НАШЕ БУТТЯ В КРИЗОВОМУ АНТУРАЖІ

Перед вами, шановні читачі, — перше число газети «Персонал плюс» за нинішній рік, — видання багато в чому оновлене, але й традиційне в сенсі тематичної спрямованості, його провідних рубрик. Вітаємо з Новим роком, дякуємо за довіру, за листи — показник того, чи дійшло слово журналістів до вас, чи відлунилося воно у ваших душах, позначилося на думках, настроях, прагненні змінити обличчя країни, де ми народилися і де нам жити. Усвідомлюємо свою відповідальність перед вами, чекаємо на ваші листи. Не перебільшуючи свого значення, але й не применшуючи, маємо право сказати: завдяки таким газетам, як наша, ще кільком часописам, що входять до Федерації патріотичних видань, формується, увиразнюється й тримається під контролем громадська думка нації.

Читачу мій, присядьмо на доріжку. Погомонимо…

Далеко їхати.

І потяг не якийсь фірмовий, де вечірній чай і ввічлива провідниця оголошує зупинки, а кризовий.

Куди він мчить, коли і де його кінцева станція?..

З давнього: « В коммуне остановка!..»

Так і не дісталися.

Пішов той поїзд під укіс.

А нібито дуже хотіли вожді дістатися «в комуну», й кістками мільйонів стелили дорогу.

Мовчазні свідки тих жахливих кризових потягів — соловецькі сосни, завалені воркутинські шахти, пробиті кулею черепи Биківнянського лісу.

Являлися в українські домівки криваві кризи з назвиськами війна, революція чи переворот.

І мирні, яких лише за останні сімнадцять літ так званої незалежності не одну можна нарахувати. І не один мільйон «тихих» жертв якось ураз кількісно змалілого народу.

Хіба що слова цього раніше не вживали, бо вони, ті кризи, ніби невідь-звідки взявшись, тільки українців і стосувалися.

Десь по світах люди жили, а ми — виживали з кравчучками в електричках, які везли на дешевші базари поза столицею.

Або виїжджали світ за очі — повоєнними остарбайтерами, хатніми робітницями, повіями.

Або «човниками» сновигали у далекі й ближні закордони по товар, якого у нас не було і в помині, а якщо й був, то вважався дефіцитним.

Або згадували врешті-решт останній прихисток і порятунок людини — землю, знаходили полишені хати й городи і, рятуючи свої міські родини, вирощували в селі картоплю й до картоплі, як робили це століттями наші пращури…

І ті ніби минулися.

Ну а цю, глобальну, — чи подолаємо, і — якою ціною?

Одні: атож, одразу й бадьоро відказують, бо ніколи ще не бувало так, щоб не долали.

Інші — їм в унісон твердять, хоч і з незначною поправкою. Мовляв, переживемо і цю, а на руїнах її в»їдемо у новий час, можливо, в нову… кризу. Але це буде колись. І можливо, без нас.

Такі своєрідні оптимісти.

Є й песимісти — просто — у своєму ставленні до кризи; є спантеличені й через те нездатні щось про неї мовити, поки не влізли туди по саму шию; є «рецептивісти», або знавці того, як її, кляту, подолати, вони — з високих пагорбів печерських. Столичних, владних.

І не з голими руками, а з Програмою, щоправда, для того нашвидкуруч писаною й майже паралізованим парламентом так само навдивовижу швидко ухваленою, щоб одержати чергові мільярди від МВФ.

Аби завдяки тим доларам свою олігархічно-фінансову шкуру рятувати.

А про народ згадають, коли борги доведеться віддавати. Хоча, можливо, уже й зараз «печерські» ладні розраховуватися газотранспортною системою. Або землею України. Таке припущення висловив у листі до редакції Володимир Ференц, і, здається, небезпідставно. За такої влади, як нині, некомпетентної й аморальної, все можливе.

Навіщо було брати позичку МВФ? — обурюється наш постійний дописувач В. Мануйленко. Зовнішній державний борг України і без нього уже зріс до 30 млрд доларів. У перерахунку на кожного українця — понад 600 «зелених». Це криза штучна, вважає він, і криза не економічна, а криза в головах нинішніх владців.

Один Ахметов з його 31 млрд доларів міг би легко залагодити нинішні проблеми. Був би він та його колеги з клубу мільярдерів такими патріотами, як Петро Яцик, то Україна не випрошувала б позику у МВФ під грабіжницькі відсотки.

Автор наводить переконливі розрахунки, якими могли б скористатися владоможці, якби дбали про народні, а не власні інтереси. Як тут не згадати слова Михайла Грушевського: «Лихо України в тому, що нею правлять ті люди, яким вона не потрібна».

З Отинії, невеличкого містечка Івано-Франківського краю, зателефонували. Наша постійна передплатниця, кандидат наук, обурюється: що неправильно, абсурдно, на її погляд, здійснюється перерахунок сплати за електроенергію. Аргументи наводить, але — говори не говори: і слухати не хочуть. На кризу кивають.

Вочевидь, дістало жінку те ходіння по муках. тобто численними владними і «господарськими» кабінетами, про яке вона стисло повідала. Про дуже складну фінансову ситуацію в її родині. А насамкінець не стрималася й розридалася…

Ніби впродовж того розпачу — дзвінок до редакції зі столичної Оболоні: уже дві години немає світла, у сусідніх будинках — також. Морок. Батареї ледве живі, у квартирах холодно, люди змушені одягатися, як на вулиці. І це вже не вперше впродовж останнього часу. У телефонній трубці чути, як плачуть діти.

Затим із Харківського масиву столиці зателефонували. Тут «Київенерго» погрожує відключити електроенергію, а сплатити за квитанціями люди не можуть через величезні черги до операторів, які звіряють свої комп’ютерні дані з квитанціями мешканців мікрорайону.

По кілька днів пробитися не можуть. А ще ж робота, дякувати Богу, у них є, але ризикують позбутися її через ті черги. До влади не достукаєшся, вирішили звернутися до газети…

Слухаєш різних людей з різних куточків України, і мимоволі створюється враження, що відтепер будь-яку власну зверхність, зухвальство й безвідповідальність політики та господарники списуватимуть на світову кризу.

Пік її, за прогнозами деяких експертів, випадає саме на 2009-ий, — рік, який щойно розпочинається. Тяжкі часи настають, кажуть, можливі соціальні катаклізми, паніка людей, що вона ще погіршить ситуацію, країна в кращому разі топтатиметься на місці. В гіршому — за рівнем розвитку повернеться до 1998 року.

Доведеться затягувати паски, багато в чому собі відмовляти, аби з найменшими втратами пережити 2009-й. Але це можливо, зокрема, за умови, що по­літики отямляться, а не бавитимуться у перевибори.

А що «світить» звичайному громадянинові, нам з вами? Чи може людина вижити сама? Чи може — без віри в себе і без до­віри до інших?

Кожен із нас має від­повісти на ці та інші по­дібні запитання, але, певна річ, без громадянської згуртованості не обійтись. Без тверезового погляду на ситуацію й виваженої, адекватної дії на виклики «глобальної».

Бо, лише поєднавшись між собою, стаємо вільними у виборі свого майбутнього. Адже з кризою життя не закінчується.

Сподіваємося на подальші розмови з вами, шановні читачі, на відвертий і щирий діалог про реалії нинішнього, такого непростого й драматичного життя. Власне, й ці нотатки викликані вашими листами й телефонними дзвінками, які пролунали в редакції, коли готувався до друку перший цьогорічний номер. Прагнутимемо й надалі якомога рельєфніше й правдивіш виокреслювати ті чи інші реалії нашого буття. Але, мій читачу, не забудьмо при цьому, що все-таки головна правда не в газетах, не в журналах і не в книгах, а в тому, праведно ви живете чи лукаво.

А отже, в душі кожного із нас.

 

Олександр Кавуненко,
шеф-редактор видань Видавничого дому «Персонал»