Дарвін пожартував?

Найбільш вагомі аргументи прихильників теорії еволюції базуються на аналізі викопних решток приматів. Але вивчення цих решток непроста спра­ва. Палеонтолог проф. X. Кофін писав, що, ймовірно, жодна інша область палеонтології так не постраждала від недоліку серйозних наукових дослід­жень, як галузь дослідження решток приматів. Ніде ми не зустрічаємо такої різноманітності інтерпретацій без опори на речові докази. Так, нідерландський лікар Ежен Дюбуа присягався своїм друзям, що знайде на острові Ява «мавполюдину»: і дійсно, за рік пошуків він знайшов кістки, відомі на весь світ під назвою пітекантропа (Pithe­can­thropus erectus — прямоходяча мавполюдина). Цю знахідку можна побачити в Лейденському музеї в Нідерландах. У 1891 році на березі однієї яванської річки Дюбуа знайшов верхню частину черепа і декілька зубів. Про те, що недалеко від цього місця він виявив два звичайні людські черепи, Дюбуа мовчав протягом 28 років. До цих кісток додалася стегнова кістка, виявлена їм рік потому в 15 метрах від першої знахідки, і — о, диво! — перед людьми з’явився давно очікувана мавполюдина. Переконавши всіх в «достовірності» своєї знахідки, Дюбуа перед смертю визнав: «Мавполюдина з Яви була нічим іншим, як великим гібоном». Не зв’яжи він людську стегнову кістку з мавпячим черепом і зубами «яванська мавполюдина» увійшла б до історії під буденною назвою «яванської мавпи».

Про те, що люди колись полювали на цих мавп, свідчать інші знахідки цього так званого Homo erectus. Зокрема, в Китаї в 1920—30 роках було знайдені останки приблизно 30 черепів, 147 зубів і 11 щелеп.

Так званий синантроп, або пекінська мавполюдина, був знайдений на південний захід від Пекіна в заваленій печері, посеред останків сотні інших тварин різних видів. Форма черепа і щелепи спочатку навели палеонтологів на думку про велику мавпу. Пізніше деякі дослідники, зокрема Вайденрайх, стали інтерпретувати знахідку як слаборозвинений череп первісної людини. На жаль, ми на сьогоднішній день не маємо в своєму розпорядженні цього експоната. Не менш важливим є маловідомий факт, що на тому ж місці були виявлені останки десяти людей сучасного типу! Тому скоріше має рацію О’Конелл, що вважає місце знахідок колишньою вапняковою каменоломнею первісних людей (це підтверджують знайдені там уламки кам’яних інструментів). Люди, що працювали в цій стародавній каменоломні, зокрема, полювали і на цих гігантських мавп (т.зв. «пекинского мавполюдини»), мозок яких вважався особливим делікатесом. Що це? Навмисне спотворення фактів! На підставі одного лише зуба, виявленого в 1922 році в штаті Небраска, США, не менш ніж чотири видні учені (д-р X. Кук, проф. X. Осборн, проф. Дж. Сміт і проф. X. Вілдер) зробили висновок про відкриття важливої проміжної форми між людиною і його мавпоподібними предками, при цьому зуб демонструвався як важливий речовий доказ. Лише у 1927 році при ретельнішому вивченні з’ясувалося, що це був зуб вимерлої свині... Але разом з такими помилками, на жаль, відомі і випадки навмисного обману, як, наприклад, це було з майстерно складеною «пілт­даунською людиною», яка про­тягом 41 року знаходилася в центрі вивчення відомих палеонтологів, причому ніхто з них не ви­явив фальсифікації. Так само брехливі і моделі, що видаються за «реконструкции» викопних решток первісних людей: інколи вони грунтуються на одній лише щелепі або зубі. Неправдоподібно волохаті фігури зі звіриним виразом обличчя, виступаючою нижньою щелепою і вузьким похилим лобом зустрічають нас на сторінках книг і в музеях, і це попри те, що майже неможливо, маючи лише частини скелета, відтворити структуру м’яких тканин, шкіру, волосяний покрив і риси обличчя. Таким чином, ці зображення скоріше є плодом творчої фантазії художників і скульпторів.

Одна з найбільших проблем пов’язана з датуванням викопних решток людини. При виявленні представників нижчих форм учені схильні автоматично вважати нашарування стародавнішим, і навпаки, виявлені в нашаруваннях нижнього плейстоцена останки сучасних людей часто просто ігноруються якщо вони не вписуються в еволюційну картину. Деякі палеонтологи відкрито визнали наявність подібної практики (Брум і Шеперс, 1946). Візьмемо для прикладу так зв. «кальверський череп».

У 1866 році робітник золотих копалень виявив в штольні типово людський череп. Професор Уїтні був абсолютно переконаний в достовірності черепа, особливо після особистого знайомства з місцем знахідки. «На жаль», череп був виявлений в нашаруванні пліоцену, дуже «давньому» для подібних знахідок. Пізніше учені спробували видати знахідку за «ковбойський жарт» робітника. Уявіть собі усю складність підготовки до такого «жарту»: полишивши роботу на тривалий час (!), робітник повинен був замурувати знахідку в тверду породу, причому зробити це майстерно. Сцена із знаходженням черепа повинна була бути підготовлена і розіграна так, що навіть у такого досвідченого палеонтолога, як проф. Уїтні, не виникло ні тіні сумнівів. Це можливо? Ні, у це важко повірити! Знайдений череп вочевидь був нормальним людським черепом з нашарування періоду плі­оцену.

Візьмемо інший приклад — «кастенедольський череп».

У 1860 році проф. Рагацоні знайшов у шарі пліоцену поблизу міста Кастенедоло, Італія, ще один людський череп. У 1880 році один з його колег виявив в 18 метрах від першої знахідки останки двох дітей. Дещо піз­ніше був виявлений і жіночий череп. Істинність знахідок була підтверджена іншим палеонтологом, проф. Сержі. У 1912 році, коли сер Артур Кіт оголосив про знаходження скелета людини сучасного типу у відкладеннях пліоцену в Іпсвічі, обидва учених зв’язалися один з одним, і після обміну думками Сержі опублікував в 1921 році статтю, в якій підтверджував раніше зроблені ним висновки щодо знахідок в Кастенедоло. Але ж, еволюційна модель не допускає наявність людських останків в таких стародавніх нашаруваннях! Особисті свідчення компетентних учених підтверджують наступні факти:

— Вищерозміщені нашарування не мають зсувів або розломів.

— Рештки були замуровані в породі, що утворює основну частину нашарування.

— Вищеназвані рештки розсіяні на великій площі.

Відомі й інші знахідки подібного роду: ольмський череп (1883, р. Ольмо, Італія, череп заповнений блакитною глиною, складовою частиною усього нашарування; пліоцен), фоксхолльська щелепа (1863, Іпсвіч, Англія, пе­р­вісні знаряддя праці знайдені навіть в глибших шарах; пліоцен), гальський Хілл-скелет, Клічи-скелет і т.д.

Тепер розглянемо знахідки, що наводяться в якості «проміжних ланок» між людиною і мавпою.

1. Неандерталець. Зна­йдені численні викопні рештки цього типу. Дарвін мав їх в своєму розпорядженні при написанні своєї книги про походження людини. Сьогодні ми знаємо, що неандерталець не був диким згорбленим дикуном, що обріс волоссям, а належав до виду Homo sapiens (представниками якого є і ми) і зовні не сильно відрізнявся від нас (деформація його тіла була, ймовірно, викликана артритом і рахітом), крім того, на той час вже давно існували інші високорозвинуті люди.

2. Homo erectus — людина прямоходяча. До цього типу відносять пекінську людину і мавполюдину «знайдену» Дюбуа. Деякі дослідники, вважаючи ці види типовими пре­дставниками людського роду, все ж таки схильні відносити їх до попередників сучасної людини. Проте загальновідомо, що Homo erectus зустрічається ще в порівняно молодих відкладеннях, тоді як старі знахідки Homo sa­piens за віком деколи значно перевершують їх. Відомий антрополог Ф. Вайденрайх у зв’язку з цим відзначив, що всі типи прямоходячої людини мо­жна зарахувати до виду Homo sapiens. Це означає, що всі знахідки викопних людей можна розглядати як варіації одного виду. Інші учені вважають, що деякі із знайдених решток не можуть називатися людськими і тому повинні бути віднесені до мавп.

Наскільки деколи скла­дно провести від­мін­ність між викопними рештками людини і мавпи, показує вивчення типів щелепи, проведене д-ром Джоном Куоцо з Нью-Джерсі. Ми надамо слово йому самому:

«Упродовж моєї практики як ортодонтиста я не раз дивувався, наскільки мінливим може бути кут, що утворюється кістками щелепи людини. У одних людей цей кут досягає 67°, тоді як у інших кістки щелепи розташовані абсолютно паралельно — як у шимпанзе і інших мавп. Діапазон форм щелеп людини настільки великий, що за знайденими викопними рештками надзвичайно важко визначити, чи маємо ми справу з щелепою людини чи мавпи.

Друга проблема пов’язана з корінними зубами. У мавп третій корінний зуб більше першого, проте саме цю ознаку я виявив у двох своїх пацієнтів: 15-річної дівчини і 17-річного хлопця. Після цього відкриття я почав систематичні дослідження і зробив рентгенівський знімок мого власного черепа. Виявилось, у мене сильно розвинені надбрівні дуги, що вважається ознакою мавполюдини. Але ж над­брівні дуги можуть сильно виступати і у нормальної сучасної людини! Далі, деформовані надбрівні дуги можуть бути наслідком певних хвороб.

Так само і щелепи, що виступають уперед. Ці ознаки ми знаходимо, наприклад, у черепів так званих прямоходячих людей (Homo erectus). Багато хто з моїх пацієнтів демонструє ті ж ознаки, наприклад, одна десятирічна дівчинка. Те ж саме можна сказати і про форму підборіддя і об’єм черепа. У багатьох психіатричних лікарнях зустрічаються пацієнти, що мають унаслідок хвороби або природженого генетичного порушення дуже маленьку голову. При поширеному у деяких народів кровозмішенні така потворність могла зустрічатися досить часто, і ми, виявивши сьогодні їх черепи, могли б прийти до хибних висновків.

Украй складно на підставі кута сходження, форми і величини кісток щелепи і підборіддя, виступаючих лицьових кісток або форми і об’єму черепа визначити, чиї це рештки, тому що ці «мавпячі» ознаки часто зустрічаються і у сучасних людей».

3. Австралопітек. Різ­номаніття видів і імен, що даються антропологами своїм знахідкам, породжує масу проблем. Проте поступово дослідники схиляються до думки, що всі знахідки решток, що мають безпосередній стосунок до еволюції, можуть бути поділені на дві групи: Homo sapiens (людина розумна) і Australopithecus (південна мавпа).

Ім’я «австралопітек» безпосередньо пов’язане з роботою сім’ї Лікі в Танзанії, дослідження якої набули свого часу великої популяр­ності. Луїс і Мері Лікі в середині цього століття упродовж 28 років займалися пошуками останків перехідних форм між людиною і мавпою. На той час останки австралопітеків були виявлені вже в різних місцях Південної Африки. Знахідки були поділені на дві групи: великі, масивні Australopi­thecus robustus і дрібніші Australopithecus africanus. У 1959 році останки австралопітеків вдалося виявити і сім’ї Лікі. Об’єм черепа знахідки складав бли­зько 600 см3, що більше робить схожим австралопітека до мавпи (об’єм черепа людини складає 1250—1500 см3). Проте щелепа знахідки була абсолютно схожа на людську. Оскільки Мері Лікі виявила в багатьох місцях розлому примітивні ка­м’яні знаряддя праці, було зроблено припущення, що вони належать австралопітекові, який, попри маленький об’єм черепа, міг, завдяки формі щелепи і використанню кам’яних знарядь праці, бути предком сучасних людей. Чим же був насправді цей Australopithecus africanus, або Australopithecus habilis (або, як його ще називають, Homo habilis, залежно від того, чи вважають його спорідненою формою мавпи або людини)? Його щелепа не так сильно видається вперед, проте величиною і товщиною кісток він схожий на сучасних горил. Дослідження лорда Цукермана і д-ра Окснарда показують, що австралопітек пересувався типово мавпячою ходою: на напівзігнутих ногах, спираючись руками на землю. Тому висновки Цукермана однозначні: австралопітек був мавпою. Окснард додає, що австралопітек пересувався подібно до орангутана, проте він не має близьких родичів в сьогоднішньому тваринному світі.

Австралопітек був лише одним з багатьох вимерлих видів мавп. Що ж до його щелеп: схожу форму ми знаходимо у павіанів виду Theripithecus, що зустрічається в Ефіопії. Ну а як тоді бути із знайденими кам’яними знаряддями? Відповідь на це є: вони були виготовлені людьми, що жили у той час, можливо, вони полювали на мавп-австралопітеків і вживали їх м’ясо в їжу, а кістки викидали поблизу осель. Мері Лікі знайшла в досліджуваному нею розломі також залишки первісних поселень, що є доказом існування у той час людей. Їй також вдалося виявити майданчик розмірами 5x10 метрів, вщерт усіяний кістками і кам’яними знаряддями, оточений метровою смугою землі, за межами якої знову були численні уламки кісток та інше сміття. Цю знахідку можна пояснити так: прямокутна ділянка була первісною хатиною, оточеною невисокою огорожею, за якою починався вільний прос­тір. Після трапези залишки їжі залишалися лежати на підлозі або ж їх викидали назовні. Були виявлені і кругові розвалини жител діаметром близько п’яти метрів, причому стіни в хатах були зроблені зі складених один на одного каменів. Своєю архітектурою ці житла сильно нагадують хатини деяких племен на південному заході Африки. Річард Лікі (син відомого подружжя) продовжив роботу в Кенії. У 1972 році він зробив важливу знахідку, що отримала назву «череп-1470». На думку еволюціоністів, це найстарший знайдений досі людський череп. Отже, що ж це був за череп? Проміжна форма, череп мавполюдини, так давно розшукуваний еволюціоністами? Ні, це був абсолютно нормальний людський череп. Це означає, що вже перші люди не відрізнялися формою черепа від сучасних. Ще одне: сучасна людина виявилася стародавнішою за своїх передбачуваних мавпоподібних предків! У застосуванні до еволюційної моделі цей факт означає, що нащадки повинні були народитися раніше своїх предків. Спираючись на сучасні відкриття, ми можемо додати до сказаного наступне. Йохансон знайшов в 1974 році в Ефіопії рештки мавпоподібної істоти, названої їм «Люси». Хоча Йохансон і стверджує, що Люсі і її 13 родичів, рештки яких він виявив роком пізніше, є сполучною ланкою між мавпою і людиною (він дав цим істотам назву Australopithecus afarensis), ми можемо з повною під­ставою зарахувати цю знахідку до решти австралопітеків і розглядати їх як вимерлий рід мавп.

Таким чином, австралопітеки утворюють єдину групу решток, яку еволюціоністи можуть використовувати як хистку підставу своїх теорій. Сьогодні ця група об’єднує різні африканські знахідки, що вводили в оману строкатістю своїх назв. Протягом довгого часу учені шукали серед представників цієї групи предків сучасної людини. Проте, узагальнюючи сказане, ми можемо ще раз повторити, що з урахуванням сучасних відкриттів ця група не може вважатися предками людини. Багато видних вчених (Цукерман, Монтегю, Робінсон) дійшли висновку, що австралопітеки є не що інше, як вимерлий рід людиноподібних мавп. Згідно думці дослідників, представники цієї вимерлої групи мали такі очевидні ознаки мавп (перш за все це малий об’єм мозку і форма черепа), що вони не мають анінайменшого значення для еволюційного генеалогічного дерева людини.

Як вже було сказано, причиною, що спонукала учених вважати австралопітеков викопними предками людини, було твердження Р. Дарта і деяких інших палеонтологів, що австралопітеки використовували кам’яні знаряддя і займалися полюванням. Проте схоже, що ці мавпи самі були дичиною, а не мисливцями, і кам’яні знаряддя, виявлені разом з їх останками, належали людям. Останні знахідки Лікі, Тейеба і Йохансона ясно показали, що до часу існування цих мавп і навіть до них на Землі жили люди сучасного вигляду. Це приводить нас до цікавого висновку: на сьогод­нішній день нам невідома жодна «мавполюдина», що може вважатися попередником роду Homo sapiens. Навіть Річард Лікі останнім часом не раз говорив про це, підкреслюючи, що він сам не в змозі запропонувати вихід з ситуації, що склалася.

Наше висновки такі: знайдені рештки свідчать про те, що всі основні групи рослин і тварин, включаючи людину, виникли незалежно один від одного. Звичайно, для еволюційної теорії такий висновок рівносильний самогубству.

Як прихильники, так і супротивники теорії еволюції сьогодні визнають: відкриття палеонтологів так і не змогли перекинути місток через безодню, що відокремлює людину від мавпи. Існують сучасні і вимерлі люди, сучасні і вимерлі види мавп. Хоча людина і мавпа близькі за анатомією, це ще не робить їх родичами. Отже, до їх створення приклав руку один і той же Архітектор.

У.Гласхауер
(Підготував до друку А.Гусєв)