«Всім серцем люблю Україну!..»

На цьому тижні відкриваються Дні України в королівстві Нідерланди — країні ще, на жаль, мало відомій нашим співвітчизникам. Хоча там свого часу, приміром, навчався Іван Мазепа, та й сам менталітет голландців багато в чому нагадує український, зазначає Василь Копистко, — координатор товариства Україна — Нідерланди. Й наводить чимало цікавих паралелей із життя обох країн, які, сказати б, історично зближують наші народи, наголошуючи в розмові, що немає уз, міцніших, аніж людські.

— Пане Василю, знаю, що ви не вперше серед учасників подібних заходів.

— Так, я брав участь у чотирьох днях України в Нідерландах, і можу сказати, що це, безумовно, далеко не ординарна подія для країни, котра в уявленні багатьох наших співвітчизників асоціюється хіба що з вітряними млинами, тюльпанами, дерев’яними черевиками та глиняним посудом з Делфта, як зазначено на одній з інтернетівських сторінок.

— Є, безперечно, й інші, не менш промовисті факти з історії Нідерландів, зокрема, культури. Якщо не заперечуєте, торкнімося бодай деяких її сторінок, згадаємо, наприклад, імена художників. Скажімо, Рембрандта ван Рейна — одного з найвідоміших малярів світу…

— А до імені цього славетного митця додамо іще й таких майстрів сімнадцятого століття, як Ян Вермер, Ян Стен; у дев’ятнадцятому й двадцятому сторіччях квітнув самобутній талант Вінсента Ван Гога та Піт Мондріана, художника-графіка Мауріца Корнеліса. Згадаймо й Віллема де Конінга, — знаного американського художника, він у Роттердамі навчався. Чи Нан ван Мейгерена, цей прославився завдяки неперевершеним підробкам класичних картин.

А ще в такій територіально маленькій країні, як Нідерланди, жили визначні філософи Еразм Роттердамський і Спіноза, там творив Декарт. Науковець Хрістіан Гюйгенс відкрив супутник Сатурна Титан і винайшов маятниковий годинник.

— То був час, названий дослідниками «золотим століттям» Нідерландів, і воно, як відомо, подарувало також ціле сузір’я непересічних художників слова.

— Так, «золоте століття» — це й розвій літератури, а знаними письменниками тієї пори були Йост ван ден Вондел і Пітер Корнеліс Гофт. У дев»ятнадцятому столітті Едуард Даувес Деккер написав про антигуманне ставлення до аборигенів у нідерландських колоніях. Віртуозно володіли письменницьким словом Гаррі Мюліш, Ян Гендрік Волкерс, Сімон Вестдейк, Герард Реве, Віллем Фредерік Германс, Кес Нотебом. Тут з’явився знаменитий «Щоденник Анни Франк», виданий після її смерті у фашистському концтаборі й перекладений з нідерландської майже всіма мовами світу.

— Цікаво, пане Василю, а хто нині найвідоміший кінорежисер Нідерландів; які актори й акторки популярні серед тамтешніх глядачів?

 — Насамперед — це Паул Вергувен, котрий зняв нідерландські фільми «Турецькі насолоди» та «Чорна книга», а також голлівудські блокбастери «Робот-поліцейський», «Пригадати все», «Основний інстинкт». Серед акторів найбільш відомий Рутгер Гауер («Турецькі насолоди», «Солдат Оранських», «Той, що біжить по лезу бритви»), а з-посеред акторок — Сільвія Крістель (серія еротичних французьких фільмів) і Фамке Янссен («Золоте око» й три фільми «Люди Ікс»).

— Чи є серед культурної, мистецької та спортивної еліти в Нідерландах представники українського походження?

— Є, й немало. Це, наприклад, Вікторія Кобленкo — відома нідерландська актриса, журналістка, телеведуча, студентка політологічного факультету Лейденського університету. Вона також активно займається громадською та соціальною діяльністю, зокрема, представляючи в цій країні міжнародні благодійні фонди Амнесті Інтернешнл, ЮНІСЕФ, Доктори без кордонів. Будучи представником нідерландського гуманітарного фонду «Супутник», Вікторія брала участь в організації Днів України в Нідерландах та багатьох інших гуманітарних проектах, пов‘язаних з нашою країною.

Євген Левченко — напівзахисник голландського футбольного клубу Гронініген (FC Groningen), гравець Національної збірної України з футболу, студент Гронінгенського університету. Євген — представник нідерландського фонду допомоги дітям «Подих / Breath» в Україні, який реалізує гуманітарний проект в його рідному місті Красноармійську, що на Донеччині.

Ірина Горванко-Рейкен — директор і диригент нідерландського хору імені Миколи Лисенка, інструктор народного ансамблю «Калина» (Нідерланди), доцент Центру аматорського мистецтва Північного Брабанту (Сentrum Amateurkunst Noord Brabant), викладач української мови на курсах для голландців у Лейденському університеті. Здобула освіту за спеціальністю викладач музики в Прикарпатському університеті (Івано-Франківськ) та в консерваторії у нідерландському місті Тільбург.

Ще одна наша співвітчизниця Олена Копаничук закінчила Київський університет культури і мистецтв. Нині — солістка нідерландської оперет-трупи Capriccio та українського народного ансамблю «Русалка» в Нідерландах. Але не пориває мистецьких взаємин із землею, де народилась, встигаючи виходити на сцену разом із хором імені Григорія Верьовки, а також у складі народного анасамблю «Юність Поділля» в Хмельницькому.

— Звісно, під час Днів України в Нідерландах будуть офіційні заходи з участю представників нашого посольства та українських громад у цій країні. А перед зустріччю зі мною ви говорили й про те, що бажали б, окрім того, осягнути чимало атрибутів тамтешнього життя через призму раніше побаченого; що є люди, які сприяють вам пізнавати ще не пізнані Нідерланди…

— Я доволі частий гість у цій країні, попередня поїздка відбулася весною нинішнього року. І щоразу ловиш себе на думці, що прагнеться відкривати щось нове, незвідане. Через осягнення одного йти до іншого, глибиннішого. Тож цього разу планую відвідати місця й культурні центри, пов’язані з Україною. Зокрема поглибити свої знання про перебування славетного українського гетьмана Івана Мазепи в часі його молодості, коли він там навчався.

Хочу, приміром, поїхати у Лейден, там було відкрито колись перший європейський університет. Досі мені не вдавалося потрапити до цього вишу, відомого не лише своєю історією. Бо щоразу вкрай насиченою виявлялася програма, а часу на все не вистачало. Але це ще більше підігріває моє бажання якомога ґрунтовніше пізнати цю країну. А крім того: може, й справді треба побьувати за кордоном, щоб глибше відчути й полюбити свою вітчизну.

— Кажуть, якщо в чужому місті є бодай одна знайома людина, то його вже не сприймеш як чуже. Як це твердження «перекласти» на таку країну, як Нідерланди?

— Хотів би вдячне й окремішнє слово мовити в цьому інтерв»ю про тих, хто сприяє мені осягати Нідерланди. Насамперед про Хенка та Лідію Доннерс. Подружжя воістину дивовижне, якщо зважати на їхнє саможертовне прагнення допомагати людям. Саме завдяки їм мені вдалося побачити країну, і не лише цю, а й побувати в Парижі, в інших відомих містах. Поринути в атмосферу звичайного, сказати б, неофіційного буття Франції, Німеччини, Бельгії, Люксембурга.

І цього разу домовилися, що в Кельні, куди з Києва прибуває наш автобус, на мене вже чекатиме Хенк. Можливо, одразу помандруємо з ним у той же Лейден або оберемо для початку якийсь інший маршрут. Скажімо, поїдемо в Девентер, де навчався Іван Мазепа. Бо, ви знаєте, нічого в житті не буває випадковим. Донині, наприклад, зберігся єдиний портрет славетного українського гетьмана Богдана Хмельницького, який належить пензлю саме голландця. І Хенк, як мало хто навіть із співвітчизників, розуміє моє прагнення якомога більше довідатися про той час у житті Івана Степановича, про витоки його долі, про юнацькі мрії й поривання.

— А сам Хенк; як складалася його доля?

— Хенк займався спортом, мав досить серйозні досягнення, в молодості двічі ще за часів колишнього Союзу їздив у Мурманськ на престижні лижні змагання «Свято Півночі». Попри те, що тоді між Заходом і Сходом існувала «залізна завіса», він якось примудрився приїхати й брати участь у лижному п’ятдесятип’ятикілометровому марафоні. Здається, й з Лідою вони познайомилися чи на лижних гонках, чи під час легкоатлетичного марафону, яким захоплювалася тоді молода, ще незаміжня жінка.

— Чи й зараз вона виходить на дистанцію?

— Я навіч сам пересвідчився в цьому!.. Разом з нею навіть узяв участь у марафоні на роттердамському стадіоні, згадавши й своє спортивне минуле. До речі, таке враження, що в Нідерландах бігають усі — молоді й статечні. Це — як частина здорового способу життя, який провадить уся нація. Як відомо, американці придумали джо­гінг — біг підтюпцем. Не треба ні дорогих кортів, ні ще якихось коштовних пристосувань. І водночас — це найкраща профілактика проти серцево-судинних захворювань. Хенк Доннерс джогінг підтримував, фінансував. І заодно — повсюдну рекламу того, що спорт — це добре, це здоров’я, яке, як відомо, за гроші не купиш.

— Звідки у вашого нідерландського приятеля — доктора Хенка Доннерса не просто цікавість, а небайдужість до українського життя?

— Так, він — чистокровний нідерландець, але п»ять років працював у Києві радником Кабміну з європейської інтеграції. Свого часу ми сподівалися, що нас із Польщею приймуть до Євросоюзу. І Хенк сподівався також, працюючи на розбудову європейського простору, в якому й Україна зайняла б гідне місце. І якби це сталося, то все, гадаю, було б у нас по-іншому, наша держава значно б просунулася вперед, а не здавала рубіж за рубежем, як це ми, на жаль, спостерігаємо нині. Але історія, як відомо, не має умовного способу.

А ще звідки ця небайдужість до українського буття, запитуєте? Тут кілька моментів, а найважливіше, напевно, — те, що в Лідиних жилах тече українська кров. Її батько — родом із Млинова, що на Рівненщині, він воював під Монте-Касіно проти фашистів у складі італійського корпусу. Друга світова завершилась, і він, звичайно хотів повертатися у рідний Млинів. Написав листа мамі про свій намір. А вона й відповіла йому: не вертайся, синку. Бо тебе, як і тих, хто вже повернувся додому, відправлять до Сибіру. А я хочу, щоб ти залишився живий і щасливий…

І він зостався там, й уперше на землю батьків та пращурів приїхав разом з дочкою Лідою тільки в 1966 році; тоді ще була живою Лідина бабуся — татова мама. Пригадує Ліда, що відтоді їй назавжди запам’ятався запах кропу і петрушки на бабусиному городі й справжні, а не тепличні, як у Нідерландах, де висока вологість, помідори. І звісно, розкішна, тоді ще незаймана природа того подільського краю.

Ліда з Хенком і нині допомагають місцевій школі, в якій свого часу навчався Лідин батько. І коли в прямому ефірі Українського національного радіо звучав голос подружжя, то і Млинів відгукнувся вдячним словом на адресу своїх благодійників. Ще мені запали в душу слова, сказані Лідою під час передачі: «Я живу в Нідерландах, але всім серцем люблю Україну!..» І якби ви, пане Олександре, задумали написати повість про безмежно добрих людей, то, вважаю, кращих героїв, ніж Ліда та Хенк, годі шукати.

— Вдома у них бували?

— Бував і жив у них. А дім їхній певною мірою нагадує український музей. У ньому, наприклад, є велика картина Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», є інші картини; є ікони, український одяг. У їхньому домі звучить українська музика, українська пісня. Зокрема, ті, які полюбилися Ліді ще під час її першого приїзду в Україну: «Розпрягайте, хлопці, коні…», «Маруся», із сучасніших — «Чорнобривці», «Два кольори». Раділа несказанно, коли я подарував їй компакт-диск із записами Квітки Цісик, — цієї видатної, вважаю, співачки з оперним голосом, яка, на жаль, рано відійшла в позаземні світи.

— Гаразд, Ліда, в ній живе українка з народження. А Хенк?

— Гадаю, це від Ліди йому передалось. А крім, того, він — людина дуже сучасна й прогресивна, натурою — благородна. Пішов у батька, який працював на «Філіпсі» інженером, мав вищу освіту, проте з чотирьох дітей лише Хенк закінчив вищий навчальний заклад. І батько з гордістю казав знайомим і приятелям: «О, це мій Хенк!..»

До речі, батько Хенка був кавалер ордена Ораньє Насал, яким нагороджуються лише видатні люди. Був до всього ще й спортивним функціонером. Тож, виходить, що й це Хенк од нього успадкував, бо допомагає нині дитячим спортивним школам, зокрема, київським. Одним словом, вони разом з Лідою дуже багато допомагають Україні, і рухають ними не бажання заробити гроші чи марнославство, а щирі вияви доброго серця.

— Дякую вам, пане Василю, за інтерв»ю, бажаю щасливої подорожі й незабутніх вражень під час нинішньої поїздки до Нідерландів.

— Дякую вам стократ, бо у нас, на жаль, мало таких видань, як «Персонал плюс», котрі несуть правдиве слово про Україну в світі. І світ, без якого Україна не може жити.

 

 

Спілкувався Олександр Кавуненко