Друг поетів

«Десь, колись, давним — давно тому назад, — пише І.С. Тургенєв, — я прочитав один вірш. Він скоро забувся… але перші рядки залишилися в пам’яті: Які хороші і свіжі були рози…». Читаючи про Тургенєва, у примітці знайшов, що автор цих рядків — російський поет І.П.Мятлєв (1796 — 1844).

Іваном Петровичем його називали хіба що разом з «милостивий государ», але тільки в казенних листах. А на раутах, при зустрічах його якось і не сприймали серйозно ще тому, що вісту і поклонам в бік різних «сіятельств», він давав перевагу жартам, дотепам. Особливо всім подобалися невигадливі його вірші, виконувані ним самим. Мабуть, легкість та ефемерність віршів Івана Петровича, написаних або створених тут же, на випадок, експромтом, і здобули йому славу приреченого на забуття поета. Вже за життя, як і у випадку з Тургенєвим, якось забулося, що юнаком він брав участь у поході проти наполеонівської Франції, потім перебував у чиновниках достатньо серйозного відомства — міністерства фінансів… Нікому було невтямки, що і в нього траплялися години та дні, коли було не до жартів та каламбурів. Під мішурою зубоскальства билося серце людини, яка з вражаючою методичністю та впертістю намагалася знайти себе. Розважаючи друзів відчайдушним базгранням віршів, він поступово підшукував ключ до чарівної скриньки, де (як знати?) були і справжній ліризм і поетичний сум, і музикальність.

Історія російської літератури не відвела Івану Мятлєву почесного місця, навіть у 200-літній ювілей з дня його народження. Він став майже невідомим. І знову ж таки не тільки І.С. Тургенєву, на жаль, він залишився майже невідомим, а й багатьом нинішнім читачам в Україні. Не кожний, наприклад, знає, що Мятлєву належать слова старої та милої пісеньки, чомусь зарахованої до розряду «міщанських».

Ліхтарики — сударики,

Скажіть гуртом мені,

Що бачили і чули

У тиші ви нічній?

Ліхтарики — сударики

Горять собі й горять,

Що бачили й не бачили, —

Того не говорять…

Навряд чи широкому колу читачів відомі зараз і «Сенсації і зауваження пані Курдюкової за кордоном, «дан п’єтранже». А ще більше невідомо, що саме цією поемою вслід за батьком української літератури І.П. Котляревським з його «Енеїдою», прокладав Мятлєв нелегкий шлях для так званої «макаронічної» поезії, коли, висміюючи потворності життя, поет пише «сумішшю французької з нижньогородською».

Людина думаюча, гаряча, Мятлєв вибрав, безумовно, не кращий вихід — невдовзі виїхав з Росії, довго жив у Франції та Італії. Під час коротких відвідин Росії, дивував зовсім не жартівливою зухвалістю. Одного разу на похмуре попередження великого князя, майбутнього царя Олександра ІІ — «Поетам кепсько, кавалергарди вбивають їх, дивись, щоб і тебе не вбили!» — він відповів коротко і різко: «Ні, ще не моя черга…».

Помер Мятлєв своєю смертю у 1844 році. А в 1969 році у великій серії «Бібліотека поета» вийшли твори І.П. Мятлєва.

 Василь Слободяник