Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ТРОХИ ГРИ МІЖ ОФІЦІОЗОМ

Приводом для цієї розмови з Юрієм Бондарем стала книга «У боротьбі за футбольний трон», яку він написав у співавторстві зі своїм колегою Віктором Шпаком. Якщо стисло, то це — перша й найповніша у вітчизняній журналістиці розповідь українською мовою про чемпіонати світу з футболу від початків до наших днів. Починалися вони вісім десятиліть тому, і кожен по-своєму відлунився у цьому енциклопедичному виданні, що ввібрало в себе понад шістсот сторінок яскравого публіцистичного тексту, помережаного численними і надзвичайно динамічними фотоілюстраціями.

Історія світових чемпіонатів подана через участь в них збірної СРСР та України, вміщено нариси про кращих гравців різних команд, їх склад. Особливо ж докладна розповідь — про першість світу 2006 року, коли українські футболісти вперше взяли участь у фінальній частині «мундіалю».

— Книга написана з використанням архівних матеріалів, спогадів учасників та очевидців цих престижних змагань, а також власних спостережень, — зазначив у розмові з нашим кореспондентом відомий спортивний журналіст, один з авторів книги Юрій Бондар.

 

Повітряна кулька з Мехіко

— Юрію Володимировичу, серед вашого доробку чимало видань про футбол: «Золотий м’яч — зіркам футболу», «В ритмі атаки», «Воротарський майданчик», «На футбольному полі — журналісти»... Таке враження, що вони були своєрідною підготовкою до видання, яке ми зараз презентуємо нашим читачам.

— Я прожив чимало років у спортивній журналістиці, як, до речі, і мій співавтор Віктор Шпак. Любов до футболу і у нього, і в мене — з дитинства, про змагання з цього виду спорту справді написано багато, ми були свідками найпрестижніших змагань, досі приятелюємо з колишніми й нинішніми гравцями київського «Динамо» та збірної України. Самі виходимо на поле. Тож футбол, з його дійовими особами та виконавцями, саму атмосферу цього дійства, знаємо зсередини. А щодо книги, яку зараз презентуємо читачам газети «Персонал плюс», то задум її виник давно і з обставини дещо незвичайної, майже неймовірної.

— Чи не скажете: якої саме?

— Справді: історія для багатьох малоймовірна, але реальна, сталася вона близько сорока років тому. Тоді ми, хлопчаки Мовчанівської середньої школи, що на Житомирщині, допомагали місцевому колгоспу збирати картоплю. Я йшов уздовж свого рядка, а наприкінці його, вже біля посадки, здійняв голову й угледів… Що б ви думали? До ліщинового куща приліпилася повітряна кулька, а на ній — напис «Мехіко-70» і зображення емблеми чемпіонату світу...

З цією знахідкою побігли до вчителя фізкультури. Він здивувався не менше, аніж ми, й пригадав, що ці кульки запускалися в небо під час чемпіонату світу в далекій латиноамериканській країні. Виходило, що цю кульку кілька місяців крутило десь у стратосфері, невідомо якими шляхами носило над землею, над країнами та континентами. Аж поки вона не спустилася на ліщиновий кущ поблизу Мовчанівки.

Цей випадок так і залишився подією місцевого значення, адже тоді мас-медіа ще не були поширені так, як зараз, аби рознести звістку далекими й ближніми світами. Зате її ще довго обговорювали в районі, а саму кульку розмістили як експонат у шкільному музеї.

 

Як замикається коло

— Історія дивовижна, хоча, можливо, дехто й справді сприйме її як легенду.

— Як би там не було, але й зараз про неї згадують ті, хто був тоді на картопляному полі в Мовчанівці. Відтоді я почав збирати найрізноманіт­ніші й доступні на той, іще радянський, час матеріали, де йшлося про ці змагання, став працювати з підшивками, збирати окремі репортажі, футбольні звіти, брошурки-книжечки, зокрема болгарські, поль­ські.

Згодом, після закінчення факультету журналістики Київського університету, підготував книжку, яка була запланована у видавництві «Здоров’я» і мала вийти у 1990 році, до тодішнього ювілею чемпіонатів світу. Однак через те, що на той час виникла величезна депресія, криза в економіці держави, проблеми в політичному житті, — рукопис заліг на полиці.

— Але рукописи, як відомо, не горять?..

— Принаймні, вже в новітні часи разом з Віктором Шпаком, котрий також запалився ідеєю явити популярну хроніку найпрестижніших футбольних змагань, ми повернулися до ідеї книги й реалізували її.

— Часу немало спли­вло…

— І що цікаво. Через шістнадцять років як спортивному журналістові мені довелося відвідати Мексику, і саме світовий чемпіонат. Так замкнулося коло.

 

Чинник незалежності. Національної

— Пригадую, тоді про збірну СРСР казали: Мунтян, Поркуян і ще дев’ятеро киян.

— Якщо звернутися до статистики, то побачимо, що вже тоді збірна СРСР орієнтувалася на український футбол. І переважно з українських футболістів формувалася. На фінальну частину чемпіонатів світу найбільше делеговано гравців київського «Динамо» — 44, з московського «Спартака», другого в рейтингу, — тільки 20.

— Чи адекватним внескові українських футболістів було тоді пошанування їх?

— Де там?!. Саме ця ситуація стала спонукою до боротьби за самостійний національний чемпіонат і постійне представництво української команди в світових турнірах. Навіть гасло було на початку дев»яностих років: «Покладемо Золоту богиню в українську скриню!». Це була важлива складова у загальному руслі боротьтби за незалежність України.

 

Від аматорського до професійного

— Пане Юрію, ще донедавна вітчизняний професійний футбол тримався на футболі масовому, аматорському; саме він делегував до вищого ешелону та збі­рної талановитих грав­ців не тільки зі столиці, а й української глибинки. Нині ж про його ентузіастів не часто почуєш. Чи, можливо, я помиляюся?

— Є ентузіасти! Скажімо, у Жмеринці цього року проводиться традиційний дитячий турнір — завдяки, зосібно, колективу всеукраїнської газети «Експрес-об’я­ва». Десятки футбольних команд району беруть участь у цьому змаганні, а 9 травня, на День Перемоги, відбуваються фінальні матчі турніру. Цього дня щороку в районний центр на Вінниччині приїжджає команда «Журналіст України». Нинішній турнір — ювілейний, уже деcять літ поспіль збирає він тих, кому футбол дарує наснагу, а часом і визначає дорогу в житті. І добре, що є кому підтримати дитячий футбол у Жмеринці на «дорослому» рівні. Це Василь Марчук, Віктор Жеребнюк, Юрій Данилюк, Яків Дерев’яний, Василь Романцов та інші.

Або аматорські змагання з футболу в Ружинському районі на Житомирщині. Саме тут ентузіасти Юрій Ратушний, Леонід Маслюк, Віталій Жарський, Володимир Туранський, Василь Чернявський, їхні колеги, з успіхом проводять дитячі футбольні турніри понад два десятиліття.

В цьому ж річищі можна розглядати й досягненя футболістів Міжрегіональної Академії управління персоналом, які стали срібними призерами чемпіонату Європи серед студентських команд.

 

Міністр виходить

на поле

Як бачимо, не згасає вогник у серцях ентузіастів, у них є прагнення відновити масовий футбол. Але, звичайно, без підтримки держави, без розвитку дитячо-юнацького спорту, без спорудження дитячих майданчиків, належної підготовки фахівців, які б поєднували знання цього виду спорту та дитячої психології, були справжніми педагогами, — зробити це буде важко.

Юрій Павленко, міністр, який, до речі є гравцем команди «Журналіст України», почав відроджувати дитячо-юнацькі спортивні школи. Проте це поки що перші кроки, які принесуть результати, очікувані мільйонами українських уболівальників.

— Були спроби запроваджувати у школі уроки футболу. Як ви ставитеся до цього?

— Безперечно, це річ позитивна. Але знову ж таки опікується ними Федерація футболу, яка є громадською організацією. Та ж команда «Журналіст України». П’ятнадцять років тому вона створена не тільки для того, щоб час від часу приїжджати кудись в українську глибинку і там пограти у футбол. По собі як гравцеві цієї команди знаю, що стократ цінніше спілкування, воно духовно збагачує.

— Погодьтеся, Юрію Володимировичу, що для ентузіастів важлива також підтримка засобів масової інформації…

— Так, їх недарма називають четвертою владою. І додам, що саме на популяризацію футболу значною мірою зорієнтована й книжка, яку ми написали й видали з Віктором Шпаком. Вона — для тих, хто цікавиться футболом, хто починає займатися цим захоплюючим видом спорту; це видання для юних футболістів і тих, хто вболіває за них, за долю українського футболу, здатного позмагатися за найвищий футбольний трон. У книжковій торговельній мережі вона вже з’явилася. Зокрема в мережі «Бібліон» Видавничого дому «Персонал».

 

Ті, кого бракує

— Чи достатньо уваги вітчизняному футболу надають нині засоби масової інформації?

— Якщо мовити про спортивну журналістику, то, на мій погляд, останнім часом вона, на превеликий жаль, втратила свої позиції. Втрачена сама школа спортивної журналістики, колись досить грунтовної та розмаїтої. Можливо, це пояснюється тим, що з’явилося чимало нових видань, а по-справжньому класних журналістів бракує. А ще, на мій погляд, знизився рівень фахової самовимогливості, у спор­тивну журналістику часто йдуть працювати ті, хто вважає її чимось легшим, ніж, скажімо, писати про економічні чи політичні проблеми. Тоді як вони мають бути глибоко обізнаними в футболі. Бо їхніми колегами в минулому були або ті, хто в молодості професійно займався цим видом спорту або роками шліфував свою журналістську майстерність, володіючи неабиякими знаннями цієї гри, маючи тонке відчуття самої атмосфери гри, усіх її складових.

— … Для них у футболі не було таємниць?

— Так, досить назвати імена Бориса Нартовського, Леоніда Горіловського, Володимира Боденчука, Валентину Пожилову, Петра Римаренка. Це були саме такі люди, і до них цілком дотична характеристика, поставлена у вашому запитанні.

Нині бракує такого прискіпливого, вимогливого ставлення до свого фаху, до слова як серцевини мистецтва творити газету чи журнал. Звісно, це не може не позначатися на якості публікацій.

— Майже зникли й імена в спортивній журналістиці.

— Так, зараз більш популярні політичні ток-шоу. Раніше було якраз навпаки — саме спортивні журналісти додавали родзинку в кожен номер газети чи журналу. Це, наприклад, крім уже названих, — Валерій Мирський, Михайло Волобуєв, Валерій Вихованець, Юрій Брязгунов, Валентин Щербачов, Дмитро Герасименко, і цей список можна було б продовжити. Вони не лише широкосяжно розуміли місію спортивних журналістів, а головне — писали і пишуть про спортивні події по-справжньому яскраво й захоплююче. Це було, я сказав би, — трохи гри між офіціозом, якого тоді вистачало, але якої гри!..

 

Спілкувався Олександр Кавуненко

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com