Такою була війна

Після закінчення інституту, про що так мріяла наша сім’я, я почав працювати в авіації. Гігантський «Руслан» будувала вся країна. В 1979 році я полетів в тривале відрядження до Ташкента й Андижана, а потім прилетів до Москви. Нарешті, можна їхати до Києва, і відіспатися в зручному купе швидкого поїзда «Москва — Прага».

Серед попутників була жінка із західно-українського села. Її проводжала темноволоса красуня-донька, її русявий, стрункий чоловік і два внуки-москвичі, всі приємні і доглянуті. Виявилось, її донька вчилася в Москві, вийшла заміж за росіянина, і тепер жвава бабуся регулярно навідується до своїх дітей і внуків. Задоволена спра­вленим враженням, бабуся мрійно вимовила: «Завтра вранці ще помилуюся Києвом, а там вже і моє Красненьке близько!» Ме­не немов струмом ударило. «Ви сказали «Красненьке?» — запитав я здавленим голосом. Жінка здивовано втупилася на мене.

Я почав розповідати їй, що Красненьке знаходиться на східному березі Дністра. І там є цукровий завод. Його територія обнесена високою цегляною огорожею. В огорожі був пролом від снаряда, тому невелика ділянка огорожі викладена з цеглин іншого кольору, а саме на тій стороні, що звернена до горба, який підноситься над цукровим заводом і селом. Поряд з колишнім проломом в огорожі ще помітні сліди декількох кулеметних черг. І якщо подивитися з вершини горба, то видно невелику частину русла Дністра, а далі річка закрита деревами.

Бабуся двох жвавих московських внуків застигла з розкритим ротом, а потім видавила з себе: «Все так і є, і огорожа з щербинами. Те місце у нас всі знають! Моя кума саме в тому місці перекидала через огорожу торби з цукром». Потім почала висуватися з купе, під захист провідника. Від нечистої сили!

Мені довелося сказати, що я інженер, будую літаки. І з нечистою силою ніякого зв’язку у мене немає. А Красненьке знаю по фронтових розповідях свого батька і односельця. Саме на тому горбі батько був важко поранений і контужений, а його другий номер там залишився назавжди. Батько був кулеметником, і навіки запам’я­тав те місце бою. «Щербини» на огорожі залишили кулі його «Максима». Чи залишилися на горбі сліди окопів?

Жінка заспокоїлася. «Бу­ли там сліди окопів, але тепер їх вже погано помітно». Виявляється, вона ви­росла і завжди жила в Красненькому. А бою над Дністром вона не бачила, всі сиділи в льохах. Заснути мені вже не довелося.

Батько дуже неохоче розповідав мені про фронт. Про подробиці поранення і контузії я дізнався, коли до нас в гості прийшов Петро Іванович Демченко. Це Демченко відкопав завалений вибухом німецької міни розрахунок «Максима», і врятував батькові життя. За чаркою вони згадували, як від Корсунь-Шевченківського до Дністра їх рота то йшла вперед, то відходила назад, то знову повзла вперед. Так пройшло трохи більше двох місяців. «А пам’ятаєш нашого розумного командира? І того, що «Політик»? Батько попросив: «Мовчи! Не треба йому цього знати!»

Подробиці фронтового життя батька я дізнався тільки після того, як став інженером і отримав звання молодшого лейтенанта зенітно-ракетних вій­ськ. Війна була далеко не такою правильною і героїчною, як її малювали в газетах, книгах і кіно. Батько почав мені дещо розповідати про «добре» та «недобре», щоб я не наробив помилок, якщо доведеться командувати людьми.

Поріділа в боях рота швидко наближалася до Дністра. Місцевість сильно пересічена, німці уміло оборонялися. Постачання боєприпасами погіршилося, і в одному з боїв «Максим» затих, бо стріляти стало нічим.

Німці вискочили з окопів, і, стріляючи з автоматів, пішли в атаку на позицію роти. Батько безпорадно озирнувся. Він, зазвичай найнебезпечніша людина на полі бою, залишився беззбройним, а кулеметника на фронті вбивають першим. І в полон не беруть.

Смерть насувалася невблаганно. Декілька наших солдатів було вже вбито. Батько підбіг до уби­того, схопив його гвинтівку. Здригнуться, побі­жать — всіх зрешетять, притому ганебно, в спину! Німці наближалися. Наші з гвинтівками не встигли б перестріляти цей ланцюг, озброєний автоматами.

Командир роти скомандував: «Примкнути багнети! За Батьківщину! За Сталіна! В штикову!» Лежати залишилися тільки убиті і важко поранені. Два ланцюги ринули з протилежних схилів балки, до струмочка.

Страшне «Ура!» і яки­йсь звіриний рев зупинили німців біля самого струмочка, і вони підняли руки! Декому з них почали давати по пиці. Батько був маленького росту, тому із стрибка, як навчили в учбовому таборі в Бірках, врізав здоровенному бурмилу під щелепу, і той повалився. Командир знову не розгубився, і наказав припинити мордобій. Скомандував стати в шеренгу, солдати уперлися багнетами в животи німців і відтіснили натовп від кинутих автоматів. Кожному неушкодженому солдатові дісталося по два-три автомати! Німці страшно боялися багнетів, тому підкорялися беззаперечно, покірно зробили «Хенде хох»! А могли в рукопашному передушити залишки роти голіруч. Так от що означали слова Петра Демченко: «А пам’ятаєш нашого розумного командира?»

«Чому ж ти ніколи не розповідав мені, що ходив в штикову?» Батько сказав: «Стріляти з кулемета — це одне. Одного разу вночі горіла залізнична станція, німці бігали біля вагонів, щось рятували. Я бив по них з темряви, і вони падали. Вранці дивитися на звалище тіл не пішов, от і все. Коли я біг на німців з гвинтівкою, то страху не відчував, тільки звірину ненависть, а в голові застигло «Вбити!» Я і зараз боюся того страшного почуття!».

Командира призначили командувати батальйоном, трофейні автомати відібрали, боєприпаси під­везли, німців погнали в тил, в полон. Дали і нового командира роти, молоденького лейтенанта. Рота пішла вперед. Попереду була Західна Україна.

Лейтенант вишикував роту, і зачитав наказ, в якому мовилося, що частини вступають на території, де сильні антирадянські настрої. Заборонялося вступати в контакт з місцевим населенням, серед якого багато посібників ворога. Можливі умисні отруєння їжі, постріли в спину.

Пішли далі, зайшли у велике «западенське» се­ло. Така ж грязюка, і величезні калюжі на дорозі. Місцеві українці виявилися зовсім не такі, як про них оголосили у наказі. Жінки і діти підбігали до колони і давали солдатам хліб, пиріжки, сметану і молоко. Батькові і другому номеру, що пленталися з розібраним на дві частини «Максимом», перепало навіть по шматку сала, по головці часнику і по окрайцю теплого хліба. Колишній командир завжди примушував і інших солдатів допомагати нести кулемет на марші, а «Політик», як прозвали лейтенанта, це не вважав за потрібне.

Втішені такою привіт­ною зустріччю бійці готувалися до бенкету, адже в кишенях деяких опинилися і пляшки з буряковым самогоном, з надійними кукурудзяними затичками. Все як вдома! «Полі­тик» швидко обзавівся білим «ворожим» конем, і загордився, бо вже побачив себе непереможним полководцем. Хазяїн-западенець плентався за колоною в надії забрати коня, коли марш закінчиться.

Колона повзла вулицею прямо по калюжах, хоча можна було йти ланцюжком уздовж огорож і не рвати і без того діряві чоботи. Дехто після зими ще ходив у валянках, бо чобіт всім не вистачало. «Політик», сидячи на «трофейному» коні, підганяв бійців. Потім вирішив показати свою залізну волю командира.

Колона зайшла у величезну калюжу. «Стій! На місці, кроком руш! Струнко! Слухай наказ!» Він вийняв з сумки наказ, і при натовпі місцевих мешканців, зачитав його ще раз. Потім скомандував: «Викинути все, що вам дали! Отруїтися захотіли? Віддам під трибунал!» Проїхавши впродовж шеренги, «Політик» примусив кожного викинути в грязь селянський хліб, пиріжки, сметану, вилити молоко і самогон. Батько випустив з рук теплий хліб, а сало і часник «Політик» не помітив.

Наступила страшна тиша. Жінки і діти заплакали, почали хреститися, а бійці похмуро мовчали. «На місці, кроком руш!» — скомандував «Політик». Ноги бійців размісили хліб в калюжі, що стала білястою від вилитого в неї молока і сметани. Запахло і буряковой самогонкою. «Нам кришка!» — тихо сказав сержант з російських «реб’ят».

Задоволений ефектом, «Політик» погнав роту вперед. Її кістяк складали росіяни. Їх було мало, і з кожним боєм ставало все менше, але українські колгоспники підкорялися досвідченим фронтовим вовкам беззаперечно, оскільки бачили в них порятунок. Дійсно, у «реб’ят» був яки­йсь вовчий інстинкт самозбереження. Вони були умілими і сміливими, іноді і відчайдушними бійцями, інакше не дійти-доповзти б їм до «західної». А ось поведінка в побуті українським колгоспникам не подобалася, «реб’ята» могли вкрасти з хліва свинку, або «випадково» застрелити телицю. І з жінками поводилися за принципом «придушив… і вона «радісно погодилася». Вони не знали значення презирливого українського слова «покритка».

Зайняли позицію на гребені балки. На іншій стороні були німецькі око­пи. «Реб’ята» на мить зібралися і швидко перекинулися парою слів. Сержант підійшов до кулеметників і наказав зайняти позицію на крутому схилі балки, в тернику. «Замаскуйтеся і нічим не видавайте себе, поки вони не підуть в атаку і не спустяться на середину схилу. Тоді переб’єш їх всіх, вгору бігти фрицу буде важко! Стріляй спочатку по тих, хто схитрував і готовий стрибнути через гребінь!»

Німці почали обстріл позицій. Дійсно, по кулеметній позиції німці не стріляли, кулі і снаряди свистіли вгорі. «Тямущий сержант, нічого не скажеш!» І тут заволав «Полі­тик». «Кулемет, вогонь! Чо­му відсиджуєтеся? Трибунал...»

Щось зашуміло-заплигало за спиною на схилі. Батько відвів погляд від прицілу. В метрі від нього в кущі терну застрягла голова «Політика». На кулеметників дивилися скляніючі очі, молоде лице спотворила передсмертна му­ка. Було видно, що в шию лейтенанта ззаду вистрілили з двох гвинтівок від­разу, тому голова миттєво відірвалася від тіла.

Німці в атаку не пішли, і вночі залишили позиції. Рота поховала полеглих, про загибель «Політика» ніхто не розмовляв. Хіба мало командирських голів відривають осколки снарядів, адже їм доводиться і під обстрілом спостерігати за полем бою! Прислали нового лейтенанта, якого тут же охрестили «Полководець». Він і повів роту до Дністра. До села Красненьке.

…По позиції роти бив німецький міномет. Всі шукали його, але марно. Міни падали, немов їх кидали із-за хмар. Ніяких слідів міномета і його розрахунку.

Мій батько, тоді сорокарічний колгоспний бухгалтер, майстерно стріляв зі своєї пекельної машини, оскільки в думці міг швидко робити розрахунки дистанції і кута піднесення ствола. За це його прозвали «Петькою-кулеметником», і дуже любили, адже він влучними чергами відгонив від солдатів таку близьку смерть. Цього разу батько прострілював підозрілі місця, зрізав кущі, але все марно. Міни продовжували падати, притому все ближче до «Максима». Хто кого? Де вони з своїм мінометом?

Гострий погляд зафіксував високу цегляну огорожу навколо цукрового заводу і пролом в ній. Перед огорожею натреновані очі батька помітили добре замаскований міномет, але розрахунку ніде не було видно. Убитих біля міномета також не було. Де розрахунок? Звичайно, за цегляною огорожею! Вискочать з укриття, вистрілять пару разів, і сховаються. Кмітливі фріци!

Батько взяв міномет на приціл, короткою чергою нахилив його, і став чекати появи розрахунку. «По­ч­нуть перенацілювати, у мене буде більше часу» Німці не висовувалися із-за своєї огорожі. Вони бу­ли в безпеці за цією це­гляною стіною. Тільки вискочать, кулеметна черга укладе їх напевно. Приці­лившись, батько вичікував.

Як на зло, німці почали перебіжку, вони тікали з окопів до берега Дністра. «Петька, по перебіжці — вогонь!» — заволав командир. Наказ треба виконувати! Відвернувши тупе рило «Максима» від міномета, батько почав бити по фігурках, що бігли, і вони падали.

На якусь мить батько забув про міномет. «Міномет!» — пронизала думка, і по спині пробігло нервове тремтіння. Адже німці полюють за нами — «Максим» для них найважливіша ціль на полі бою. Кра­єм ока батько помітив двох німців, що вже перенацілили міномет. Ударив короткою чергою і поклав обох.

Але їх міна вже летіла! Перед смертю німець встиг опустити міну в ствол. Вони швидко виявили ретельно замаскований кулемет, що бив по перебіжчі. Не командував би «Полководець», все бу­ло б добре. Молодий лейтенантик любив командувати, не думаючи про те, що сорокалітній колгоспник набагато краще за нього розуміє обстановку на полі бою.

Подарунок мертвяків вибухнув за плечима. Сила вибуху накрила гарячою, чорною хвилею і кулеметний розрахунок, і кулемет. Осколки зрешетили тіло другого номера розрахунку, і він помер майже від­разу. Осколки впилися в спину, голову і потилицю батька. «Треба було зрізати мінометників, а вже тоді бити по перебіжці!» Стра­шний біль погасив свідо­мість. Права рука вилетіла з плечового суглоба, розірвавши суглобову сумку. Слизнувши по ребрах, верхня частина руки опинилася на рівні поясу, але залишилася цілою.

Односелець, молодий і міцний Петро Демченко, бачив вибух і кинувся від­копувати кулеметний розрахунок. Звалив батька на плечі і поніс в медсанбат, до якого було 4 кілометри.

Батьку було долею призначено вижити і повернутися додому після нетривалого лікування в Крюковському госпіталі на Дніпрі. Понівечений, він погано чув і говорив, з вух сочилася кров, права рука не піднімалася.

В кінці липня 1944 ро­ку батька викликали у вій­ськкомат, і послали на комісію. Придатний до стро­йової! А вдома залишилася мати зі мною під серцем, чотирма доньками і племінницею-підлітком, оскільки брата ще перед війною посадили в табори. Відмовився вступити в колгосп, йому влаштували бійку.

Тилові мерзотники від­правили недобитого батька на фронт! Відправили добивати!

Епізод з мінометом я описав в своєму шкільному творі на тему «Мій батько» в 1961 році. Був показовий урок для вчителів всіх шкіл Олександрівського району Кіровоградщини. Я прочитав свій твір, мені довго аплодували. А надрукувати в газеті не захотіли. Роль командира неприваблива!

Другий раз розповідь написала моя старша до­нька. Тема викладу була «Мій дідусь-фронтовик». Донька-відмінниця повернулася з школи засмучена, бо її розповідь першого місця не зайняла. Ось у Маші дід сидів в штабі, і в нього он стільки орденів і медалей! А мій дід Петро сидів у якихось брудних окопах та плентався по калюжах в дірявих чоботах! Ось вона мене і перемогла!

Я вирішив викласти доньці свій урок. Ми поїхали до моїх сестер, і вона дала їм почитати своє оповідання. Той гіркий плач наших родичів вона пам’ятає і сьогодні...

 

Володимир РЕПАЛО