Країна, яка поборола корупцію

Звісно, кожен з нас хотів би, аби в публікації під таким заголовком йшлося про Україну, але, на жаль, розповідь торкнеться далеких країв. В Азії, на півдні Малайського півострова, за 136 кілометрів від екватора «примостилася» країна, площа якої трохи менша за Київ. Вона зустрічає прибульців нестерпною спекою і тропічною вологістю, а ще – ідеальною чистотою, хмарочосами з металу і скла, ефективною транспортною системою та безліччю магазинів. Про часи, коли вона була британською колонією, писали і Сомерсет Моем, і Джозеф Конрад, і Редьярд Кіплінг. Це – Сінгапур.

Принцип чесності

У 1950-х Сінгапур був незаможною країною, якій доводилося імпортувати навіть прісну воду й будівельний пісок. Державний апарат пронизувала корупція, бізнес контролювали мафіозні тріади. У халупах із дощок з-під пакувальних ящиків, покритих пальмовим листям, проживало 65% сінгапурців. 40% населення не вміли ні читати, ні писати.

Країна-місто перебувала ще під британським наглядом, коли до влади прийшла Партія народної дії на чолі з успішним адвокатом Лі Куан Ю. Тоді як у навколишніх країнах палали війни (В’єтнам) та проводилися жорстокі соціальні експерименти (Китай, Камбоджа), Лі Куан Ю, маючи за плечима університет Кембриджа, взявся перетворити Сінгапур із представника третього світу у розвинуту країну з високим рівнем життя.

Реформи спрямували у кількох напрямках, але «добрі справи» упиралися в проблему корупції. Програму уряду, направлену проти корупції, дехто в Сінгапурі сприйняв як популістську. Адже, як відомо зі світового досвіду, такі наміри виявляються або мильними бульбашками, або приманкою для виборців перед виборами. Однак у випадку Сінгапуру похід проти корупції був аж занадто серйозним. «Всі суспільства, що претендують на тривале існування, повинні підтримувати принцип чесності, інакше суспільство не виживе», – зазначав керівник країни.

Зі східною мудрістю Лі Куан Ю взявся за проблему, яку на той час в Азії (та, мабуть, і в світі) не розв’язала жодна країна. Він чудово розумів, за що брався. «Корупція – одна з рис азійського способу життя. Люди відкрито приймають хабарі і це – частка їхнього життя, – констатував він і одразу визначив орієнтир, від якого не відступився аж до завершення свого правління: – Найголовніше – мати чисту центральну владу. Якщо люди нагорі не є прикладом моральних стандартів, які вони впроваджують на нижчі рівні влади, щось зробити дуже важко».

Корупція має різні форми: хабарі, дарунки, розкрадання бюджету, шантаж на сексуальній основі, зловживання особистим впливом і службовим становищем. У політиці – купівля голосів, незаконні надходження до виборчих фондів, лобіювання інтересів у парламенті шляхом пожертвування фракціям певних сум. Щоб убити цього багатоголового дракона, була вироблена «логіка боротьби проти корупції». «У мене непохитний характер. Якщо я переконаний у чомусь, досягатиму мети, вкладаючи в справу всього себе, навіть коли відчую, що всі проти мене, а земля тікає з-під ніг», – не приховував своєї рішучості Лі Куан Ю.

 

Не словом, а ділом

На жаль, цей лозунг одного з керівників нашої держави так і залишився пустим звуком. Натомість Лі Куан Ю словами не розкидався. Із «логіки боротьби»:

«Найпростіший спосіб зупинити корупцію – мінімізувати можливості чиновників діяти на власний розсуд, тобто зменшити кількість необхідних підписів під документами. Має бути чітка межа між державними обов’язками і особистими інтересами».

У країні максимально спростили процедуру прийняття рішень і усунули можливість подвійного прочитання законів, встановили для всіх зрозумілі, прозорі правила, ліквідували зайві адміністративні бар’єри для розвитку економіки, створивши ефективну і прозору ринкову економічну систему з мінімальною дозвільною системою.

«Важливе і суворе покарання, і гідна винагорода. Неминучість покарання – перший стримуючий корупцію чинник. Заходи повинні стосуватися обох сторін: і тих, хто дає хабарі, і тих, хто їх бере. Ніхто – чи міністр, член парламенту чи вища посадова особа – не може стояти вище за закон».

Для контролю створили спеціальний орган – Бюро з розслідування корупції у вищих ешелонах влади, керівник якого безпосередньо звітуваав перед прем’єр-міністром. Жоден міністр не міг втрутитися чи зупинити розслідування або якось вплинути на нього. Коли на хабарництві спіймали чиновника вищого рангу – міністра національного розвитку Де Цзінвана – то після серйозної розмови з Лі Куан Ю винуватець пішов додому і... наклав на себе руки.

«Лідери повинні подавати особистий приклад бездоганної поведінки на найвищому рівні, щоб підтримувати свій моральний авторитет, необхідний для боротьби з корупцією».

Розслідування проводилися навіть проти близьких родичів глави держави – Лі Куан Ю. Викритих чиновників засудили до смертної кари або багаторічного ув’язнення; дехто з них покінчив життя самогубством або втік із країни. Серед них – і давні соратники глави держави Лі Куан Ю. Були жорстоко придушені «тріади» – мафіозні угруповання. Страти корупціонерів і мафіозі продемонстрували серйозність намірів влади.

«Зарплати повинні відповідати ринковому рівню»

Лі Куан Ю зазначав: «Було б нереалістично чекати, що талановиті люди пожертвують своєю кар’єрою і сім’ями на багато років, щоб задовольняти потреби суспільства, яке часто не цінує їхніх зусиль. Ми вирішили платити державним службовцям і членам уряду зарплати, які вони могли б заробити в приватному секторі. Якби країною керували не кращі фахівці, наша історія закінчилося б посереднім урядом, незадовільною грошовою політикою і корупцією».

На посади суддів запросили кращих приватних адвокатів, яким підвищили зарплати до кількох сотень тисяч доларів на рік. А міністрам і вищим посадовим особам платили ставку, прив’язану до середньої заробітної плати осіб, що успішно працюють в приватному секторі як адвокати чи банкіри. Сьогодні прем’єр Сінгапуру – найбільш високооплачуваний державний службовець у світі (на другому місці – президент США).

Крім того, у Сінгапурі дбали і дбають про майбутнє: «Ми відбирали і відправляли кращих випускників наших шкіл до провідних університетів Великої Британії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Німеччини, Франції, Італії, Японії, США. Ми виростили власних підприємців, які заснували процвітаючі компанії», – зазначав Лі Куан Ю.

«Державні посадовці мають щорічно звітувати про своє майно, активи і борги. Прокурор має право перевіряти будь-які банківські рахунки осіб, підозрюваних у корупції».

Лі Куан Ю у мемуарах підкреслював, що постійно насаджував принцип верховенства закону і рівності всіх перед ним. Згідно з багаторічними рейтингами міжнародної організації Transparency International, Сінгапур – одна з найменш корумпованих країн світу і перша серед азійських. «У Сінгапурі мали місце кілька випадків корупції, – зазначається у звітах організації, – всі вони розслідувані, винні постали перед судом і покарані».

«Боротьба з корупцією, верховенство закону і прозорість економічних умов дуже цінуються міжнародними інвесторами».

Не секрет, що корупція стримує інвестиції, уповільнює економічне зростання, спричиняє бідність й істотно обмежує можливості боротьби з нею. Щоб побороти бідність, країна потребувала іноземних інвестицій: «Ми просто зі шкури лізли, аби залучити в нашу країну кошти і виробництво», – згадував Лі Куан Ю. 1968 року до Сінгапуру прийшли перші американські компанії, які заклали фундамент високотехнологічної промисловості Сінгапуру. Нині країна – провідний виробник електроніки у світі.

 

З карликів у гіганти

Не важко помітити, що рушійною силою, яка забезпечила високу ефективність антикорупційних реформ, була політична воля. Коли Лі Куан Ю став прем’єр-міністром Сінгапуру, йому було лише 36 років. Цей пост він обіймав 31 рік (1959–1990), послідовно створюючи новий Сінгапур, чітко розуміючи мету і засоби. Країна-карлик стала економічним і соціальним гігантом, довівши, що не завжди природні ресурси є запорукою успіху.

«Найбільше нам потрібні стабільність, визначеність і безпека, – казав він. – Демократія не працює в умовах хаосу. Закони не діють, коли немає порядку. Важливо пам’ятати, що для створення політичної конкуренції і вільних ЗМІ потрібно, щоб 40–50% населення належали до середнього класу, тобто мали дохід до п’яти тисяч доларів на місяць і добру освіту. Скажімо на Філіппінах немає середнього класу. Освічених людей з нормальними доходами лише 15%. Так, країна має вільну пресу. Але там панує цілковитий безлад, щодня вибухають скандали. А кого вони вибирають? Шахраїв. Акторів. Герої кіноекрану стають президентами. І поводяться так, ніби вони все ще на екрані. Катастрофа!»

Лі Куан Ю сформував середній клас не лише завдяки підвищенню доходів населення, а й за рахунок програми будівництва доступного житла, забезпечивши кожному громадянинові частку в багатстві країни. Він створив суспільство домовласників, а не орендарів житла: «Це стабілізує політичну ситуацію в країні і робить людей патріотами. Батьки повинні мати той отчий дім, який захищають їхні сини, служачи в армії Сінгапуру. Якщо в сім’ї солдата немає свого будинку, він не захищатиме майно заможних».

Щоправда правозахисні міжнародні організації критикують Сінгапур за порушення прав людини, диктат правлячої партії, обмеження свобод. Але у колишнього керівника Сінгапуру своя думка: «Західні журналісти вважають, що ми маємо бути абсолютно такими ж, як вони. Я пояснюю, що у нас інше історичне минуле й інші соціальні цінності. Саме вони й сприяли швидкому зростанню економіки. Так, у нас впроваджена смертна кара. Але якби ми її не мали, то перетворилися б на міжнародний центр злочинності та стали б перехрестям світової наркоторгівлі».

За роки незалежності Сінгапуру ВВП на душу населення зріс з 400 доларів до майже 28 тисяч. Країна є четвертим у світі фінансовим центром після Лондона, Нью-Йорка і Токіо, а також найбільшим науковим центром Південно-Східної Азії. 1999 року Лі Куан Ю зазначав: «Чесний і ефективний уряд з незаплямованою репутацією був і залишається найбільшим досягненням правлячої партії і головним достоїнством Сінгапуру».

Досвід Сінгапуру уважно вивчають Китай та В’єтнам. Однак світову спільноту вразило нещодавнє зізнання британської «залізної леді» Маргарет Тетчер: «Перебуваючи на посаді прем’єр-міністра, я читала і аналізувала кожну промову Лі Куан Ю. Він уміє розвіяти пропагандистський туман і гранично ясно висловити свої погляди на головні проблеми сучасності та шляхи їх розв’язання. Він жодного разу не помилився».

 

Олег Крук
Київ – Сінгапур