ТРОХИ СОНЦЯ ІЗ ШІСТДЕСЯТИХ

Батьківщину не вибирають

… Чимало прочитано, почуто про цього митця надзвичайної духовної потуги, знаного ще зі студентської лави, коли я смакував на устах мужні й водночас ніби огорнуті материнською ніжністю рядки:

Можеш все на світі

вибирати, сину,

Вибрати не можна

тільки Батьківщину…

Неоднораз приїздив і в Біївці, де він народився і виростав до свого вступу в Шевченків університет, був у його хаті, заново збудованій уже як музей, блукав луками, що розгорталися перед очима відразу за сільськими городами й збігали до берега Сули. Заходив до школи, спілкувався з багатьма односельцями, земляками поета, які пам’ятають Василя ще малого й старшого, але й тоді вже непокірливого. А також — Симоненка-студента, котрий приїжджав зі столиці на літні й зимові канікули перед тим, як піти у літературні та життєві мандри. «Виростеш ти, сину, підеш у дорогу…»

Намагався якомога повніше збагнути спрямування поетового таланту, який уявлявся мені промінчиком волі з напіврозчинених дверей свободи у шістдесяті роки минулого століття.

То були роки щасливі, захмелілі од незнаної раніше можливості творити нібито безоглядки на цензуру, але, як виявилося, — й драматичні, підступні, позначені трагедіями Алли Горської та багатьох інших, хто у той промінець волі увірував щирою і відкритою душею.

То було явище, ім»я якому — шістдесятництво, про нього та найяскравіших його представників пишуть тепер, здається, не так уже й мало. Але — чи ті, чи так? Та, зрештою, й чи достатньо?

Про це та інше в історії того неординарного й далеко не однозначного явища — розмова з директором Центру культурологічних та етнополітичних досліджень професором Василем Яременком, постать якого я не міг оминути на дорозі до повнішого осягнення і феномена Симоненка, і часу, в якому жив поет. Адже і він, Яременко, нині знаний учений-культуролог, — також шістдесятник, духовний побратим автора славнозвісних «Лебедів материнства».

Нещодавно з його упорядкуванням та передмовою у видавничому домі «Персонал» побачив світ чотиритомник, до якого увійшла чи не вся творча спадщина Поета, що одважився на виклик тодішній системі зовсім не езопівською мовою віршів. А крім того, відзначався волелюбством у висловлюваннях і поводженні в соціумі, де тим, хто «висовувався», стинали голови хоч і не буквально, але знаходили безліч інших ієзуїстських способів. Ламали і Симоненка, гнули, навіть по смерті вішали ярлик націоналіста на людину, яка по-синівськи любила Україну і для якої рідна земля була вище «тисячі америк і росій».

Ще й через те так довго, на жаль, ішов з усією своєю «Спадщиною» Василь Симоненко до читача, майже півстоліття по тому, як назавжди померкло світло в його очах.

Але — прийшов, і відтак, зізнався мій співрозмовник, залишилися, нарешті, позаду й страхи, що книга взагалі не вийде.

 

Василеве чотирикнижжя

— Вона таки вийшла, Василю Васильовичу!.. І судячи з багатьох телефонних дзвінків до редакції, стала подією в духовному житті краю. А чи не найчастіше спраглих поетового слова додзвонювачів цікавить з-поміж іншого, чи всі твори Василя Симоненка склали чотиритомну «Спадщину», наскільки повне це видання?

— Подія для мене довгоочікувана, адже й справді — чотиритомник з’явився через чотири з половиною десятиліття по тому, як у неповних двадцять дев»ять, в ніч з 13 на 14 грудня 1963 року, Василя не стало. Після нелюдського побиття катами у міліцейській формі, хоча й з іншого охоронного відомства, він тяжко хворів, гостро переживаючи розіграну спецслужбами фатальну пригоду на станції, віддаленій навіть від обласного центру...

До речі, це був третій рік мого навчання в аспірантурі, а за десять днів до смерті Василя відбулася презентація підготовленого мною двотомника Бориса Грінченка. Відтоді веду відлік своєї наукової роботи.

Щодо повноти «Спадщини», то це — підсумкове видання, в ньому зібране все із написаного Василем Симоненком. Я зробив це, щоб уникнути звинувачень у цензурі. В моєму архіві, яким опікуюся з 1958 року, зберігаються його публікації за підписами В. Симоненко, С. Василенко, В. Щербань. А вчора знайшов ще один ящик. В ньому — сотні бобін із записами Василевого голосу.

Одні з них — на швидкості 4,7, деякі на 9-й. Навіть на 19-й немає записів. Всі вони у мене складені, їх треба опрацювати.

З’ява «Спадщини» — результат багаторічного збирання матеріалів мною, а також іншими шістдесятниками, зокрема Іваном Світличним, котрий передав мені частину архіву Василя Симоненка.

— Чимало людей, по суті, заново відкриватимуть творчість і особистість поета через цей чотиритомник, який, здається, вже невдовзі може стати раритетним.

— Мене тішить, скажімо, що тільки в Лубенському районі на Полтавщині сотні шанувальників свого земляка захочуть мати цю книгу. Принаймні, вже є домовленість з райдержадміністрацією, нею тут вшановуватимуть зокрема лауреатів літературної премії імені Василя Симоненка. Але не тільки на малій вітчизні поета ждуть його «Спадщину». На Черкащині, звичайно, — не менше. Як і по всій Україні, адже Василь Симоненко — поет, безумовно, усенаціональний, і видання, про яке ми зараз говоримо, — подія не лише в літературному, а й духовному житті краю…

А ще для мене важливо, що одразу після з’яви Василевого чотирикнижжя зателефонував Георгій Щокін. В обміні думками про видання відомий реформатор новочасної освіти в Україні, фундатор Міжрегіональної Академії управління персоналом, яка нині на порозі свого двадцятиріччя, зазначив зокрема, що до ознайомлення зі «Спадщиною» він до решти не уявляв, наскільки сильний, наскільки багатогранний цей талант — Василь Симоненко. Що саме книга відкрила йому чимало рис літературного й людського обдарування поета. Добре слово мовив також про написану мною передмову до видання. Така оцінка надихає на подальшу працю, адже в планах Центру культурологічних та етнополітичних досліджень — чимало нових книг, зокрема, із серії «Бібліотека української героїки», яку свого часу благословив у світ Георгій Васильович.

 

На струні мужності

— Напевно, читачам, буде цікаво довідатись, як Ви познайомилися з Василем Симоненком, як це знайомство ставало чимось незмірно більшим, ніж звичайне приятелювання чи спілкування колег-літераторів?

— Василь закінчив університет у 1957-му, але диплома того року не захищав. Бо поїхав на переддипломну практику в Черкаси, а там йому запропонували досить престижну посаду завідуючого відділом редакції газети. Симоненко так занурився в журналістські будні, що ніколи було приїхати на захист, тож свою дипломну захищав наступного, 1958-го.

Того ж таки року Світличний познайомив мене з Василем. Й оскільки ми з ним земляки, обидва з Полтавщини, то й склалися у нас теплі, дружні, земляцькі стосунки, а потім і літературні. Якось Сверстюк слушно, на мій погляд, зауважував, що літературна столиця перемістилася в Черкаси, коли після закінчення університету Симоненко поїхав туди працювати. Через те якихось мистецьких новацій ми чекали не з Києва, а з Черкас. Як і приїзду поета, котрий з’являвся в столиці завжди з новими віршами.

— Кажуть, презентацію «Спадщини», яка відбулася нещодавно в Міжрегіональній Академії управління персоналом, Ви розпочали з досить промовистої аналогії?..

— Принаймні, вона здалася мені цікавою, та паралель нашого Василя Симоненка з великим італійцем Нікколо Паганіні. Можливо, комусь вона здасться малоймовірною, але — тим не менше… Якось митець мав провести важливий представницький концерт. А заздрісники — у талантів їх завжди не бракує — підпиляли йому струни. Нікколо вдарив смичком — і підпиляні струни лопнули. Залишилась одна, проте Паганіні виконав на ній увесь концерт. Мимоволі думаєш: це ж треба було мати не лише такий талант, а й таку волю, щоб перемогти у боротьбі з самим собою, з недругами, із залом, який навіть нічого не помітив. Тож я сказав тоді на презентації, що Василь Симоненко, можливо, і є та струна нашої поезії, на якій шістдесятники виконали, так би мовити, дуже складний і важливий концерт. Що звучить на тій струні тема героїчна й лірична, громадянська і сатирична, казкова й побутова… Цей образ виник у мене якось раптово, перед самим початком презентації. З переконаності, що саме таким був Василь.

 

Ще й у чорнильниці

не було

— А якими були інші шістдесятники, побратими Василеві; чи можна ближчим часом очікувати якогось досить повного й об’є­ктивного погляду на шістдесятництво?

— В тому-то й справа, що нині ніхто не збирає матеріалів про них. Немає такого центру. Я гадав, що ним стане музей шістдесятництва, очолюваного Миколою Плахотнюком, який і сам відсидів, і добре знає своїх побратимів. Здавалось би, йому й карти в руки. Але чомусь так не сталося. Натомість лю­ди випадкові перебирають на себе нібито право писати про шістдесятництво, хоча до нього не мали жодного відношення…

— … і зсередини навряд чи його знають?..

— Не знають. Ну ось, наприклад, Михайло Наєнко в статті «Шістдесятництво в історії та сучасності», надрукованій у «Літературній Україні», пише, що він був на вечорі Симоненка, де той читав «Злодія» і «Некролог кукурудзяному качанові»; що тодішній лідер київського комсомолу Тамара Главак провела таку зустріч з літераторами, котрі з усієї України їхали в Москву на нараду молодих у 1962 році, найімовірніше в травні…

Пригадую, напередодні Василь приїхав до Києва, переночував у мене в хаті, і ми разом ішли звідти на вечір. Я не записував, що він там читав. Але в усякому разі твори, які називає Наєнко, тоді не могли бути прочитані Василем з двох причин. По-перше, через те, що вони вважалися надзвичайно антирадянськими і могли бути надрукованими тільки в закордонному виданні «Берег чекань». Тут же вони ходили у самвидаві. Але пізніше. Бо, по-друге, тоді Василь не міг прочитати ці вірші через те, що «Злодій» з’явився тільки в жовтні 1962-го, а «Некролог кукурудзяному качанові» — у грудні того ж року. А в часі, про який Наєнко говорить, їх ще й у Василевій чорнильниці не було.

Або: про кого пише автор статті в «Літературці»? Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Василь Земляк… Однак літературне шістдесятництво було явищем значнішим.

А потім: як від шістдесятників відділити, скажімо, таких його представників, як Галина Севрук. Вона творила національну кераміку, і ми захоплювалися нею, та й загалом — національними мотивами в її творчості. Це було те, що гріло наші серця, підтримувало дух.

Або Людмила Семикіна, вона шила одяг на українські мотиви. І давала свитки, у яких ходили національно свідомі дівчата шістдесятих. Про ці строї Семикіної поети писали вірші, вони надихали їх. То як можна одділити її від літературного шістдесятництва?

Чи як можна відділити од нього двох хлопців, які першого травня 1966 року на даху Київського інституту народного господарства вивісили український національний прапор. Та це ж давало такий заряд свідомості для літераторів!.. І як можна говорити тільки про результати, не знаходячи першопричини?

 

Не лише твор­чість, а рух

— Хочете сказати, що шістдесятництво — це не просто літературна твор­чість окремих людей?

— Так, це — рух. І те, що пише Наєнко, — зразок того, як не треба писати про шістдесятництво. Бо це методологічно неправильно — відділити біографію цього руху від результатів, які він дав.

Цього не можна робити.

— А що ж робити треба; і сакраментальне: з чого починати?

— Найперше — скласти списки шістдесятників. Бо іноді вважається, і Наєнко до цього веде, що шістдесятництво — це десяток-другий письменників, яких усі знають. А хіба це так; хіба це тільки ті, хто виступав з творами в шістдесяті роки? На мій погляд, — це люди, котрі в творчості й практичній діяльності засвідчили опозицію комуністичному режиму. Котрі так чи інакше, у підтексті чи прямо, виявляли спротив тому тоталітарному насильству, отій уніфікації думки, яка тоді існувала.

І тут подвижництво Василя Симоненка важко переоцінити.

Друге, що необхідно зробити, — це видати антології поезії, прози, драматургії шістдесятників, їх спогади, листування. А затим уже писати історію руху. І то — писати не таким літературознавцям, які були в явній опозиції до цих лицарів духу і служили вірою й правдою комуністичній системі; сьогодні ж вони взялися за перо. Це — нонсенс.

 

Хунвейбіни радянського гатунку

Чимало місця в тій публікації, про яку я вже згадував, Наєнко присвятив Нью-Йоркській групі поетів: Рубчаку, Бойчуку, Коломійцю. Так от ця група до шістдесятництва не мала жодного стосунку. А була реакцією на світовий антикомуністичний рух, що тоді широко розгорнувся.

В середині п’ятдесятих років відбулася «культурна революція» в Китаї, виникло хунвейбінство. Во­но і в нас народилося. І чимало з тих, хто виступав проти шістдесятників, належать саме до цих комсомольських хунвейбінів; вони боролися із шістдесятництвом, і боролися, як кажуть, з піною на вустах.

— Досить давня історія, Василю Васильовичу; можливо, бодай стисло — про її витки?..

— Мої ровесники па­м’ятають: в Індонезії після Сухарто до влади прийшов Сукарно — новий президент з антикомуністичними настроями, і там за одну ніч було вирізано два з половиною мільйони комуністів. Бо, мовляв, була загроза, що Індонезія стане комуністичною країною.

Ця хвиля перекинулася в Європу. Антирадянські виступи відбулися в Угорщині, Німеччині, Польщі. І ці виступи скрізь давила радянська тоталітарна система.

Ця хвиля докотилася і до Нью-Йорка, і до нас — так званого соціалістичного табору.

— Зараз би сказали: глобальний процес…

— Табір був глобальний!.. Я завжди іронізував: коли говорять про капіталізм, то кажуть, що це — світ. Капіталістичний світ і так далі — звучало. А коли про соціалістичний світ ішлося, то говорили тільки як про табір. Соціалістичний табір, країни Варшавського табору… Одним словом, єдиний великий суцільний табір, з якого, здавалось, не було виходу.

 

Розмовляв Олександр Кавуненко
(Далі буде)