ЗІЙТИ НА ВЕРШИНУ

Закінчення. Початок у № 20-26, 2009 р.

***
І бачив я іншу звірину…
Об’явлення
св. Івана Богослова

***
І днина зливається кожна зі сном,
таким неохопним, неначебто море.
Не будь переможений, друже мій, злом,
а зло добротою щоденно поборюй.

***
Добра на світі стільки, скільки у людських серцях відведено місця для Бога.
Олесь Воля, із книги «Піраміда духу»

 

То була ідеологія боягузтва

 

- Георгію Васильовичу, доводилося чути, що Ви були безпартійним, але, попри це, рухалися вгору службовими сходинками, обіймали відповідальні посади спершу на підпри­ємстві, а затим і в главку; без партквитка в кишені - річ, здається, майже неможлива в радянські часи…

- Та ні, я був членом партії. Не знаю, чи цікаво це комусь, бо вже бозна-коли діялось. Одним словом, я в армії вступив у кандидати. Під «ненав’язливим» тиском тодішніх замполітів: атож, сержант, робота з підлеглими. Та й узагалі армія – це щось таке, де наказ не обговорюється, а виконується. Після дембеля квиток я викинув, у мене в зв’язку з цим проблеми були...

Затим, уже по закінченні інституту, пішов по кадровій лінії, а ця служба також вважалась ідеоло­гічною. Вступай, мені казали, допоможемо. І допомогли. Я вступив, кілька років був у КПРС. Коли розпочалася перебудова, я захопився створенням МАУП і відправив поштою партійний квиток. Вийшов з тих «монолітних» лав, - між іншим, в один день з Борисом Єльциним, високопосадовим партійним функціонером радянської доби. Збіг випадковий, звісно, бо про той крок його я почув згодом по радіо.

Пригадую, в газетах тієї пори писали: якщо нормальні люди поповнюватимуть партію, то, мовляв, і сама партія змінюватиметься. На мій погляд, це була ідеологія боягузтва. Вступали, бо так було зручніше, вигідніше, важалося, що перед партійцями відкривалися ширші життєві можливості, стрімкіша кар’єра – порівняно зі звичайними смертними. А взагалі – це неправильно. Бо така ситуація породжувала й заохочувала кар’єризм, ро­з’єднувала людей, не давала змоги сповна реалізувати себе тим, хто не мав партквитка й не висиджував на зборах, де в стилі одобрямс приймалися постанови на підтримку завжди епохальних рішень керівної й спрямовуючої. Цією силою називали тоді КПРС - натхненника й організатора усіх перемог гомо совєтікус.

Хоча тих, із дозволу сказати, перемог ставало з часом дедалі менше. Бо поволі відкривалася закуліса, ставало очевидним те, якою неймовірно тяжкою й невиправданою ціною вони досягалися. І що то було насправді. Демагогія й відверта суспільна брехня вже не допомогали утримувати систему, і вона розвалювалася на очах.

 

Хмельницький, Мазепа, Хмельницький?..

 

- Кажуть, свого часу Вам імпонувала постать Нестора Махна.

- Ніколи. Хоча він і земляк мій, і дух волі, вольниці слов’янської мені не чужий. Але ви знаєте: ніколи не імпонувала… Можливо, це відчуття навіяне особистим спогадом. Мама, 1919 року народження, мені розповідала, а вона від мами своєї чула, як махновці ввірвалися в їхню хату. Брутально, з лайкою. Огидні, п’яні, брудні. Варвари! Просто варвари. Він мій земляк, але… І закінчив кепсько. Чоботарем за кордоном. Чому ж ти тут не загинув, якщо так любив свою батьківщину? Що ж ти бігав, мов та повія: то за білих, то за червоних?..

А хто з історичних постатей мені імпонує, то це Богдан Хмельницький. Розумію, що зараз наражаю себе на ризик і на нерозуміння багатьох, так кажучи, але вважаю: вся історія України є історією двох осіб - Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, які час від часу змінюють один одного.

- А зараз у нас - хто?

- Мазепа, а те, що відбувається в Україні, - мазепівщина. Мазепа – це трагедія людини й нації. Бо це розпад особистості. Він єзуїт, але керував православною країною. Таке роздвоєння призвело до трагедії особистої й національної. Навіть хлопчиком пам’ятаю: якщо хтось промахнеться під час гри в цурку чи якусь іншу дитячу гру, то казали: от Мазепа! Народ скаже – як зав’яже: мазило, мазепа…

- Ваші опоненти докинуть, що Хмельницький також помилявся.

- Але він зрозумів головне: ми – православний люд, носії православної цивілізації. Що питання не імперії, до кого приєднуватися. Бо центром православ’я був і залишається Київ. Попри те, що історичний маятник гойднувся з Києва до Москви, згодом до Санкт-Петербурга; звідти - знову до Москви. Настане час – і вісь маятника повернеться до Києва. Адже ми - носії православних цінностей.

- Історичної православної парадигми, сказали б зараз.

- І Богдан це зрозумів, бо він Богом даний.

Вибір Володимира Великого

 

- Георгію Васильовичу, ознака меценатства й, безумовно, неабиякого душевного благородства – побудовані Вами пам’ятники: і тут, у МАУП, і в столиці, і поза її межами. Не з доброго ж дива; що спонукало до цього?

- Шана забутим або напівзабутим уже особистостям. Годилося б скласти її кожному, чиє ім’я вписано в скрижалі історії. У нас була можливість побудувати пам’ятник князеві Святославу - ми його й спорудили, і він височіє перед брамою Академії над швидкісною трасою столичного мегаполіса. Всі, хто мчить нею – можуть бачити цей величний монумент.

- А напис який!..

- «Святославу Хороброму, переможцеві Хазарії, від вдячних нащадків»... Такий же пам’ятник побудували десь в Росії, Орлі чи Курську. І через рік вбили архітектора, котрий споруджував монумент, нема ж його…

- Помстились?

- Напевно: є ті, хто такого не пробачає… А у нас, дякувати Богові, цей монумент стоїть перед входом до Парку трипільської культури. А далі - пам’ятники Ярославу Мудрому, княгині Ользі, Великому князеві Володимиру, який обирає віру. Сюжет: князь замислився, яку віру прийняти з кількох, обрав саме православну. Це був історичний момент, що зорієнтував нас на осягнення православних цінностей. Донині йдемо шляхом, який обрав у давнину князь Володимир. Це треба було зафіксувати, що ми й зробили.

 

Серце – у Києві, філії – по світу

 

- Будь ласка, бодай стисло – про міжнародні зв’язки МАУП.

- Дуже різнопланові. І це теж свідчить про рівень нашої Академії, увагу до неї в світі. Мені як її керівникові доводилось зустрічався з президентами Азербайджану, Молдови, Киргизстану. Перший президент України в новому часі очолював Наглядову раду МАУП, другий - працював директором інституту.

Був я на аудієнції в генерального секретаря Ліги арабських держав. На запрошення з-за кордону брав участь у міжнародних конференціях, виступав з науковими доповідями в Берліні, Тегерані, у Москві, на Кубі. І це далеко не повний перелік країн і столиць світу, де були зачитані мої наукові доповіді. Студенти з-понад тридцяти країн світу навчаються в Академії, що також свідчить про науково-навчальний рівень МАУП, про увагу до неї в світі.

В одному з попередніх номерів газети «Персонал плюс» можете прочитати, що Лодзинська філія МАУП посіла одне з перших місць серед провідних академій та університетів Польщі. А серед них – такі відомі, наприклад, як Варшавський та Ягелонський університети, університет імені Адама Міцкевича у Познані, Щецинська та Гданська політехніки. Принагідно зазначу, що Міжрегіональна Академія управління персоналом – найбільший недержавний вищий навчальний заклад України, де навчається понад сорок тисяч студентів з різних країн світу; що МАУП має численні філії та представництва за кордоном, зокрема, у Молдові, Прибалтиці, Польщі, Чехії, Болгарії, Грузії, Вірменії, Росії, Придністров’ї, Білорусі та інших країнах.

 

Команда й командна гра

 

- Вибір команди, злагодженість командної гри – речі, вочевидь, важливі для розбудови будь-якої справи.

- І МАУП тут – не виняток. На різних етапах становлення Академії змінювалася тактика, відповідно добиралися гравці.

- Чим це було зумовлено?

- Виконання певних завдань спонукає до формування тієї чи іншої команди. І сама команда у зв’язку з цим може змінюватися. Оглядаючися нині на пройдений шлях, можу сказати, що я щиро вдячний кожному працівникові, котрий сприяв розвою Академії. Навіть тим, із ким, можливо, не дуже гарно розійшлися.

- Були на те причини?..

- Були, але все одно, вважаю, кожен робив той чи інший внесок, в абсолютній більшості своїй, - внесок корисний.

А чому розходилися? Пригадуєте, колись була така посада: директор споруджуваного підприємства, скажімо, гідроелектростанції. Коли будівництво завершувалося, директора знімали з роботи й призначали керівника уже діючої ГЕС.

Так і у нас. Доки здійснювалася розбудова Академії, - була сформована і діяла одна команда. Коли розбудова закінчилася й почався її бурхливий розвиток, - з’явилася необхідність в іншій команді. Приходили інші люди.

 

Був ректором, і наді мною - нікого

 

- У цьому сенсі як би Ви назвали нинішній стан Академії, як тут зреагували на виклики часу?

- Нині в МАУП - період стабілізації, команда знову змінилася.

- Водночас змінювалися і Ви самі як лідер, чи не так?

- І я змінююся разом з командою. Змінюю свої функції. Наприклад, перші шість-сім років в історії МАУП був безпосереднім керівником як ректор; був ректором, і наді мною - нікого. Через шість-сім років, коли відбувався бурхливий і багатогранний розвиток і треба було займатися не тільки повсякчасними справами, а й стратегією, ввели посаду віце-президента Академії і залишили ректора. Я став президентом.

Ректор перейняв на себе поточні справи, тобто навчальні, наукові, президент – турботи про стратегічний розвиток.

Коли організація увійшла в стан стабільного існування, з’явилася посада голови Наглядової ради, яку я нині обіймаю; є у нас і ректорат, він продовжує опікуватися повсякденним навчально-виховним процесом.

 

Або зараз, або… ніколи?

 

- Команда змінювалася, приходили й молоді, займали свої місця в структурних підрозділах МАУП… Про наступність поколінь, про спадкоємність поговорімо, якщо не заперечуєте. Адже Ростислав Георгійович, по суті, - нині ключовий уже гравець у започаткованій Вами справі, і це безсумнівно. Але не одразу так сталося. Наскільки син виправдовує Ваші сподівання; як Ви, Георгію Васильовичу, готували його до цієї посади, дуже відповідальної, зважаючи, зокрема, на його досить молодий вік?..

- Справді, сина я готував до спадкоємництва організації, яку створив. І навчатися віддав на фінансовий менеджмент через те, що сам гуманітарій не лише за освітою, а й характером, світосприйняттям. Тож охоче опікувався переважно гуманітарними питаннями, а фінанси для мене завжди були не дуже близькі. У Ростислава «стосунки» з ними вдаються краще. В такий спосіб я досягнув того, що син ніби доповнював мене.

- Чому саме зараз важливо було висувати Ростислава на провідну позицію, а не раніше чи, можливо, пізніше?

- Існує такий закон організації на рівні власників: якщо батько до шістдесяти років не віддає віжки правління своєму спадкоємцеві, то спадкоємець ніколи не виходить на першу роль. Він залишається в ранзі другої особи, заступника і втрачає лідерські якості.

Тому фахівці в галузі управління власністю радять, щоб така естафета відбувалося одразу після п’ятдесяти п’яти років. Я так і вчинив. Сподіваюся, колись і Ростислав зможе передати справу своїм дітям (а в нього їх троє - двоє синів і донька) саме так, як радять фахівці.

 

Як розлучалися двоє

 

- Цікаво, чи має ця традиція історичні аналоги?

- В давнину, коли індо-арієві, наприклад, виповнювалося п’ятдесят, то він полишав управління своїм господарством. Його старший син випроводжав батька на край селища. Там вони обнімалися наостанок і розходилися, не оглядаючися один на одного, щоб уже ніколи не зустрітися.

Саме тоді, коли людина начебто досягає розквіту в своїй діяльності, вона повинна подбати про те, щоб справа її життя опинилася в надійних руках.

Я готував свого сина до цього також планово. Як себе, як свою кар’єру. От він закінчив вищий навчальний заклад...

- Міжрегіональну Академію управління персоналом?

- Ні, і я це зробив навмисно. Щоб не був під батьківською опікою. Це вже згодом у нас він закінчував магістратуру. А диплом бакалавра отримав у Національному торговельному університеті.

І до нас прийшов референтом, затим був помічником керівника контрольно-ревізійного управління. Згодом працював у договірно-правовому департаменті, у планово-економічній службі, господарській, фінансовій; був віце-президентом з питань соціально-еконмічного розвитку. Нині – заступник голови Наглядової ради, захистив дисертацію з ділового адміністрування і є доктром філософії у цій сфері наук. Магістр з фінансового менеджменту. Готує кандидатську з економічних наук.

- Тобто пройшов достатньо грунтовну й різнобічну підготовку.

- Вважаю, що так. До того ж чимало їздив і їздить у регіони, знає регіональні підрозділи, можливо, краще, ніж я. Дуже активно формує зовнішні зв’язки з різними органами влади. Професійно регулює фінансові потоки. Добирає кадри, це в його компетенції. Опікується правовими питаннями. Можливо, навчально-виховні моменти академічного буття для нього дещо віддаленіші, ніж ті питання, про які я щойно сказав.

Багато чого я йому розповідав. Гадаю, з часом буде непоганим керівником такого навчально-наукового і підприємницького закладу, як МАУП.

Дуже непогано було б, якби він зміг навички, які й сам здобув, і перейняв од мене, передати своїм дітям – моїм онукам. Це мене тішило б.

 

Спиратися на краще в собі

 

- І насамкінець, Георгію Васильовичу: з якими словами хотіли б звернутися до нинішніх двадцятилітніх, зокрема, до сучасної студентської молоді?

- Насамперед – прислухатися до самих себе, шукати й спиратися не на гірше, а на краще в собі. Бо це – сумління, це - совість. А совість, на моє переконання, є ознакою присутності Бога в людині. Тоді можемо казати, що Він – наш Батько. Якщо совісті нема, то ваш батько – диявол, й Ісус Христос дуже чітко адресував ці слова певним людям.

Маючи в собі Бога, ніколи не почуватимешся покинутим, самотнім, полишеним напризволяще. Тому треба намагатися тягнутися до нього, як би не було важко. Можливі падіння з цієї високої мети, ковзання на цьому шляху. Але, попри все, треба не збочити, прагнути сягнути Отця нашого небесного і єдиного. Оце, мені здається, головне. А все інше?.. Дослуховуйся до самого себе, до свого сумління. Бо це – Боже, це – Боже начало в кожному з нас.

 

Спілкувався Олександр КАВУНЕНКО