. А це б значило, що гарні­зон відрікся від свого гетьмана, зрадив гетьманську столицю, яку, за переконанням Чечеля і свідків погромів російського війська на Стародубщині, прийшли палити за наказом царя, щоб нічого не залишити шведам.

Тому командування гарнізо­ну вдалося до жорстких каральних санкцій. С. Зертис був прикутий до гармати. Закували в кайдани так само й Івана Носа.

Неважко припустити, що головний мотив, який визна­чив поведінку цього представ­ника старшини у критичні хвилини облоги, був досить-таки прозаїчний. Якби полковники Д. Чечель, П. Кенігсек пристали на його -пропозицію, то про вірнопідданські дії полкового обозного стало б відомо Меншикову і шлях із наказних полковників у полков­ники був би відкритий.

Жорстоко придушеній опозиції в особі І. Носа, С. Зартиса можна було б із сьогоднішніх позицій якоюсь мірою поспівчувати: ці люди мали право на свою думку, вибір. Тим паче, що вони виросли-виховались у середовищі автономії, імперії, в умовах зловживань влади, поглиблення соціального гніту, їхні сумніви і побоювання були ціл­ком закономірні, випливали з характеру дійсності в Україні, позбав­леній незалежності. Та заслуговує на увагу і той факт, що сердюки, козаки, простий люд при своїх подібних ваганнях не проявляли ак­тивності у підтримці антимазепинської партії. Навпаки, їх нестри­маність, грубість, образливі вигуки щодо Меншикова, російських посланців на стінах валу засвідчували протилежний настрій.

Прикуті до гармат І. Ніс та С. Зертис підлягали вій­ськовому суду, їхню долю, очевидно, мав вирішити після свого повернення сам Ма­зепа з генеральною старшиною. Д. Чечель і Ф. Кенігсек не наважува­лись їм щось заподіяти, не маючи відповідних повноважень. Тому й послали до гетьмана гінця зі звісткою про зраду, але його перехопи­ли драгуни.

Якщо попередні дії наказного полковника Прилуцького полку І. Носа ще якось можна зрозуміти і виправдати реаліями 1708 року, то наступні слід кваліфікувати як зраду батуринців, козаків, сердю­ків.

Ніс поставив своє життя вище життів тисяч батуринців. Він не мав змоги непомітно покинути фортецю. Тому послав навздогін Меншикову одного із своїх підлеглих на ім’я Соломаха, який і вказав росіянам таємний хід до фортеці.

Останні години й хвилини батуринців, козаків, сердюків прохо­дили у героїчному спротиві. Почавши удаваний штурм, російське військо, про­бравшись одночасно тайником, вдарило підступно в лави оборонців зсередини захисних укріплень.

За дві години переважаючі удвічі-утричі війська Меншикова за­вершили навальний наступ. Руїни та згарища п’яти батуринських церков виразно свідчать, що в них на якийсь час знайшли прихисток оборонці, але озлоблені стрільці не спинялися навіть перед право­славними святинями — розбивали двері, закидали у вікна факели.

Розправившись із козаками та сердюками, стрільці, драгуни з не­навистю накидалися на беззахисних і беззбройних стариків, жінок, дітей — рубали голови, кололи груди. Благання про пощаду не до­помагали.

Всі відомі європейскі часописи того часу відзначили жорстокість російських військ до мирного населення.

Далі розпочалась зловтішна оргія московських переможців. «Меншиков звелів прив’язати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейму, щоб вони подали вістку іншим про погибель Батурина.

 

 

З досліджень Історика
Сергія ПавленкА.
Підготував до друку А.Гусєв