Політбюро в законі?

Останні тижні червня стали справжнім шоком для рідних і близьких двадцяти трьох жителів Дніпропетровська, котрі загинули восени 2007-го року у техногенній катастрофі. Тоді через, м’яко кажучи, нехлюйство газовиків вибух вщент зруйнував чималий житловий будинок. І от — рішенням місцевого суду безпосередніх винуватців трагедії… звільнено від будь-якої відповідальності, включно з необхідністю виплати компенсації за моральні та матеріальні збитки сім’ям загиблих.

Яка ж підстава для того, щоб звинувачені у смерті 23-х людей вийшли сухими з води? Чергова амністія, оголошена Президентом України до якогось там ювілею. Суть навіть не в тому, до якого саме — Дня Незалежності, чергової річниці чергової Декларації чи ювілею пожежі в Чикаго. Суть у тому, що, виявляється, винуватці дніпропетровської трагедії — цитуємо — раніше не перебували під судом чи слідством і мають неповнолітніх дітей. А злочин, який вони вчинили, не належить до категорії тяжких чи особливо тяжких.

Відтак — на свободу з чистою совістю!

Але виникає кілька запитань. Перше — скільки ж людей у нас в Україні треба спровадити на той світ, щоб цей злочин визнали тяжким і винуватці отримали заслужену кару? Друге — амністії у нас оголошуються навіть не щороку, а значно частіше. Слідства ж, навпаки, розтягаються до нескінченності. Особливо, якщо йдеться про т.зв. «VIP-персони». Тож виходить, що в Україні необов’язково витрачати шалені гроші, або втрапити до списку кількох сотень «недоторканних». Достатньо за набагато менші суми затягнути слідство в майже легальний спосіб. Головне — дочекатися чергової амністії і подбати, щоби твій злочин втрапив до переліку «дрібних та середніх, що не являють особливої небезпеки». Дніпропетровський приклад показує: ця система діє — аж гай шумить!

Вже не перший рік усі горобці на українських дахах цвірінькають, що у нас «американізувалася» тільки злочинність. Себто — легендарні братани початку 90-х легалізували свій злочинний бізнес, поміняли турецькі «адідаси» з вічно брудними лампасами на міліцейські однострої та дорогі костюми з депутатськими значками і створили таке собі неформальне «політбюро в законі». Раціональне зерно в цій версії є, але узагальнювати, як нам здається, тут не варто. Бо не меншої шкоди суспільству завдають оті численні амністії, завдяки яким злочинці гуляють на свободі, а у родичів їхніх жертв немає грошей навіть на скромний віночок.

Задля справедливості зазначимо, що на таке злочинне милосердя потерпають не лише українські вожді. Приміром, у 1913-му році з нагоди трьохсотріччя династії Романових Микола Другий дарував амністію або значно скостив строки практично всім злочинцям, які перебували тоді на каторзі, у в’язницях чи під слідством. Як пише відомий російський історик Костянтин Васильєв, цар, вочевидь, вважав, що ці нелюди негайно покаються і, обливаючись сльозами вдячності, підуть найматися двірниками, кочегарами, шахтарями і сантехніками. Еге ж! У 1917-му з’ясувалося, що чимало особливо жорстоких убивць-садистів, амністованих царем, виринули на чолі підрозділів ЧК. І не тільки. Васильєв встановив, що в результаті монаршої милості заслуженої страти тоді уникли: відомий грабіжник і вбивця Тер-Петросян, він же Камо, терорист Сергій Костриков (Кіров) та майбутній ідеолог і практик «червоного терору» Генріх Ягода.

Кобила вовка пожаліла. А він її? Так ото ж…

І наостанку — шок для всіх нас. Газета «Комсомольская правда в Украине» повідомила, що на Печерських пагорбах розробляється проект амністії для особливо небезпечних злочинців, засуджених до довічного ув’язнення. Мовляв, відсидів 15-20 років — і на волю! І хоча при цьому посилаються на економічні міркування, але, здається, що справа тут в іншому. Невже по­літбюро в законі і справді існує?

В.Н.