Гра в Чапаєва по-сталінському

Командира 25-ї піхотної дивізії Червоної Армії Василя Івановича Чапаєва вбивали щонайменше три­чі. Перший раз — фізично, у 1919-му році, в бою під станицею Лбищенська, де він разом зі своїм штабом втрапив у пастку через бездарність свого безпосереднього начальника — командуючого фронтом Фрунзе.

Вдруге над уже мертвим комдивом познущався його колишній комісар Фурманов, котрий у тому ж 1919-му писав на Чапаєва доноси в ЧК, а в 1923-му зляпав літературну агітку — повість під назвою «Чапаєв».

Але остаточний контрольний постріл в голову чесного уральського козака зробив сам тов. Сталін. Бо саме він продиктував авторам майбутнього фільму — Георгію і Сергію Васильєвим синопсис картини. Тобто сюжет, характеристику основних персонажів, а головне — ідейне спрямування.

Прізвища Сталіна у титрах, звісно, не значилося. Проте фільму, що вийшов у 1934-му році, забезпечили «від тайги до британських морів» такий піар, що й не снився всіляким там «Зоряним війнам» разом із «Титаніком». Те, що виведені на екрані персонажі зі справжніми прізвищами не мають нічого спільного з їхніми прототипами, вважалося чи не найбільшою державною таємницею, за розголошення якої жорстоко карали.

Здавалося б, усю правду про Чапаєва і його 25-у дивізію історики та журналісти розкрили ще у перестроєчні 80-і роки. Проте без відповіді залишалось одне суттєве запитання: чому кремлівський вождь звернув таку особливу увагу на черговий фільм-агітку про одного з десятків, якщо не сотень командирів дивізій Червоної Армії в роки громадянської війни. Найновіт­ніші дослідження російських істориків, зокрема Анджея Іконнікова, дозволили нам знайти відпо­відь.

Одна важлива обставина: автори фільму від самого початку вирішили побудувати його не на пи­санині відставного комісара, а на спогадах реальних чапаєвців. На той час 25-а дивізія квартирувала в Україні, неподалік від тодішнього Західного кордону. Георгій і Сергій Васильєви не помилилися: ветерани розповіли їм чимало цікавого і абсолютно до того не відомого. Проте хтось зі спадкоємців комісара Фурманова оперативно настукав про перебіг творчого процесу самому Сталіну. Той кинув усе печене і варене, викликав до себе обох наївних кінематографістів, продиктував їм сценарний план і надалі контролював зйомки мало не кожного кадру.

Що ж так стривожило вождя? А точніше, якої правди він боявся? Саме тої, яку оприлюднив минулого року Анджей Іконніков. Виявляється, що вже після громадянської війни у 25-й чапаєвській дивізії стався бунт проти більшовицької влади. Дві третини особового складу — два полки з трьох і вся артилерія оголосили війну червоним комісарам і приєдналися до так званої «червоної армії правди».

«Червону армію правди» сформував ще один викреслений з офіційної історії герой громадянської війни — командир 9-ї кавалерійської дивізії Сапожков. Він підняв повстання на Уралі ще в 1920-му році, захопив місто Бузулук і проголосив контрольовану ним територію «Радянською республікою без комісарів і комуністів».

Після того, як до повстанців Сапожкова приєдналися полки чапаєвців, територія бунтівної республіки розширилася. Ті­льки навесні 1922-го року ціною неймовірних зусиль і величезних люд­ських жертв більшовикам вдалося розгромити «Червону армію правди». За даними А.Іконнікова втрати з боку офіційної Влади Рад склали понад 20 тисяч чекістів і червоноармійців.

Забігаючи наперед, згадаємо, що сама 25-а дивізія була вщент розбита під час Другої світової гітлерівцями і навіть втратила свій прапор.

Ось якої правди боявся більшовицький диктатор, боявся, що вона бодай натяком та просочиться у фільм. Звідси й особлива «турбота» вождя про те, щоб справжній Чапаєв усе ж не виринув з Уралу — як на це сподівалися ми, дітлахи, сидячи з роззявленими ротами перед екраном.

В.Н.