Вселенський цикл буття

Ідея Вселенського для нас Розуму (Творця) не нова, люди її не придумали.

В своєму житті вони з ним зустрічалися: одні помічали, інші — проходили мимо. Але навіть ті, хто помічали, ставили собі запитання: «Як же так?» — і майже відразу відкидали його. Виходило якесь безглуздя. Не могло ж так бути, щоб народилися від батьківських джерел і щось там ще є, яке контролює… Також і генетичні структури перебувають під контролем якихось невідомих розумних сил? Якийсь абсурд, дурниця! І все ж, чи можливо подібне? Згори Вселенський Розум, а внизу — розумність… Коли ж так, то чи може Вселенський Розум бути єдиною причиною всього цього, чи є ціла серія причин? Що розбуджує життєву силу і як діє вищий її механізм? Будь-яке світосприйняття не є вічним і незмінним. Тож коротко озвучу свою точку зору. До того ж, думаю, вона не стане цілком новою. Можливо, в іншій формі, але в історії людства вона вже була. Питання лише в тому, чому вектор найвищого пізнання був зміщений?

Безперечно, верхній світ не просто так здається вічно і без кінця змінним. За всім перебуває постійна, стійка і вічна найвища реальність. Розумність світобудови під­тримує все без винятку, існує упорядкованість і злагодженість, рівновага всього того, що в ньому є. Внизу також все в доцільності і розумності, вічно крутиться колесо творення і завжди є завтра.

З людиною еволюційно і постійно через тіло — частинку механізму загального духовного життя — відбувається творчий процес внутрішнього її вдосконалення. А оскільки особливий зв’язок її тіла з душею через свідомість називається життям, точніше — життєздатністю, то вона сама може визначати не лише свою позицію, але й своє відношення до того чи чогось іншого (про вплив душі і духу — сил верхнього світу — викладено в інших статтях). Досить часто вона це робить просто інтуїтивно, або завдяки своїм набутим знанням і інтелекту. Буває навіть глибоко не задумується над тим, як, яким чином все так виходить. Чому і як вищий духовний світ може стикатися з її життям, тим більше входити в нього. Таке відбувається здебільшого від того, що живе вона в замкнутому матеріальними благами і матеріальних відносин життєвому просторі, в світі раціо і такого ж його розуму. Незважаючи на те, що від такого світу розпочинає вона вже задихатися, одначе продовжує легко піддаватися все тому ж оматеріальненому вихору, який, засмоктуючи її, лишає вищої своєї життєвої суті і сили, одночасно обмежує в істинно природних людських цінностях. Як наслідок: ніхто не в стані пізнати свій світ і в ньому своє життя. Ця область ще недоступна матеріально спрямованому розуму. І все ж, людина продовжує запідозрювати, що таки є ще й інше. До того ж еволюція людства — суть взаємодії вищого і нижчого — невпинно продовжується і воно, хоча й поступово, зазнає перемін. Безперечно, це його перші кроки, порівняні, приблизно, з бронзовою епохою. Тож Людство розпочало вже вдихати простір інших світів і їх картина стає йому ближчою Логічно припустити: попереду будуть великі й незвичні відкриття. Що ж до поступовості, певно, вона необхідна.

Власне, людське життя на землі швидкоплинне, крихке і недовговічне, але це не повинно означати, що люди змушені захоплюватися лише земними благами та їх надбанням. Як і спокуса неземним вищим не мусить означати обмеження чи відмову від всього матеріального — у сухих дерев соку немає. Людина невидимо випромінює певні вібрації, створює інформаційно-енергетичний потік, постійно здійснюється регенерація її енергії, тому й перебуває вона під опікою незримих сил Вселенського Розуму, душі і духу, яким визначено одночасно також підтримувати ріст народонаселення. Маючи навіть трагічну спадщину насилля, глобальний конвеєр смерті, відбувається досить значне його зростання. Наприклад, в I тисячолітті н.е. населення Землі складало 250 млн., в II-му більше 1650 млн., на початку III тисячоліття вже за 6 мільярдів. Людство збіль­шилось не лише кіль­кісно, народжується нова його сутність. Але й до цього часу не просто усвідомити, що твориться людина не одними батьками, а й вищим, ніж вони, незримим потоком, який дарує і забирає життя (статеві клітини містять спочатку половину зародку, лише потім за сигналом іде їх поділ та наповнення). А оскільки процеси еволюції не протікають по всій земній поверхні рівномірно, то у вузлах особливого і постійно змінного енергетичного каркасу землі, де досить інтенсивний струм зв’язків з космосом, час від часу з’являються величні і духовно безсмертні архонти, непересічно сильні провідники-особистості, яким дано володіти незміряно вищою духовною силою для священної праці. Їх духовний діапазон значно міцніший і ширший, тому без всякої містики впливають вони на інших для набуття ними певного досвіду. Адже підключаючи до пізнання вищого, а не одному його поклонінню, людина стає досконалішою. Разом з тим, щодо свого буття і його складової — людської душі, то й до цього часу питань і суперечностей існує не мало. Вона видумка чи реальність? Коли душа реальність, тоді для чого вона і де перебуває?

Наукової відповіді також не має, лише різні міркування. Ще з Греції і Китаю різні вчення апелювали до душі, в т.ч. за допомогою чарів, заклинань, молитов, різних обрядів, чаклувань, зомбувань, трудової дисципліни. Як виявилося, не все так просто. Різні герметичні і езотеричні доктрини, певні системи, догми і містерії, які утримували в «духовній» залежності людину, також не змогли проникнути в таїну вічності, загадки буття, але привнесли свою частку до вірувань в те, що душа перебуває в тілі людини, відокремивши їх разом матеріальним від Вселенського Розуму. Віддали перевагу серцю — проігнорували розум. Потім пішло згідно матриці наслідування і звички… Вона стала «грішною», «знівеченою», «у брудних руках», «її кодують страхом», «може прозріти», «необхідно в неї заглиблюватися» і тому подібне. Однак, час від часу виникало резонне питання: для чого їй поселятися в тілі, раз все рівно його полишає? До того ж, ніким і ніяким чином не пізнана, ілюзорно існуючи в ньому, вона чомусь кидає його і зникає в непроглядному просторі. Прямує до вищого? При цьому її потрібно завжди спасати, а то може бути відправлена по іншому напрямку, «на вічні муки» в пекло. Тож краще в «рай», перебування душ предків. Тут присутня якась невідповідність, так як все, що в людині — людське і народжується з її тіла, є матеріальне тіло. Навіть думки мають його ознаки.

Така невідповідність і невизначеність, мабуть через те, що в земному розумінні ліпше сприймати душу, нехай тимчасово, але поруч і звертатись до її людської таїни, а не до самої людини в цілому. Досить просто і вигідно, правда? Вдалися до неї, певно, в силу різних причин, тож і відступати, мабуть, досить незручно і запізно. А так як величезна кількість енергій і емоцій проходить через всю людину, то її свідомість, одна із часточок надтілесної її особистості і інформаційно реальна субстанція душі, подібним просто засмічувалась. До того ж не лише зовнішнє, але й постійно присутнє в людині таємне незвідане внутрішнє, її стримувало. Погодившись з таким своїм станом, їй стало спокійніше займатися справою значно нижчою, різних форм матеріальною. Натомість, таке існування душі протирічить самому буттю. Тому вона й не може бути проявленою і не піддається пізнанню і вивченню, так як перебуваючи безсмертною в іншому вимірі, її діяльність зовсім інша, ніж земних істот, які не відповідають її вищому побажанню. При іншому її розумінні, сама людина може змінитися і, можливо, не таким страшним здаватиметься їй навіть memento mori, сам смертний рок. Поки ж вона, як іскринка багаття: відокремившись — безслідно зникає.

Таїна Всесвіту упорядкувала все вище без нас і нашого світу. Він має свої стосунки і їх відповідну гармонійну систему. І в них людська душа була й лишається силою духовно могутніших просторів, що підтримують зв’язок з раціонально практичним світом людей, які не самі поки що мають певну ідентичність з Вищим Розумом, а їх індивідуальні душі як його сили. Тож відновлення природного порядку речей багато що змінить. Спочатку, мабуть, буде дещо домінувати, що дозволить розбудити генну пам’ять, отримати розширену свідомість, щоб приймати інформацію майбутнього, а потім надчуттєві сприйняття і вищі пізнання, в т.ч. про душу і її перебування в іншому вимірі. Можливо й з’єднатись з нею на новому етапі життя, оскільки спрацює природний закон піднесення, якого ще не знаємо.

У зв’язку з тим, що все в Природі змінюється поступово, зміна життєвого світогляду також пройде у формі поколінь, які отримають цілком інші установки, своє покликання, свою місію під цілком іншим духовним імперативом і ритмами життя. До того ж, сила верхнього світу — душа, перебуваючи між Вселенським Розумом і людиною, має причетність до її творення. Вона постійно впливає на її органи відчуття, сві­домість і стимулює до духовності, посилаючи в матеріальний світ імпульси нових, більш прогресивних, форм.

Все ж постає питання: чому не робить все це сам Вселенський Розум? Хоча він й всемогутній, але без зв’язку не зміг би керувати усім Всесвітом, в якому лише земна природа має колосальну кількість всього живого. Тож, логічно: багато що відбувається завдяки його силам, які мають зв’язок з ним більше схожий на присутність, ніж постійний контакт, так як сам він володіє правом на безкінцеву силу на своїй безкінцевій невідомій дорозі. Між ними, певно, існує не матеріальна причина впливу і взаємодії, а субстанційна. Подібним чином веде себе душа з людиною, даючи їй, одній з творінь матеріального світу, внутрішню схильність до буття і його свідомого регулювання. Звідси, будь-які прояви дисгармонії тонких енергій людини, наприклад, досить сильне бажання одного матеріального чи все ним наповнене, або щось близько до цього, можуть призвести до різних проблем і хвороб. Натомість, в найскладніших подорожах-пізнаннях вони майже відсутні. І хоча всі ми, так би мовити, ще беззахисні, об’єктивні закони розвитку все яскравіше нагадують про себе. Тому й зрозумілішими стають духовні «зусилля» вищого, його механізми і принципи.

То що ж може бути там, за горизонтом? Невід’ємною складовою Вселенської системи є Вселенські цикли буття людини. Як вище зазначалось, творіння людської сутності відбувається не одними лише батьківськими джерелами, їх жагою і ніжністю. Впливаючи на неї як атмосфера на землю, душа, як сила і «механізм» природи Вселенського Розуму, дає нове втілення її земної прояви. Одночасно відбувається й духовне творення людини в напрямку його величі. Коли ж настає її фізичне небуття, насправді буття продовжується вже не земне, а в просторі духосфери, надземної сфери. Що там мешкає багато янголів, стверджує навіть Біблія. У нас в собі дещо є, що зростає разом з нами, але не ради нас цілком. Душа притягує до себе такий атрибут змертвілого тіла разом з життєвою енергією землі — незриму мікроплазму (код життя, ідентифікаційний код), завдяки якій відбувається «вознесіння» й визначається інша проява в іншому стані і вимірі. Можливо саме його продовжують несвідомо зображати художники-іконописці у своїх роботах у вигляді загадкового німбу. Ось чому нескінченість життя в існуючому. Для нас це такий же потаємний світ, як для немовляти поява нашої сучасності. Коли ж людина для душі значима, вона забирає її на вищий спіралеподібний щабель буття. Як і тих, хто вступає з нею в контакт завдяки свого істинного пориву-поклику. Тоді й відбувається її неодноразове перенародження (запрограмована її реінкарнація), тобто, звільнення, доочищення від того, що має місце в ній ще бути. Створимо людину по схожості своїй, — так говориться знову ж в Біблії.

Врешті-решт, нічого не відбувається з нічого і спочатку, іде постійний кругообіг і рух до досконаліших станів, які й складають Вселенський цикл буття.

Два з них нам відомі:

— стан у коконі (лоно матері) — ембріон-істота, сприймає лише відчуття — 9 місяців. Потім, через Великий перехід

— стан в атмосфері (сучасність) — істота-людина, поступове розширення відчуття і свідомості — 90 років. А вже потім, після Великого нуменального переходу (смерті) йде третій — духовно-утаємничений і нам невідомий:

— стан «ангелів» (зоряне небо) — шлях до субстанції і вищих відчуттів, як і отримання благодаті — 900 років.

Таким чином, людина існує як в часі (9 міс., 90 і 900 років = 999. Це те піднесення до вищої духовності, можливо її самого центру, який визначили мудреці як тисячопелюстковий лотос), так і в просторі — лоно, атмосфера, зоряне небо, і все це складає один Вселенський цикл її буття. За ним — інший, вищий, що веде вверх по спіралі. Одначе, не всім визначено піднестися. Для деяких він зупиняється на одному із станів. Тобто, відбувається з ними ніби «недозрівання».

Безумовно, в спробах пізнати людське буття і його Вселенські цикли можуть виникати помилки — в механізмах нашого пізнання є дефекти. Однак бажання бачити майбутнє, заглянути за горизонт, закладено в нас самою природою. Тож дорога до нього все більше потребує задумуватися про суть свого життя і його сенс.

Михайло Гречка, Керівник Центру «Євро-Азія» — III тисячоліття»