ЗІЙТИ НА ВЕРШИНУ

Літа – і знахідки, і згуби,
безмежжя мрій і –
береги.
Ми – молоді,
допоки любим,
і повні Божої снаги.

***
Входьте тісними ворітьми… бо тісні ворота і вузька дорога ведуть у життя, і мало хто знаходять їх.

Євангеліє згідно св. Матвія

 

***

Вам повірять, що жити легко, тільки тоді, коли результати життя виявляться неординарними.

        Олесь Воля,
з книги «Піраміда духу»

 

Товаришуйте з собою

- Георгію Васильовичу, кажуть, дружба зникає, коли живеш, ніби сир у маслі.

- А вона й не виникає за якихось комфортних життєвих умов, а тоді, як одна душа, найчастіше колись давно, ще в дитинстві чи юності, відлунилася в іншій. Тоді друга посилає Бог, а в зрілі роки – люди, мовив філософ.Зрештою, чи є у вас друзі – знаєте тільки ви. Навіть приятелі. Їху людини має бути стільки, аби вони не заважали їй жити. Взаємини з ними дружбою не назвеш, скоріше – чоловічою симпатією один до одного. Тут важливо за всіх життєвих перипетій не забути потоваришувати з самим собою. Бо, ясна річ, ти тоді лише цікавий іншим, коли цікавий сам собі.

- Учора вихідний був, Георгію Васильовичу. Як Ви його провели; перепочили, можливо, десь на природі за містом побували?

- В оперу ходив, на «Чіо-Чіо-сан»; разів зо два чи три на місяць буваю. І не тільки в оперному, а й у драматичному, музичному театрах. Нещодавно в театрі російської драми імені Лесі Українки гастролював один із московських театрів. Привезли до Києва «Бесприданницу» Островського. Сильна гра.

Але ще більше був я вражений спектаклем в українському драматичному театрі імені Івана Франка. Там ставили «Женитьбу» за Гоголем, причому в перекладі Остапа Вишні. Роман Віктюк дуже дотепно грав. Я давно уже так щиросердно, від душі не сміявся.

Зараз Патрісія Каас приїздить. Перед цим у Києві гостювала балерина Майя Плесецька, був співак Дмитро Хворостовський. Мистецтво - галузь людської діяльності, що підносить людину. Я віддавен дружу з ним.

- Здається, Гегель зауважував, що вертатися у минуле означає водночас і рухатися вперед. Так і в нашій розмові, де сьогоднішній день переплітається зі згадками про минуле, про особливо пам’ятні й дорогі Вашому серцю події. Тож не зрадьмо традиції й повернемось у студентські роки, коли у Вас був щасливий і неповторний час, бажання осягнути культурний ареал прадавнього міста. Одна Лавра чого варта. А Софія, а правічні схили Дніпрові, а неповторний київський ландшафт, який, здається, дихає історією, минувшиною, народжує неповторні відчуття часу, належності до культури, якої ти є продовженням. І по театрах, напевно, ходили ще частіше, аніж зараз? Пригадую, тоді щоліта відбувалися гастролі різних театрів країни, квитки студентові можна було взяти вхідні…

- Принагідно я вже розповідав, що з рік підпрацьовував артистом мімансу в столичній опері. Було не стільки бажання заробити, бо заробити можна було й інакше, а саме переглянути репертуар, поспілкуватися з акторами, взагалі – перейнятися атмосферою театрального життя.

- Можливо, підсвідомо хотілося й самому вийти на сцену, зіграти в якомусь спектаклі?

- Ні, я не актор. Навіть у художній самодіяльності ніколи не брав участі. Не маю таких здібностей, хоча, напевно, кожному з нас вони притаманні тією чи іншою мірою. У мене, якщо вони і є, то, мабуть, не дуже виразні.

А от історія мене цікавила завжди. Вважаю, що юнацьке захоплення нею вилилося зрештою у написання багатотомної праці «Людство і віра». Недаремно друга назва її - «Всесвітня історія народів і релігій».

 

Політ Андріївської церкви

А Київ, кажете? Київ я пішки пройшов, виходив його уздовж і поперек. У Софії любив бувати, відчуття мене там охоплювали аж до мурах по шкірі. Ще б пак. Саме під тими стінами, де я стояв у сімдесятих роках минулого століття, Ярослав Мудрий дав бій печенігам. І в 1037 році розбив їх ущент.

- В народі кажуть: добре дав!

- Таки добре. Бо після тієї нищівної поразки кочовики аж до татаро-монгольської навали не тривожили нашу людність, забули дорогу на терени Київської Русі.

Неподалік – Золоті ворота, які тоді ще не були реконструйовані, а лишалися такими собі стилізованими руїнами. Андріївська церква мене завжди бентежила - цей дивовижний витвір Растреллі.

- Тоді ще недіюча?

- Діюча, але – не культова. Вважалася історичною пам’яткою, проте була відчинена. Я ходив дивитися на дерев’яний іконостас. А сама споруда храму - ніби повітряна, спрямована у піднебесся. Дивовижна ракета на злеті, якщо дивитися на неї знизу, від замку Річарда Левине серце на Андріївському узвозі, де я також любив бувати.

- Нижче – Поділ, ще одна дуже давня місцина нинішньої української столиці.

- Щиро кажучи, Поділ не дуже мені подобався. Його порівняння з Одесою – справедливе, можливо, саме через те, що й Поділ не відзначався чистотою. Хоча Київ вважаю одним із найохайніших, найошатніших міст країни. Тоді.

- Найзеленіших навіть у європейському вимірі… Не той тепер Київ?

- Не той. Бо не ті градоначальники…

- Не про них зараз мова.

- У Києво-Печерську Лавру ходив дуже часто, у ближні й дальні печери. Пригадую, був дуже вражений, побачивши мощі Іллі Муромця. Це ж особистість напівміфічна. Богатир. Людина, з билин і переказів відома майже кожній слов’янській дитині. А тут мощі його перед тобою, лежать в ракії. Безумовно, це вражало.

Музеї завжди охоче відвідував. Зокрема, Музей російського живопису на Пушкінській. Причому повертаюся туди через два-три роки, щоразу там щось нове віднаходжу для себе.

Дуже подобається будівля з левами – Національний художній музей, що розташовується поблизу стадіону «Динамо».

До речі, звертали ви увагу, а головне - чи звертають увагу оті крикуни з Верховної Ради про антисемітизм, що вгорі цієї величної, навіть помпезної споруди - ведійська свастика. Це ознака сонця. І якщо вона, свастика, - права, то це – щаслива свастика. Це сонце правди, так Христа називали. Царем правди. А ліва, вона – зловісна; гітлерівська свастика ніби завалена вліво.

Це дуже давній, а для нашої людності – архетипний символ. Бо ми завжди були сонцепоклонниками, вшановували Білобога, котрий уявлявся у вигляді сонця. Тому й Христа ми сприйняли так легко, бо він був для нас сонцем правди.

До речі, в одній зі своїх подорожей, здається, в Делі, я був у храмі Вішну, який теж ототожнюється з сонцем, з Білобогом, а Шива – це Чорнобог. То в одному й тому ж молитовному залі на одній стіні – арійська свастика, а на іншій – так звана зірка Давида. Шестикутна. Але ця так звана шестикутна зірка Давида була відома задовго до появи давніх євреїв на історичній арені. Вона є поєднанням двох трикутників, один з яких уособлює жіноче начало, а другий – чоловіче.

Але там чоловіче начало знаходиться під жіночим. Тому це – символ ще матріархальної доби.

Юдеї завжди вважали себе суто чоловічою релігією, не розуміючи, що насправді вони - під жінкою, що вони – представники матріархальної релігії. І жіночий трикутник сидить на чоловічому, а не навпаки.

Це теж треба розуміти як дуже давній символ родючості, який прийшов в індуїзм від попередньої матріархальної доби. Від так званої культури розписноїкераміки, до якої належала, до речі, й Три­пільська культура. Це теж доба матріархату.

 

Острів Перун

- Дитяча річкова флотилія у Запоріжжі – це також, можливо, ще й малоусвідомлене бажання мандрів: кудись поїхати, щось побачити.

- Скоріш за все – так. Так, безумовно. І затим оця, сказати б, мандрівна, романтична лінія долі, що соталася впродовж усього життя.

- Які відчуття тієї пори володіли Вами; якою була команда шлюпки та й саме життя, що уявляється мені якимсь напіввійськовим; зрештою, як походи дитячої річкової флотилії виростали в мандри дорослі, почасти викликані інтересом науковим?

- Це були радянські часи, то дорогих яхт не було. А найбільш поширені - війського-морські шлюпки, їх називали ялами. «Ял-4» або «Ял-6». «Ял-4» - це чотири весла і старшина шлюпки, «Ял-6» - відповідно шість весел і старшина. Я займався на «Ял-6», був старшиною шлюпки, ходили ми й під веслами, але переважно – під вітрилами, що дарувало відчуття незвичайної легкості й свободи. Бо там – лише ти, сонце, вітер і твої друзі. І море. А перед морем – Дніпро. А Дніпро такий, що й справді, за Гоголем, рідко який птах долетить до середини ріки; Славутич у тих місцях – дуже величний, розпросторювався на декілька кілометрів од берега до берега.

- І острови ж, їх немало; хто не знає Хортиці чи, скажімо, Байди. А їх же там - десятки…

- До речі, там і досі є острів Перун. І от я згадую Нестора-літописця, котрий розповідає, що Володимир зібрав своїх дружинників і наказав їм, щоб вони простежили саме за Перуном як головним Богом княжої доби. Мовляв, скиньте його у воду і йдіть за ним, допоки він не дійде до порогів.

І от ви ж знаєте, видибав Перун біля Видубицького монастиря. Його відштовхнули, коли він там з’явився на поверхні. «Видибай, видибай!..»

А він же, Перун, був із золотою головою, срібними вусами. І доплив аж до запорізьких порогів. З цих порогів його зіштовхнули у воду й там же полишили.

Так от: за порогами є острів Перун, і назва його, мені здається, пов’язана саме з тими подіями. Острів кам’янистий, скельний. І дуже багато на ньому змій. А змія - якраз один із образів Чорнобога.

Гадаю, що Чорнобог, або сатана, оскільки він є мавпою Бога, - також триіпостасний. Тобто він - громовик, морська істота й істота підземна, - володар пекла. За Апокаліпсисом Іоанна Богослова, сатана - це величезний червоний дракон, котрий господарює в повітрі: громовик. Затим він - звір з води, – морський Бог. І він - звір із землі, тобто з пекла.

 

Пророчий сон у юності

- Мабуть, і досі бентежать Вас ті давні відчуття простору?

- Відчуття того, як вітрила наповнюються вітром, хіба їх перекажеш словами? Вони й подосі мене бентежать. Навіть нещодавно, відпочиваючи в Малайзії, взяв я напрокат вітрильний катамаран. Спершу мені не хотіли його видавати. Бо це ж океан! Але я переконав служителів човнової станції, що впораюся з управлінням. Взяв із собою дружину, яка, до речі, жодної миті не сумнівалася в тому, що зі мною надійно й безпечно, що в подорожі нічого лихого з нами не може статися.

Ми відпливли на вітрильному катамарані дуже далеко й там, в океані, мені згадалося те дитячо-юнацьке відчуття наповненості вітрил і річкового простору. Дуже приємні й незабутні відчуття!

І ви праві, пане Олександре, що потім те юнацьке захоплення переросло в бажання мандрувати. І було передчуття тих мандрів. Мені було років сімнадцять – після школи, але перед армією. І сниться якось, наче йду я своїм передмістям, а це ж заводські звалища, шлак, металолом. Порожні пляшки з-під горілки. Бруднота неймовірна. Знаєте, від природи мало що залишалося.

- Жахлива, апокаліптична картина…

- А що, гадаєте, мені у тому сні відкривається?.. З малюнків у книгах пам’ятаю: це Лувр, це Ермітаж, це – Британський музей; піраміди, споруди, взагалі мені невідомі. І тільки потім я здогадувався, що це могло бути. Тобто явилися картини зовсім невідомих мені світів. Відтоді минуло майже сорок років, а я й досі пам’ятаю той сон.

Він виявився пророчим. Бо я, дякуючи Богові, побував більш ніж у п’ятдесяти країнах світу. Дуже різних його куточках, практично на всіх материках земних. Назву бодай деякі: в Перу і Мексиці, на Тібеті, в Непалі, південно-східній, Середній Азії, в Африці, Індії, в Ірані. Не кажучи вже про європейські країни. Тобто справді я дуже багато бачив.

- Напевно, й на майбутню книгу працювали?

- Так. Це зараз я їжджу тільки відпочивати. А раніше замовляв собі екскурсовода з науковим ступенем, історика або релігієзнавця, їхав цілеспрямовано до тієї чи іншої країни.

І от десять-дванадцять днів ми їздили то в сакральне місто інків, заховане десь у перуанських джунглях, то по всіх відомих місцях мексиканських пірамід, також бозна-де загублених, то на триметрові базальтові гори ольмеків, які, напевно, з’явилися в другому тисячолітті до нашої єри.

Вони взагалі негроїдної природи. Це наштовхувало на запитання про те, як негроїди могли опинитися на Американському континенті в таку давнину.

А перед тим, звичайно, все це треба було проїхати, роздивитися, вивчити малюнки на скелях і колишніх храмах, давню архітектуру майя, тольтеків, ацтеків, ольмеків….

 

Амазонки, амазонки…

Пригадую, їздив на Мальту, де знаходяться мегалітичні храми, притаманні культурі розписної кераміки, до якої належить і культура Трипільська. На Мальті вони найдавніші: третє-четверте тисячоліття до нашої ери. Ровесники Трипілля. Звернув увагу, що ці мегалітичні храми – незвичної ввігнуто-випуклої форми.

Всередині будівель – вузька щілина: двері, які запиналися шкірою. Шкіру цю служителі храму пробивали знаряддям - і лилася вода, змішана з кров’ю. І потім - вузький прохід до святая святих.

І я там спершу сам ходив, згодом узяв одного екскурсовода з науковим ступенем, але він не задовольнив моїх запитів. Узяв другого – жінку, дуже багато з нею розмовляв, вона дала мені чимало літератури. Затим у місцевому музеї я знайшов величезний фалос. І довідався, що він стояв саме біля цієї щілини, що скоріш за все саме ним пробивали ту шкіру.

Затим узяв аерозйомку цих храмів, і в першому томі «Людства і віри» зробив відкриття, суть якого полягала в тому, що ці храми є моделлю дітородних жіночих органів. Не чоловічих, а жіночих. Тому вони такі незвичні. Бо це, по суті, вхід у вагіну. А пробивання шкіри – дефлорація.

Пізніше я знайшов описи подібних актів у багатьох давніх релігіях світу. Полінувався робити окрему статтю, а обмежився тим, що в першому томі «Людства і віри» описав мальтійські храми саме як модель дітородних жіночих органів.

Тобто це теж ознака матріархальної культури. Жіноче начало як народження всього нового, як плодючість природи, що отримала таку форму в мальтійський храмах.

Останні представники матріархальної культури, яка вже вироджувалася, це – амазонки. До слова, республіки амазонок були відомі, за деякими даними, ще в дванадцятому столітті до нашої ери. Тобто на рубежі Троянської війни, в якій, з-поміж інших, брали участь вихідці з нашого Трипілля – пелазги, які згодом пішли в Палестину. І від наших з вами пелазгів, пелаштів пішла назва – Палестина. Піліштім.

Я вже казав, що пелазги брали участь у Троянській війні, яка відбувалася на території сучасної Туреччини. Згодом частина їх пішла у Лівію, і Геродот називав їх оріями, які прийшли з Трої.

 

Содом і Гоморра з протилежним знаком

- Відомо, що республіки амазонок вироджувалися в дуже кепській формі.

- Через те, що за за основу бралося лише жіноче начало. І є описи, коли тільки раз на рік плем’я амазонок виходило на гору. А з іншого боку цієї гори виходили чоловіки, і вони там, хто з ким любилися. Потім розходилися, і частина амазонок від цієї ночі мали дітей. Якщо це були дівчата, вони залишали їх у племені. А хлопчиків відносили на ту гору, де їх розбирали чоловіки. Тобто відбувалася монополізація жіночого начала, і це вже був бунт проти Бога. По суті, Содом і Гоморра з протилежним знаком. Там були чоловіки з чоловіками, а тут уже жінки з жінками. І тільки для продовження роду інколи залучали випадкових чоловіків, як на тій горі. Бог це також не прийняв, і амазонки зникли з лиця землі. І будуть, напевно, завжди зникати. І нині людство знову робить помилку. Тоді був ухил у бік жінок, жіночого начала, який закінчився крахом. Відтоді залишилися такі відразливі явища, як чоловічі будинки у первісних племенах, згадки про жінок як дуже жорстоких і войовничих істот.

Бунт проти матріархального, безумовно, - рабовласницького укладу призвів до того, що жінка нині посідає пригнічене становище. Зараз маятник знову починає гойдатися у бік жіночого начала. Але й чоловіки довели, що вони нічого не варті без жінки. Тобто Бог увесь час вказує, що людина не є самодостатньою. Що тільки разом, поєднуючись між собою, можна гармонізувати суспільство й створювати умови, придатні для життя як жінок, так і чоловіків, котрі одне без одного існувати не можуть, і для народження дітей обох статей. Тому треба, як казав Христос, любити одне одного.

- Ще повернемося до Києва, міста Вашої молодості, Георгію Васильовичу. У часи, коли і спокус повно, і можна було не книги читати й по театрах ходити, а чимось зовсім іншим займатися, розпорошувати свої сили. Як Вам вдавалося уникнути цього, досягати мети?

- Пане Олександре, я дуже люблю життя, і про це треба говорити, не приховуючи. Люблю жінок, носіїв жіночого начала. І ніколи не проходив мимо такої можливості.

Як релігієзнавець, свого часу був приємно вражений одним з постулатів ведизму, який твердив, що найбільшим гріхом вважається той, коли чоловік відмовляє жінці в любові.

Так от: щодо цього постулату я в своєму житті жодного гріха не зробив, кажу вам відверто.

Тому ви праві в чому: завжди треба мати пріоритет. Те, що є головним. У роки молодості при всьому бажанні мати вільний час і розваги я зрозумів, що пріоритетні знання. І якщо я втрачу молодість на задоволення, то потім уже цих знань не отримаю. А от втіхи можуть бути розтягнені в часі на довший період. Маючи ж пріоритетні віхи, можна спланувати свою діяльність.

За характером я - людина романтична, людина, яка захоплюється. Але водночас завжди планував своє життя: захист дисертацій, наприклад, і наполегливо йшов до мети. Планував професійне зростання, стежив, щоб це відбувалося так, як я задумав.

Таке поєднання романтичності з прагматизмом мені вдавалося.

- Ну й характер, напевно, сила волі?..

- Напевно, так, сила волі…

 

Не вірять, що я всього досягав сам

- Хтось допомагав Вам утверджуватися тут, у Києві?

- Ніхто, пане Олександре. Можливо, сьогодні це звучить трохи дивно, і мені чомусь ніхто не вірить. Я і вам би цього не сказав, якби не запитали. Все одно не повірять. Але Бог знає, мої покійні батьки знають, що всього я досягав сам. Та й ніхто не міг мені допомогти. Адже я приїхав у Київ сам, одружився на дівчині, яка теж не була киянкою, її батьки - дуже скромні люди: батько служив прапорщиком у Радянській армії, а мати – рахівником, тож вони нічим не могли мені допомогти. Навпаки: згодом я сам допомагав родичам дружини будувати життя, роботу давав, а їхнім дітям – можливість одержати освіту.

Але в мене був такий запал, не знаю, звідки. Можливо, мама. Вона постійно спрямовувала мене на одержання вищої освіти. Для неї це був культ - культ освіти. Постійно нагадувала про необхідність навчатися у вузі, підкладала мені необхідні, на її думку, книжки. Намагалася формувати мої смаки. У ті голодні радянські часи накривала мені стіл із серветкою, зі срібними виделкою і ножем.

Просила, щоб до столу я одягав жилетку, туфлі, сорочку, штанці. Сідав і їв цими срібними приборами. Десь вона знайшла. Намагалася виховати в мені смак до культурного життя. Щоб я став людиною, яка навіть наодинці не їстиме оселедець з газети. Колись я прочитав цей, на мій погляд, вдалий вислів.

Бо культура – це коли ти робиш не для інших, не напоказ, а для себе. Тобі приємно бути охайним, читати дуже високого гатунку книжки, слухати класику, а не якийсь вакханалічний непотріб, що називають сучасною музикою.

 

 

Спілкувався Олександр Кавуненко
(Далі буде)