Історична белетристика Олелька Островського

У Центрі культурологічних та етнополітичних досліджень імені Іларіона Київського до 90-річчя смерті Олелька Островського (1880 (?) - 1919 (?) - талановитого українського письменника, забороненого і стертого з пам’яті поколінь кримінально-політичним радянським режимом, готується видання його творів у «Бібліотеці української героїки». У ході наукового пошуку вдалося знайти драми, оповідання й повісті, які вперше побачили світ у різних видавництвах і «метеликами» розліталися по теренах усієї України, доносячи правду української історії і тим самим формуючи національне сумління українців. Не все ще знайдено, пошук триває, але вже сьогодні маємо сказати слово про майстра і громадянина.

Як би нині, через ціле століття, спробувати змоделювати ідеальне висвітлення у переддень Першої світової війни героїки Визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького, то за ідеал, вочевидь, мав би правити досвід письменника, драматурга й актора Олелька Островського. Буремні події XVII століття, на його думку, напевне, мали стрепенути сучасних українців, розбудити в них воїнів, героїв, нащадків козацької звитяги і слави, цілеспрямувати українську національну долю на звершення в нових історичних умовах. Провіденціалізм такого художнього - і не тільки художнього! - бачення безперечний. Олелько Островський осмислив минуле, пильно вдивляючись у свою сучасність, і передбачив майбутнє України у загравах національно-визвольних битв.

Історичне оповідання „Жовті Води» (1911 р.) - могутній заспів не лише до історичної белетристики періоду Хмельниччини, а й до історії України XX століття. Блискучою перемогою війська Богдана Хмельницького у травні 1648 року письменник ґрунтував широкомасштабну тему. Художня проза відтворювала атмосферу колоніального гноблення у Речі Посполитій, опір повсталого люду, тож правдою минулого виховувала не просто національну, а транснаціональну свідомість українців, роз’єднаних і протиставлених на незабарну перспективу кордонами Російської та Австро-Угорської імперій, що доживали віку.

На хвилі всенародного піднесення дійовими особами у боротьбу з ляхами тріумфально вступає ціла плеяда майбутніх національних героїв, полководців і ватажків: Кривоніс, Морозенко, Ганжа, Богун, Нечай, Бурлай, Пушкаренко, Іван Сірко... Автор, поза сумнівом, усвідомлює і відчуває силу свого художнього прийому, звертається до героїчного потенціалу епохального зрізу української історії і виводить її на кін свого часу з усіма особливостями - як перевагами, так і вадами, гострими шпичаками, що давалися взнаки в усі періоди. Зокрема явище «чорної ради» і питання єдності (бойової, станової, національної) стають серцевиною художньої тканини і беруть участь у творенні сюжету оповідання, а вирішення їх увінчується щасливою розв’язкою - українською перемогою під Жовтими Водами. Втім, це повчання і мораль матері-історії, а не дидактика художнього твору: зображуючи перепилих запорожців «кепськими політиками», що вимагали «смерті лейстровикам!», об’єктивно письменник творив образ народу, чия могутність — у його природі.

У характері сюжету і композиції оповідання простежується концептуальне мислення неабиякого художника - майстра слова. Під його пером ніби полуда спадає з очей. Так кується внутрішня перемога - над собою, аби подолати ворога.

«Жовті Води» і «Корсунь» творилися як на одному подиху (в лютому й березні 1911 року) і пов’язані внутрішньою логікою, а не тільки розвитком історичного сюжету. В першому оповіданні закладаються підвалини козацької перемоги, у другому, по суті, обґрунтовується поразка польської шляхти, що морально розклалася і була не в змозі протистояти духу і силі повсталої України.Тут виводяться образи польських гетьманів, магнатів, шляхтичів, які втратилися на розумі й силі, а в результаті втратили свободу, або й життя.

Насамперед, обираючи і художньо освоюючи конкретні періоди епохи, будуючи і компонуючи сюжети, представляючи і характеризуючи персонажів їхніми помислами, намірами і вчинками. О. Островський осмислює історію з позиції народної правди українців.

Методологія письменника як дослідника і творця простежується в історичній повісті «Данило Нечай» (1651 р.). Він обирає той буремний період, коли після цілої низки перемог над поляками українці здобувають національну волю і потребують утворення української держави, але провід нації в особі Хмельницького та старшини ще не усвідомлює своєї історичної місії, має Україну за складову частину Речі Посполитої і дотримується укладених із нею домовленостей. Реалії цього часового відтинку дають письменникові можливість розвинути ідею соціально-національної єдності і піднести її до статусу волі нації у збройній формі, представити український народ творцем своєї історії, держави, еліти - рушійною силою історичного процесу, що потребує відповідного національно-державного проводу. І показати, як чинилася наруга над українськими повстанцями, отже деградувала шляхта, а потім привести 50 тисяч понівечених на чолі з Нечаєм у Чигирин, які продиктують волю Хмельницькому і доб’ються скасування панщини та відриву України від Польщі. Так рухалася історія і розвивалася національна ідея, формувалася українська політична нація і перемагала не лише ворогів, а й свої суперечності, передовсім споконвічні, традиційні - між народом і його поводирями. Творилася героїка, нова людина, нова епоха. Це субстанціальна основа і пафос тієї доби. Глибинне й невидиме дотепер у тих подіях у повісті й живій історії: українці ставали і стали суб’єктом світового історичного процесу, козацькою нацією.

Проте цієї думки має дійти сам читач - письменник промовляє художньою мовою, а не загальниками, і будує «нескінченну балачку» козацької старшини, в якій з’ясовується й увиразнюється конкретно-політичне, соціально-економічне становище і готовність Нечая не миритися з ним і продовжити війну з ляхами до переможного кінця («І от, коли ворог вигнаний з усього краю, подоланий...Хмель розчерком пера вертає ляхам все те, що козаки добули шаблею!...»), показує, чим оберталася насправді для селян військова спілка з татарами, які полонили бранців і вели їх у Крим, у неволю.

Не лише при зображенні внутрішньої основи важливих історичних подій, але і в побутових сценах авторським пером водить певна осмислена ідея, якесь внутрішнє знання, що не називається вголос (його ще називають «внутрішнім голосом»), і виводить із себе поведінку дійових осіб.

Що хотів сказати і сказав письменник заголовком цієї повісті? Мабуть, дуже багато, відкривши роздолля для широкого трактування художнього твору читачами, осмислення української історії українцями, формування національної свідомості і любові до України, персоніфікуючи її успіхи і поразки в особистості головного героя твору. А невисловлене мало жити в підсвідомості читача, збуривши все його єство і вимагаючи розплати за убитого Нечая, із втратою якого Україна позбувалася національного героя -захисника й головну надію повсталого українського сільського люду. Очевидно, тому письменник взявся до написання ще одного історичного оповідання - «Іван Богун» (перша назва «Облога Винниці» (1651), присвятивши йому тему відплати українців за Нечая, перш ніж розвинути проблематику втрати національної еліти у повісті «Берестечко».

Створене в січні 1912 року в Армавірі на Кубані, історичне оповідання «Іван Богун» продовжує і завершує події, описані в повісті «Данило Нечай», і постає своєрідною розв’язкою історичного сюжету. В цьому оповіданні письменник створює образ ще одного національного героя тієї доби — Івана Богуна, який «легковажив небезпекою», з півтора тисячами українців став «муром проти тридцятитисячного напору» коронного війська, загнав його в ополонку, а коли й сам у неї потрапив з необачності, «вірний товариш-кінь шпарко вихопився на лід і врятував його од загибелі».

Оповідання «Іван Богун» також відіграє відведену йому роль у широкомасштабному задумі концептуального мислення художника, який дбав про читабельність своїх творів і розраховував їх на читача — свого сучасника, виховуючи в ньому якості громадянина української будучини, і таким чином — свідомо чи несвідомо — готував Україну й українців до національно-визвольних змагань у XX столітті. Невеликі за обсягом оповідання й повісті Олелька Островського творилися на різних теренах, заселених українцями, видавалися різними видавництвами і «метеликами» розліталися по всіх усюдах розчленованої імперіями України. Вони будили історичну пам’ять у нащадках, на основі якої формувалася суспільна думка і розвивалася українська національна свідомість.

За перипетіями подій, зображених в історичній повісті «Берестечко» (травень 1911 р., м. Чернівці, Буковина), рухається хронічна тема української історії: проблема втрати національної еліти - військового і державного проводу, спроможного організувати українців на здобуття вирішальної історичної перемоги. Письменник ставить проблему устами Богдана Хмельницького: «Дбаю про Україну і ввесь український народ... А на кого ж я обіпрусь?.. На кого?.. Може, скажеш, на сіре та темне хлопство?... На хлопство, не звикле до військових справ?... Ех! Нема мого Кривоноса, нема мого Нечая... Нема мого Ганжі... Бурлая нема... Нема моїх орлів, полишилися самі ворони...».

З огляду на такий розголос цієї теми увиразнюється художній задум усієї повісті „Данило Нечай» і розвиток його в тактиці ворогів і навіть союзників: поляків у оповіданні «Богун» і татарського хана в повісті «Берестечко», який полонив гетьмана Хмельницького і не дав йому очолити битву, що обернулося військовою невдачею для українців. Полон гетьмана і полководця виявляється долетворним і виводить у першорядні проблему військового і державного проводу, національної еліти загалом у цій повісті й усій історії України.

О. Островський постає дослідником, який вивчає проблему, а не нав’язує своє розуміння читачеві, він об’єктивний у підході як до своїх, так і чужих.

Майстерність автора виявляється в умінні органічно розгорнути історичний сюжет за логікою художнього твору і висвітлити ще одну долетворну проблему тодішніх міждержавних відносин - проблему зради. Як знаємо, ця проблема позначилася на долі всіх учасників східноєвропейської політики того часу - і України, і Речі Посполитої, і Кримського ханства, які менш аніж за півтора століття по тому перестали існувати як держави, тож осягнення її в повісті набуває не лише художнього значення. Письменник змальовує зраду пружиною міждержавних відносин, якими оволоділа аморальність („А турок хоч і бусурмен, а проте цупкіший у слові, ніж лях-християнин») і тим самим підводить до розуміння історичної недолі цих держав, які неправдою поборювали одна одну, доки не загинули всі разом.

У повісті зрада призводить до поразок на полі бою і в людських душах - морально розкладає старшину і хлопів, підбурених видати своїх полковників королеві, тема зрадництва варіюється і досліджується в багатьох епізодах твору. На противагу морально-політичній, становій, бойовій, національній єдності як запоруці всіх перемог її антипод - зрада -виявляється внутрішньою поразкою усіх станів, політики, битви, нації.

У заключних сценах повісті створюється образ незборимого українського народу («Проти хлопів король післав свої найхоробріші гусарські та німецькі полки, але чернь розсіяла й вигубила їх упень» і його провідної сили у XVII столітті - козацтва в ореолі військової звитяги і неперевершено’! героїки. Противагою червоточині зрадливості постає одухотвореність здорового суспільного організму на прикладі трьох тисяч козаків черкаського полку, від яких залишилося, може, триста лицарів:

- Гей, хлопці! — звернувся сотник до всіх козаків, — хочете вмерти за волю, чи віддатись на ласку ляхам?... А тепер, хлопці, може, з вас хто має золото, каміння-самоцвіти, коралі, перли, показуйте лядському послові та й жбурляйте у воду!... За волю козак і кров свою проллє! За волю й незалежність і головою своєю наложить!

Увінчує героїзм українців у повісті смерть сотника Островського, якому король дарував життя, а він «начхав» на його королівську ласку і був потятий шаблями - в його образі письменник, очевидно, бачив свого далекого предка, отже, думав про себе й українську долю у своєму столітті.

Об’єктивно після періоду Руїни, що тривала протягом останньої третини XVII століття, героїка визрівання і становлення української нації трансформувалася у звитягу оборони її ідейно-духовних і територіальних рубежів, а згодом і самих збройних сил України як самозахисту всіх українців. Гострий зір О. Островського розгледів найістотніше у драматичних подіях XVIII століття, представив невидиме видимим у художньо довершеній формі, за якою постає закономірність й увиразнюється невблаганна логіка суспільно-політичного процесу.

В історичному оповіданні «Руйнування Батурина» (червень 1913р.) письменник заглиблюється в страдницьке життя України через 50 років після смерті Хмельницького, коли Московія виявилася підступнішою за Річ Посполиту і заповзялася «внівець знищити Україну, обмосковити її», козаки і всі українці стали «лише тінню наших великих попередників», а «цар репетує: закопати Україну! Поховати нашу неньку! Але у нас ще є ліки -наша міць і наші шаблі, і ми вилічимо нашу батьківщину від хвороби». Протестною заявою сердюцького полковника Чечеля на генеральній раді гетьмана Івана Мазепи і старшини, яка відбувалася в батуринському замку в ніч з 24 на 25 жовтня 1708 року, характеризується суспільно-політичне і військове становище в Гетьманщині і застерігаються збройні можливості українців зарадити «московській напасті». Зрадливий спільник виявляється «лютим ворогом», який бореться з українським народом, його самоврядуванням, волею, звичаями і правами.

Автор - ніби режисер-постановник - розгортає розмову на генеральній раді і виражальними засобами діалогу створює драматичну ситуацію напередодні зруйнування столиці Гетьманщини. В оповіданні послідовно виводиться зрадництво як головна тема подальшої української історії - внаслідок вимушеного пристосуванства, вірнопідданства й утриманства, через втрату лицарської вдачі, людської гідності («Та й хто сказав, що нам вже так погано під москалем живеться?... Були часи, коли за ляцького панування зовсім не можна було животіти», «Ви тільки подумайте, хто були наші діди, і нащо звелися ми, їхні онуки?...»). Зрадником постає «старшина прилуцького полку Іван Ніс, молодий ще на літа, але старий розумом» - він подає голос в оборону московських порядків, тому його називають «запроданцем», «шпигом московським», «небезпечним» і не беруть у похід за Десну. Письменник підводить до думки, що зрадливість у московській державі породжує і виховує колоніальний лад, це ознака рабської психології і поширене явище — навіть гетьманський парк сусідить із садом генерального судді Василя Кочубея, котрого «за зраду національній справі... скарано на горло...». Відтак віроломна політика Москви руйнує предковічні чесноти українського характеру: «Цар тепер одною рукою гладить, а другою - давить. Зрадників манить ласкою, обіцянками, а неслухняних його волі — катує...»

Рушійна сила національної непокори виходить від козаків, що не хочуть «більше коритись царському наказу»...], вирушають «воювати з московським царем, гнобителем козацької вольності» під проводом Івана Мазепи, який постає гетьманом українського народу, а не слугою Москви, і за несприятливих обставин виконує свій громадянський обов’язок. Таке витлумачення цієї постаті творило новітню історію: повертало українцям великого гетьмана, славетну добу національно-визвольної боротьби і на початку XX століття було навдивовижу далекоглядним. Письменник занурюється у глибини епохи, доходить суті історичної ситуації і - драма логічно переростає у трагедію : «Справу той виграє, за ким піде народ. А в тім то й річ, що народ і сам не знає, за ким йому йти: москалі залили багато сала за шкуру, але ж і гетьман за свою покору цареві стратив у людей віру; пряміше сказати: чернь не любить його». Отже, бути чи не бути: «Коли тепер програємо, то не знати, чи вже коли виграємо».

Українці зазнають поразки і назавжди втрачають столицю своєї козацької держави в результаті зради старшини Івана Носа, який потайним хідником приводить ворога до Батурина і прирікає на винищення все населення, свою наречену і гине сам. Зрадника вбиває брат Прісі Дмитро, а дівчина «впала... на мокру від дощу землю і першою зросила рідну своєю дівочою кров’ю... вірна дочка лицарського народу лише й встигла промовити:

За тебе, рідний край, умираю! ... Москалі перемогли...»

Зруйнування Батурина постає результатом зради, а не закономірністю: Гетьманщина ще міцна економічно, політичне і своєю військовою потугою – роки гетьманування Івана Мазепи не минулися намарно. Україні більше загрожує червоточина зневіри у свої національно-державні можливості й орієнтація на імперські порядки у середовищі козацької старшини. Це деградація нації. З вірнопідданства та пристосуванства, втрати національної гідності, людської честі виростає зрада.

До головної історичної постаті цього переломного періоду О. Островський звернувся аж у травні 1917 року драмою на п’ять дій «Гетьман Іван Мазепа», проникливе вдивляючись у буремну добу поглядом дослідника й осмислюючи її з позиції історичних діячів, тогочасних станів і сучасників. Як справжньому майстрові драматичного жанру письменникові вдається влучним словом, звичайною реплікою дійової особи точно передати становище, атмосферу, відтворити смисл події. («Пішли воювати шведа, а терпіти довелося від москаля», «Що лях, що москаль - один чорт», «про вовка помовка, а москаля чорт несе...», «посвар - не сварка). Під його пером Іван Мазепа постає політиком-реалістом, який за будь-яких обставин дбає про Україну, мудрим діячем і тонкою натурою, спроможною на високі людські почуття, - всупереч насаджуваній офіційній версії про нього як інтригана й зрадника. Невчасне кохання гетьмана до Мотрі Кочубеївни у вирішальний для України час (як і любов Данила Нечая з Василиною Ведельською) умотивовано спричинює розгортання історичного сюжету з відомою розв’язкою і так само, за народною традицією, слугує внутрішньою причиною драми.

О. Островський опанував можливості сценічного мистецтва і вміє епізодом, подією відтворити суть реальної дійсності та її історичне тло. Так, у розмові між полковниками (у першій дії) ніби оживає атмосфера виморювання двотисячного загону козаків, із яких живими повернулися «вісімдесят калік», і розпізнається метода нехтування людським життям у Московії, цілеспрямоване підточування сил України. Сценою зустрічі делегатів Кишенки з Орликом драматург змальовує неминучі наслідки окупації московським військом, антиукраїнську спрямованість і терористичний характер імперської політики царя Петра: «Мовчіть, не батьківські діти! Годі вам хохли свої уверх підіймать». («Оташувалися москалі по хатах. Попили нашу горілку, поїли наші паляниці, а потім стали приставати до наших жінок, стали насилком ґвалтувати наших дівчат, безчестити сиві голови... А далі з п’яних очей, чи може й навмисне - попалили хлівці, клуні, хати... А як вимандровували із містечка, то пограбували усі плуги, які були у кого, ще й волів заняли...»). Економічний терор вимальовується у сцені відсторонення полковника Іскри, який не виконав розпорядження великого государя перекрити продовольче постачання запорожців - «пильно стерегти, щоб із городів...не пройшла на Січ жодна ватага з хлібом». Письменник ніби попереджував навесні 1917-го: так уже було два століття тому, це може повторитися знову, - отже, поставав сучасним діячем, а не лише драматургом-постановником історичної драми.

Зрада у драмі виростає із пізньої любові Івана Мазепи до юної хрещениці, чиї батьки з почуття помсти гетьманові змовилися з Іскрою «булаву у нього з рук... взяти» і написали донос Петрові, отже, набуває національно-державного характеру. Замикається зачароване коло Мотриною зрадою: «Який батько, така й дочка... Батько зрадив Україні... Дочка зрадила в коханні мені...».

На противагу поширеному зрадництву, інспірованому великодержавною політикою, письменник створює образ Мазепи - гетьмана України, який вірно служить імперії доти, доки не стає невідворотною загроза державно-політичної смерті Гетьманщині і національної смерті українському народу:

«Петро. ...Так ось моя воля, гетьмане! Наказую тобі завести на Україні московський лад. Козаків переписати у регулярне військо, на посполитих накласти податки і закріпостити... Ей, хахол! Не переч мені! (схопив Мазепу за вуса) Я тебе свинопасом зроблю! (б’є Мазепу по щоці) Таким чином, переорієнтація українського гетьмана з московського царя на шведського короля аргументується як історична необхідність і служіння національним інтересам, а не зрада. Що більше, драматург доходить історичної підоснови цієї політики за Хмельниччини: «тоді посли шведського короля Карла X (діда теперішнього) попереджали старшину й гетьмана, що союз з Москвою по-доброму не скінчиться для України... Шведський король закликав гетьмана до згоди з ним. Король обіцяв боронити Україну, наші вольності й привілеї, нашу волю й незалежність. Всі ті землі, де живе наш народ, король обіцяв прилучити до України! Україну оголосити самостійною». Мазепа приймає історичне рішення піти на згоду з королем Карлом XII і присягає козацтву, що вчинив це «заради загального добра матері нашої бідної України. Заради користі всього війська Запорозького й люду Українського!».

Викручена «філософія» деградації і зрадництва українців у Московії досліджується в історичному оповіданні «Руйнування Чортомлицької Січі. (1709 р.)» на прикладі Гната Ґалаґана, полковника компанійського полку, якого двічі обирали кошовим: «Переможе Москва — його власний добробут забезпечений. Переможе Україна — йому доведеться мандрувати в чужину». Колишній високий достойник зраджує від бажання «очепіриться руками й зубами за колесо фортуни...зверху колеса сидіти, а не під його тяжкий обід попасти і бути розчавленим!». Спершу зрадивши гетьмана Мазепу («Чому він і шведів покинув та перейшов до москалів? Бо в першу хвилину йому здалось, що шведів занадто мало і справа Мазепи не матиме поспіху. Але потім яких мук він зазнав, коли за Мазепою пішло все Запоріжжя, а Гордієнко став побивати москалів на коленім місці!»), вдруге — Україну («мені велять вдруге зрадити Україні!»), він уже не має нічого святого і втрачає людську подобу: божиться, їсть землю, запевняючи запорожців, аби покидали зброю, і тут же глузує з них, не дотримавши слова, заливає «братньою кров’ю свій одчай і голос сумління, що властно одзивалися в його душі» і добиває з пістоля козака Дороша:

Всі боронять своє, один я занапащу!... Так вищезніть же ви всі!

Апофеоз зрадництва — духовне самознищення людини і фізичне винищення співвітчизників, смерть людської душі і руйнування зв’язків, які єднають суспільство - суспільна хвороба, що підточує усіх зсередини. Письменник невипадково змальовує непереможну в героїзмі українську громаду, що відкрито перемагає ворога на полі бою, але раз по раз зазнає поразки від підступної недуги, обумовленої відсутністю власної держави. Мабуть, це і було тим внутрішнім знанням, яке водило Олелька Островського шляхами пізнання трагічної української історії.

На відміну від оповідання «Зруйнування Батурина», яке нагадує гостросюжетну драму, оповідання «Руйнування Чортомлицької Січі. (1709 р.)» розгортається як епічна повість про Запоріжжя, звитягу і героїзм запорожців, статечність і розважливість козацького розуму, незборимість національного духу. По суті, тут по-українськи вирішується питання відносин України-Русі з Московією Петра Першого: запорожці «не продаються», відмовляють московським послам, усім кошем підтримують Івана Мазепу і стають в оборону Вітчизни. Письменник простує шляхами української долі з національною ідеєю на чолі, що приводять кошового Гордієнка до гетьмана Мазепи, їх обох до шведського короля Карла, військово-політичного союзу Швеції та України і здобувають перемоги у чесних і відважних поєдинках.

Інакша стратегія і тактика супротивників — по-диявольськи винищувати місцеве населення, уникаючи зустрічі з українським військом, вирізувати-вибивати до ноги, не милуючи ні старих, ні малих. Це стратегія сатанинства і тактика випаленої війни, застосована царем щодо волелюбної України: «От тобі й москалі! Не по конях, а по голоблях поганяють! Нас уникають, а мирний люд вирізують!» Імперія Петра І задушила Україну терором, а не професійною армією і військовим мистецтвом: «Ось тобі, полковнику, моя остання порада: твердо пам “ятай те, що люди бояться лише страшного! Раніш ніж підступити до самої Січі, ти нажени страху на околицю... Нехай твої люди причалять до берега та зроблять з Келебердою те, що зробив князь Меншиков із Батурином... Як дійдеш до Переволочної, то й сього містечка не пошкодуй!» . У наведенні жаху полягала імперська політика Росії на початку XVIII століття, розвінчання її у художньому творі слугувало пересторогою напередодні національно- визвольних змагань українського народу у XX столітті. Написавши це оповідання в липні 1917 року, перебуваючи в Тифлісі, у діючій армії на Кавказькому фронті, письменник владно вторгався у поточну історію і творив її мистецтвом красного слова. Він осягнув психологію терору і ніби заглянув у тоталітарне XX століття: «чим більше москалі проливали української крові, тим більша лють находила на них. Душогубство живих людей вже не вдовольняло їх, свіжо пролита кров не гасила жаги; їм аж трупів забаглося, наче упирям! Москалі розкопували домовини, розбивали труни і викидали на світ Божий кістяки мертвяків!...» До червоного терору в Росії залишався один рік, в Україні - півтора року. Історична белетристика Олелька Островського спростувала відоме розумування, що музи мовчать, коли говорять гармати: від часів Велесової книги у нашому лицарському народі

«Ось подивіться навколо - і побачите Птицю тую на чолі вас.

А та веде вас до перемоги над ворогами».

Письменник збагнув епоху Івана Мазепи по-філософськи глибоко, як мислитель, аналітик, політик - на глибину розуміння її причиново-наслідкових зв’язків, — і як художник представив у дохідливе переконливій конкретиці історичних оповідань та повістей, об’єднаних в одне ціле логікою відтворених подій, діалектикою розвитку історичного процесу. Глибина і масштабність авторського мислення, розуміння суті речей, мотивації вчинків і психології дійових осіб у той переломний період історії підкріплювалися безперечним талантом художника-епіка, драматурга, режисера й актора в одній особі, хто повною мірою володів українським словом та його виражальними можливостями.

Тактика вибивання до ноги українців в оповіданні «Руйнування Чортомлицької Січі. (1709 р.)» обумовила тривожний початок історичного оповідання «Полтава. (1709 р.)»: «Україна не повстала одностайно...», отже, дилему перед українсько-шведським військом: «Коли ми обійдемо за Дніпро, то потім вже ні для кого буде визволяти Україну, вона зостанеться без українців! Гетьманщина обезлюдіє, москалі виріжуть всю людність!... Порятунок наш не в тім, щоб назад точитись, а в тім, щоб вперед йти! Нам нічого шукати потуги за Дніпром, вона тут є! Треба тільки вигнати москалів с сього краю, а опанувавши Полтавою, ми зможемо опертися на тутешню людність; бо тоді вона вже перестане боятись московських кар!»

В цьому переконливому аргументі Івана Мазепи, адресованому шведському королю Карлу, воднораз і зав’язка оповідання (елемент композиції), і характеристика військово-політичної ситуації, і рекогносцировка, і план військових дій, і політична програма, і мистецтво володіти словом, уміння висловитися стисло і влучно. Але драматичну ситуацію в художньому творі створюють не так політичні обставини, зовнішні чинники, як самовпевненість і легковажність короля, що одразу виявляються в його хвалькуватому запрошенні гетьмана пообідати... у Полтаві (її ніколи так і не взяли союзники), нехтуванні елементарною безпекою, і призводять до травмування, каліцтва, втрати боєздатності полководця, що, можливо, й далося взнаки під час Полтавської битви. За авторською версією, українсько-шведському війську не вдалося здолати велику, «хоч би й найбільшу», ворожу силу переможною козацькою тактикою — «зібрати всі потуги в одну жменю, рушити вперед і розчавити москалів!» в результаті тієї самої зарази, що підточила навіть лицарську вдачу Семена Палія, який прибув у військо Петра напередодні вирішальної битви і вчинив у «запорозьких лавах далеко більшу руїну, ніж ворожі шаблі й гармати», оскільки на його поклик «із запорозьких лав сипнули майже всі колишні паліївці...», а «на королівсько-гетьманське військо напав переполох». Письменник підводить до розуміння внутрішньої причини поразки України на полі бою: «Курінь кошового, котрий не боявся нічого в світі: на човнах перепливав Чорне море, громив польські панцерні хоругви, татарські орди; той курінь, що через годину знов не боятиметься ні Бога, ні чорта, і, маючи зброю в руках, з місця не рушить перед вдесятеро дужчим ворогом, — зараз поточився, бо хтось крикнув крилате слово «зрада!».

Автор не категоричний і дає змогу подумати читачеві самому, а не повчає історію та літературу. У цьому дістає вияв культура письменника, художня майстерність його драм, оповідань та повістей як творів мистецтва, а не ремісничих агіток для тимчасового користування. Вони не втратили свого пізнавального і мистецького значення дотепер.

Пізнавальна функція художньої творчості Олелька Островського виступає на перший план в історичній повісті «Атакування Нової Січі (1775 р.»). Письменник змальовує події останнього акту української державності в Російській імперії на основі внутрішнього знання філософії історії, відчуваючи пружину історичного процесу і вміло вибудовує оповідь, яка справляє враження не лише худож­нього твору, але й пам’ятки на незабудь - з історичними документами, витягами з досліджень Дмитра Яворницького тощо. І вимагає вдумливості від читача й дослідника, осмислення відтвореного у подіях і пережитого Україною. До чого йдеться, українці завчасно зрозуміли ще у XVIII столітті, тож мають розуміти і сучасники: – Ви думаєте, що Москві любі наші порядки, наше самоврядування?... Якраз! Москва, скасувавши Гетьманщину і повернувши вільний люд у кріпаки, хіба буде терпіти, щоб у неї в державі була ще держава, за порогами Вільна Січ, де немає ні хлопа, ні пана, а всі рівні?! Йміть віри, що Москва цього не потерпить! Як знищила вона Гетьманщину, так само знищить і Запоріжжя, а нас, братчиків, розжене на всі чотири вітри...

Приреченість козацької демократії у стосунках з агресивною імперією, що поставала «в образі якогось звіра-потвори», увиразнюється становищем тієї верстви, яка служила соціальною базою імперської політики: «...видко, ви не знаєте московської черні; це не наша чернь, що на чорних радах галасує. Запевняю вас, в цілім світі нема другого такого небезпечного звіра, як московська чернь...— сприсне звір з ланцюга — загризе! Навіть в царській хаті не сховаєшся - знайде і там...» Такими характеристиками за матеріалами XVIII століття автор ніби підказував сучасникам код російських революцій XX століття, розкривав природу традиційного для Московії бунту, «бессмысленного и жестокого», внаслідок якого, врешті-решт, стала жертвою сама Російська імперія. Після битви під Полтавою еволюція зради в українському середовищі зробила свою чорну справу і звела нанівець культурно-цивілізаційну перевагу України: «Москва сама не насмілилась би так господарити у нашій хаті, коли б їй не потурали наші ж перекинчики - «козаки гожі». Ці «козаки гожі» власноручно віддали Москві наші споконвічні права! Власноручно закували нашу волю в кайдани! Але що їм до того, коли вони за свою покірливість великих ласк запобігають від Москви. Достають до рук царські грамоти: на великі рангові землі і на вільних селян, що мусять поробитись їх кріпаками! Усе за заслуги!» Останнє пристановище української державності - славне Запоріжжя, тож українці намагалися будь-що зберегти Нову Січ і своїх самовідданих захисників-запорожців.

Це намагання проводиться у повісті через нараду запорозької старшини і козацьку раду, домагання доступитися до вельмож у Москві і прохання до цариці, але зазнає поразки, і Січ гине в облозі, а не відкритому бою, а січовики розходяться по усіх усюдах і покидають рідну землю: «Січ Запорозька була засуджена на страту і мусила вмерти, а з нею — й надії про незалежність України. Закріпощена, закута в кайдани насильного змосковлення, Україна лишалася останньої підпори — свого власного війська».

Цей останній акт історичної трагедії Олелько Островський виводив у повісті в ті місяці і дні, коли вже народжувалася і поставала Нова Україна на давніх історичних і заселених землях - від Кубані до Зеленого Клину на тихоокеанському узбережжі. На кону новітнього часу відкривалася завіса перед поезією, драмою і трагедією національно-визвольних змагань українського народу у 1917 - 1921 роках. Для них письменник-драматург виготував і відточив могутню зброю рідного слова — дохідливого, могутнього і переможного, такого, що йде від розуму, а кличе до бою. Під час гри у виставі у червні 1919 року автора нібито затримало чека - назавжди. Своєю історичною белетристикою письменник так відтворив суть історії XVII -XVIII століть, що змусив хоча б сьогодні замислитися над дивовижно схожим характером подій наступного історичного періоду.