Долаючи міфи

Проблема визначення того, якою мірою економіка України була готова до самостійного розвитку напередодні незалежності, є важливою із політичної та історичної точок зору. Аргументи про те, що в Україні в разі отримання незалежності економічна ситуація могла шви­дко покращитися, були широко використані політиками, але це була, на жаль, напів­правда.

Вибір показників та характеристика найважливіших подій є слабо формалізованим процесом, що не дозволяє за будь-яких обставин вважати його повністю обґрунтованим. Так, рівень виробництва тих чи інших товарів, звичайно, є важливою характеристикою економіки, його використовують для оцінки економічного потенціалу країни, що вступає в період ґрунтовної трансформації своєї економічної системи. Однак при цьому необхідно брати до уваги й інформацію про ринки збуту, конкурентоспроможність продукції за умови переходу на світові ціни, характер економічних зв’язків із партнерами тощо.

Деякі соціально-економічні фактори (чи заходи) можуть мати позитивний чи негативний вплив у короткостроковій перспективі, і негативний — у довгостроковій, й навпаки. Так, наприклад, ціновий шок здебільшого має негативний короткостроковий ефект, однак викликає в цілому позитивні наслідки для економіки у довгостроковій перспективі.

Виходячи з цього, для об’єктивного аналізу, на наш погляд, найбільш важливими є чотири групи показників:

1.         Рівень доходів (або ВВП) на душу населення, особливо у порівнянні із рівнем доходів (або ВВП) інших союзних республік.

2.         Структура економіки (частка тих чи інших галузей) в цілому та стан фінансової системи.

3.         Структура експортно-імпортних операцій, зокрема частка високо та середньо-технологічного експорту, та основні країни, з якими велася тор­гівля, та аналіз потенційних змін у разі переходу на розрахунки за світовими цінами.

4.         Якість інституціональної структури економіки і людського капіталу, готовність та спроможність влади проводити економічні реформи.

Отже, згідно із офіційними даними, рівень ВВП на душу населення в Україні напередодні незалежності складав 93% від рівня Російської Федерації. Доходи жителів України були дещо нижчими за рівень доходів жителів Прибалтики та Білорусі, але вважати, що існувала необхідність виходу із СРСР для збереження високого рівня добробуту населення не є коректним. За контрастом, напередодні розпаду Югославії рівень ВВП на душу населення у Словенії був на 70%, у Хорватії — на 40% вищий, ніж у Сербії. Рівень доходів у Македонії, навпаки, був на 40% нижчим, ніж у Сербії, і відомо, що переважна більшість жителів саме цієї республіки не хотіла розпаду СФРЮ. Аналогічна ситуація була і в Радянському Союзі, але вона не стосувалася України: бідні се­редньо­азійські республіки не виказували серйозних на­мірів виходу із СРСР. Проголосити незалежність їхніх лідерів, по суті, «примусили» керівники інших республік, що вийшли з Союзу.

З іншого боку, необхідно взяти до уваги конкретну ситуацію, що склалася на внутрішньому ринку СРСР. В результаті стрім­кого розвитку процесів, спрямованих на трансформацію полі­тичної системи країни, незбалансованого реформування різних секторів економіки, лібералізації фінансової сфери та падіння цін на основні експортні продукти СРСР виникли суттєві проблеми у різних регіонах. Послаблення центральної влади призвело до укріплення регіональних центрів при­йняття рішень, і ці рішення, за незначними виключенням, не сприяли стабілізації загальносоюзної економіки. Достатньо згадати лише ініційований у Росії Б. Єльциним перехід під республіканську юрисдикцію багатьох підпри­ємств і організацій у 1990—1991 pp., що досить швидко залишило союзний уряд без джерел фінансування.

Щодо структури економіки України, то твердження деяких авторів, що вона мала начебто колоніальний характер, не від­повідають, на мою думку, дійсності. Значною мірою таке твердження сформувалося під впливом поглядів представників діаспори, які або не розуміли особливостей радянської економіки, або з політичних міркувань, намагалися навести неправдиві дані. Наприклад, американський дослідник Л. Мельник наголошував, що з України «вивозилася» непропор­ційно велика частка створеної доданої вартості, оскільки платежі у союзний бюджет набагато перевищували ті кошти, що залишалися у розпорядженні українського уряду та су­б’єктів господарювання. Такі твердження не є достатньо коректними, адже автори у біль­шості випадків розглядали лише грошові потоки, що спрямовувалися у вигляді податків в один бік — до союзного центру. Централізовані капіталовкладення з загальносоюзного бюджету в українську економіку, особливо інвестиції у військово-промисловий комплекс, не оцінювалися належним чином, а переважна їхня частина була просто секретною і недоступною для фахівців. Українська економіка розглядалася цими фахівцями як відокремлена система, а не як частина народного господарства Радянського Союзу, де, попри недоліки, планові органи намагалися проводити політику раціоналізації розміщення продуктивних сил. Це, окрім іншого, знаходило своє відображення у прискореному розвитку добувних галузей східних регіонів СРСР, де сировина виявилася значно дешевшою, ніж в Україні. Переваги використання більш дешевої сировини українськими підприємствами, звичайно, ніяк не враховувалися. Так, навіть за умов перевезення за тисячі кілометрів з Кузбасу, тонна вугілля приблизно однакової якості коштувала в першій половині 1980-х років в Україні вдвічі дешевше, ніж тонна донецького вугілля. Видобуток вугілля у Донбасі складав двадцять тонн умовного палива на людину на місяць, у Воркуті — 50 тон, у відкритих розрізах Кузбасу — 120—130 тонн. В умовах ринку на початку 1990-х років продукція вугільних шахт Донбасу ставала неконкурентоспроможною на загальносоюзному рівні.

Української нафти та газу не вистачало для задоволення власних потреб, а експлуатація укра­їн­ських родовищ природних копалень виявилася не настільки рентабельною, як використання нових джерел сировини на сході СРСР. Розрахунки Держплану України також свід­чили, що ефективність капіталовкладень в українську вугільну галузь, незважаючи на розвинену ін­фраструктуру регіону, бу­ли б не такими ефективними, як організація видобутку ву­гілля в інших регіонах СРСР. Подібна ситуація склалася і в багатьох інших добувних галузях. Тому переорієнтація капіталовкладень на розви­ток східних регіонів була в ці­лому виправданою.

Факт, що радянська планова економіка виявилася менш ефективною, ніж ринкові економіки розвинених країн. На світовому ринку можливості для експорту продукції переробної промисловості для радянської економіки швидко скорочувалися у 1980-і роки. Важливою рисою радянського типу економіки була «експансія без заміни», тому неефективні виробництва існували поруч із ефективними, що створювало необхідність відкритого або прихованого дотування. Ресурси в цілому використовувалися досить неефективно, до того ж більш якісні ресурси спря­мовувалися у вій­ськову сферу.

Українська економіка не була винятком серед економік радянських республік. Але твердження деяких авторів про те, що спеціалізацією України у Радянському Союзі були лише чорна металургія та сільське господарство, не є коректним. Так, маючи 18% населення Радянського Союзу, Україна, дійсно, у 1990 році виробляла 35% прокату чорних металів та близько 24% сіль­госппродукції СРСР. Але у той же час у республіці існувало розвинене машинобудування: вироблялося 12% легкових автомобілів СРСР, 15% автобусів, 22% тракторів, 30% екскаваторів, 31% кормозбиральних комбайнів, 24% верстатів для металообробки, 56% вантажних вагонів, понад 40% телевізорів, близько 50% радянських танків та ракет та багато інших компонентів військової техніки СРСР. Загальна вага машинобудування у структурі промисловості сягала 29,9%, що, до речі, приблизно у 2,5 разів вище, ніж у теперішні часи. Високими показниками розвитку характеризувалася і хімічна галузь. Проблема полягала у тому, що українські підприємства не мали у багатьох випадках завершених циклів виробництва, а багато які технології були занадто енерговитратними. Відомо, скажімо, що, незважаючи на великі обсяги військово-промислового комплексу, укра­їнські підприємства самостійно могли випускати не більше 3% військової техніки. Взагалі, міжреспубліканський обмін складав у СРСР 20,5% ВНП, що було вищим, ніж показник для країн ЄС (16%). Понад 80% виробництва в Україні не мало закінчених циклів. За оцінками російських економістів, станом на 1991 рік, без збереження розподілу праці, що склався на той час, Україна могла виробляти 15% кінцевої продукції, Росія — 65%.

Серед політиків і населення у 1990 панувала думка, що Україна має надзвичайно сприятливі стартові умови для успішного економічного розвитку. Найчастіше в зв’язку з цим цитувалися дані дослідження, проведеного фахівцями Дойче банку в 1990 p., які визначили Україну як лідера за рівнем підготовленості до створення незалежної ринкової економіки і прогнозували їй успіх в самостійному розвитку у разі виходу з СРСР. При цьому показово, що німецькі експерти спиралися в своїх оцінках на думку тих же ліберально налаштованих українських еконо­містів і використовували абстрактні бальні оцінки стану тієї чи іншої сфери народного господарства. В результаті цих т.зв. «розрахунків» Україна отримала 83 бали з 100, в той час як Росія — 72 бали, а країни Балтії — 77.

Як засвідчили подальші події, цей рейтинг базувався на хибних оцінках статичних переваг, які не були стійкими і швидко зникли при переході на світові ціни та в результаті затримки у проведенні необхідних економічних реформ всередині країни.

На початковому етапі переходу до самостійної економіки українське керівництво скористалося боротьбою союзного та російського урядів і отримало деякі тактичні переваги. Це рельєфно проявилося у сфері фінансів ще до отримання незалежності. Відомо, що надмірні фінансові зобов’язання стали однією з основних причин високої інфляції, дефіциту товарів першої необхідності та, врешті-решт, розпаду СРСР. Однак, слід зазначити, що де­фіцит загальносоюзного бюджету станом на серпень 1991 року становив всього третину дефіциту країни, решта припадала на республіканські бюджети. Деякі російські фахівці відзначали, що українські можновладці на початковому етапі отримання контролю над економічним потенціалом країни намагалися вирішити базові проблеми економіки республіки шляхом отримання односторонніх переваг ще до розвалу СРСР. Так, Н. Колядіна відзначала, що «Україна проводить політику обмеження попиту на кредит, з одного боку, підтримуючи відносно високу процентну ставку за кредитами, з іншого — занижуючи в порівнянні з ін­шими республіками від­сотки по депозитах. В такий спосіб вона від­штовхує вкладників з ін­ших республік і навіть стимулює власних інвесторів вивозити грошові кошти і капітали... Україна експортує рублі, що знецінюються, стримуючи завдяки цьому зростання інфляції на своїй території».

Пізніше, у 1992 році, внаслідок застосування пільгових цін на сировину та використання безготівкового рубля в якості засобу розрахунків, РФ продовжувала неявно дотувати українську економіку і втратила за рік близько 500 млрд. руб. Звичайно, що на тлі глибокої економічної кризи, яка розпочалася в Росії в цей період, багатьма російськими аналітиками стали висуватися пропозиції щодо змін у зовнішньоторговельній політиці, із наголосом на необхідності скорішого роз’єднання економік двох країн, щоб уникнути «прихованого дотування».

Маючи певні переваги у період з 1990 до першої половини 1992 року, українські політики та економісти не передбачили радикальних реформ у російській економіці на початку 1992 року, що призвело вже до «експорту» інфляції з Росії в Україну і викликало значні тру­днощі в українській економіці.

Україна до кінця 1991 року не була самостійною державою, тому розглядати її зовнішньоторговельний баланс за радянських часів є не зовсім коректним. У той же час, можна проаналізувати структуру міжреспубліканського торговельного обміну й оцінити обсяги імпорту та експорту із території України.

Майже усі серйозні дослідники вказували на негативне торговельне сальдо України і неможливість сплачувати необхідний імпорт при переході на світові ціни на початку 1990-х років. На цьому наголошували аналітики з лондонського часопису «Економіст»: за їхніми оцінками, торговельне сальдо України і переважної більшості союзних республік ставало негативним і сягало для України декількох мільярдів доларів при розрахунках за світовими цінами. У той же час Росія, Туркменістан та Азербайджан отримували суттєві переваги при такому переході. У перші місяці незалежності ситуація для України в економічних відносинах із Росією була дещо полегшеною, адже обидві країни домовилися про перехідний період до світових цін на енергоносії, що теоретично можна було б використати для цілей модернізації еконо­міки.

Згідно із домовленостями між двома урядами, планувалося отримати з Росії за пільговими цінами понад двадцять міль­йонів тон нафти у 1992—1993 pp.; сім млн. тон уряд України хотів отримати за рахунок розконсервації наявних свердловин на території країни. Однак ця ситуація не була використана для пристосування до нових умов господарювання та запровадження енергозберігаючих технологій у виробництві. Значну частину отриманої нафти (близько восьми мільйонів тон) було у 1993 році реекспортовано за світовими цінами, що викликало невдоволення Росії.

Україні важко було скористатися і активами колишнього СРСР, адже претензії на активи повинні були супроводжуватися взяттям зобов’язань щодо сплати частини зовнішніх боргів Радянського Союзу, на що тодішня влада йти не хотіла, оскільки у реальності не мала необхідних для цього джерел твердої валюти.

На можливість проведення економічних реформ в Україні сподівались зарубіжні фахівці. Проте все звелося не до ринкових реформ, а до розподілу ресурсів. При цьому переваги самостійної економіки постійно перебільшувалися, а можливі проблеми та труднощі замовчувалися. Більше того, розроблені групою радників президента Л. Кравчука плани реформування української економіки були здебільше спрямовані не на створення основ ефективного ринку, а на роз’єднання економік України і Росії.

У той же час не було запропоновано цілісної концепції розбудови нових зовнішньоекономічних відносин. Певної популярності набули «аматорські» погляди деяких політиків, що не ґрунтувалися на серйозному економічному аналізі. Характерними у цьому плані стала концепція І.Р. Юхновського, який вважав, що найважливішими для України є економічні відносини із Польщею, Грузією та Росією (ринок збуту та постачання енергоресурсів). Такий «україноцентричний» підхід не брав до уваги інтересів сусідніх держав, розглядаючи їх в якості своєрідних «статистів» української зовнішньоекономічної політики. Крім того, мала місце і переоцінка ролі деяких країн (Грузії), яка не базувалася на об’єктивних даних що­до їхнього реального економічного потенціалу.

Інституційні передумови для створення незалежної держави також не були виключно сприятливими. З одного боку, Україна була членом ООН, Єльцин та його уряд не заперечували проти української незалежності, переважна більшість населення у всіх регіонах країни проголосувала за незалежність у грудні 1991 року. З іншого боку, не були створені передумови для розвитку економіки на нових засадах.

Здобуття незалежності і рішуча підтримка цього кроку великими масами людей стали можливими значною мірою завдяки зростанню загальної нестабільності та кривавим подіям в інших регіонах СРСР. Із складного становища, у якому опинилася українська економіка у 1990—1991 pp., здавалося, можна було б вийти завдяки політичній незалежності. Але потенційні переваги незалежності не­об­хідно було ще реалізувати...

Ігор Єгоров,
док. економ. наук
Матеріал надано шеф-редактором журналу «Історія в школі» Юрієм Войцеховським