Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Топоніми україни давності нашого

Продовжуємо публікацію уривків з книги відомого філолога Станіслава Губерначука «КАРБИ ТРИПІЛЬСЬКОЇ ДОБИ В УКРАЇНСЬКИХ ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВАХ ТА ІМЕНАХ ОСОБОВИХ»

Земля промовляє

До найбільш надійних та ємних джерел для з’ясування шляхів розвитку певної мови, безперечно, треба зачислити географічні назви, витворені носіями тієї певної мови. Серед методів сучасної мовознавчої галузі ономастики, що займається питаннями походження власних назв, а такими вважають і географічні назви, є й метод ономастичної картографії. А нинішній етап розвитку світового мовознавства, як зазначає сучасний український мовознавець Ю. Мосенкіс, характеризується бурхливим розвитком топонімічних досліджень, тобто досліджень власних назв географічних об’єктів.

У західному мовознавстві утвердився погляд на географічні назви та й на людські імена особові як на пам’ятки тієї чи іншої мови. Дослідник із української діаспори Ю-М. Левицький, посилаючись на західних мовознавців, пише, що найдавніші докази, наприклад, берберської, галльської, корнуельської, польської та ряду інших мов учені знаходять у назвах місцевостей та людських іменах особових, зафіксованих у манускриптах або написах тієї чи іншої далеких епох. Що стосується представників українського академічного мовознавства, то їх так наполохав (а може, й пригрів?) російсько-більшовицький режим, що їм заціпило, здається, на віки вічні: у будь-якій праці українських академічних дослідників, присвяченій, скажімо, українським географічним назвам, які зафіксовані в українських рукописах ХІ-ХІІI ст., ви прочитаєте, що то не українські, а слов’янські географічні назви. Те саме нав’язує суспільству українське офіційне мовознавство і стосовно українських корінних імен особових, що виникли у далекі сонцепоклонницькі часи.

Згідно з довідником «Адміністративно-територіальний устрій України», оприлюдненим 2005 року, в Україні офіційно функціонує 29930 назв населених пунктів. Хоч укладачі «Словника географічних назв України», виданого 2001 року, заявляють, що в Україні нараховується 30252 населені пункти. Що стосується гідронімів, то, за даними Інституту географії, в Україні лише одних річок і потоків протікає понад 70 тисяч. Додаймо сюди ще й тисячі назв озер, боліт, а ще гір, лісів, урочищ та ін. Ось така величезна кількість українських географічних назв, які у мовному відношенні несуть у собі неоцінимий скарб: за ними стоять тисячі українських слів і словесних форм, витворених нашими дотепними, духовно багатими предками протягом багатьох тисячоліть. А за тими словами стоять якісь притаманні саме нашим предкам сонцепоклонницькі уявлення, святощі, імена та й технології первісних часів, а ще — явища, події тощо. Адже з прадавніх часів географічні назви витворював сам народ зі своєї усної мовної стихії, а не видумував хтось у комуністичних райкомівських кабінетах, як це було донедавна при сумнозвісному російсько-більшовицькому режимі. Наші предки, отже, вклали у наші географічні назви те, чим вони займалися, у що вірили, що бачили, обволікши усе те у свої мовні форми.

Виходить, що географічні назви — то мовна пам’ять народу про найдавніший спосіб мислення, словотвір, висловлювання тощо, отже й етапи розвитку нашої української мови. Власне, це стосується будь-якого народу і його мови. Відомий сучасний англійський історик Н. Дейвіс пише, що європейські географічні назви є продуктом тисячолітнього розвитку, глибоким джерелом для розуміння минулого, реліктами колишніх епох.

Вважається, що найстабільнішими з усіх географічних назв є гідроніми, себто назви морів, річок, озер, потоків, боліт, яким властива значна інформативність про мовлення, діяльність людини і час виникнення тих назв. Українські дослідники О. Стрижак, М. Янко, В. Нерознак, А. Коваль, Ю. Мосенкіс та ін. у своїх працях підкреслюють, що назви українських річок — то найдавніший пласт української топонімії, навіть, як вони висловлюються, доіндоєвропейського походження, а точнішою і зрозумілішою мовою — дотрипільських часів на українських землях. Прадавність походження назв багатьох українських річок підтверджується писемною фіксацією їх у наших українських рукописах ХІ-ХІІІ століть. Що важливо, майже усі ті назви і нині звучать, як вони звучали у літописну добу: Альта, Бобрка, Бог/Буг, Білка, Здвижень, Вороскол (тепер Ворскла), Вілія, Горина, Голтва, Десна, Желянь, Золотьчя, Зубря, Калка, Липа, Локня, Либідь, Малий Рутець, Ольшаниця, Прип’ять, Прут, Псел, Рудиця, Рутець, Самара, Свинь, Серет, Стрижень, Стир, Сула, Супой, Сож, Случ, Тетерів, Трубіж, Ушиця, Хорол, Чортория, Щирець та ін. За цими назвами річок стоять давні, як Світ, українські слова та їхні форми. Хоч у літописах зафіксовано трохи більше дев’яти десятків назв річок на українських землях, проте врахуймо ще й ті назви, які не потрапили в літописи ХІ-ХІІІ століть. Адже ті річки, що несуть свої води нині українським землями, були, звісно, і в часи Русі-України і жодна з них, як видно із літописів, не була безіменною. У сучасній Україні, як говорено вище, протікає понад 70 тисяч великих і малих річок, потоків і потічків. Це тільки ті, які не встигла приорати, замеліорувати, а чи замурувати у колектори російсько-більшовицька система. Тож у літописні часи річок, потоків і, зрозуміло, їхніх назв у нас було ще більше, аніж тепер.

На жаль, до літописів потрапило тільки трохи більше дев’яти десятків назв річок Русі-України. Але, що важливо, лише менше десяти із них втратили у пізніші часи свої літописні назви. Приміром, Великий Рут із літопису — то нині Протока, літописна Івля — тепер Інгулець, а літописна Руда — нині Носівка. Виходить, що у процентному відношенні відсотків 80-90 сучасних річок України мають ті самі назви, що і в далекі літописні часи. А то десятки тисяч українських слів і величезна кількість форм слів і українських словотвірних моделей. Правда, малі потоки і джерела у своїй більшості, дуже помітно, мають «молоді» назви, витворені від роду занять сучасних людей, християнських імен особових тощо. Про українські мовні корені назв річок України видатний український мовознавець-санскритолог В.Шаян писав: «Каталог назв українських рік дозволяє з легкістю ствердити, що їх етимологію, з незначними виїмками, дається повністю вияснити на ґрунті української мови чи теж її старших видів». Себто наші предки зверталися лише до своєї мови, своїх лексем, коли творили прадавні українські географічні назви. Аналіз мовних коренів підтверджує, що велика кількість наших річок отримали свої назви від коренів, які простежуються навіть ще в добі тотемізму і дуже багато у часах Трипільської цивілізації. Так, за Ю. Мосенкісом, у трипільських часах мають свої витоки назви наших річок: Буг, Ворскла, Дунай, Ібр, Інгул, Ірпінь, Лета, Оскіл, Псел, Роставиця, Суба, Убідь, Хорол та ін.

В останні десятиліття вчені дедалі більше говорять про Трипільську культуру як про ку­льтуру великих поселень-міст, протоміст. Вважається, що суспільні процеси підштовхнули трипільців спершу до концентрації невеликих поселень в окремих місцях та утворення племінних центрів, а на межі V-IV тис. до н. е. і розбудови великих міст (протоміст) площею у кілька сот гектарів і кількістю населення 5-15 тисяч осіб. В окремих регіонах України, як підтверджують археологічні дослідження, трипільські поселення локалізувалися біля кожного сучасного міста чи села і навіть на їхніх територіях. Так, на Черкащині, у невеличкому трикутнику Умань-Жашків-Городище, археологи відкрили близько 125 трипільських поселень. Можна сміливо, отже, заявляти, що історія українських міст і сіл починається у Трипільській добі. Та й початки назв багатьох українських населених пунктів, як підтверджує аналіз, губляться у часах Трипільської культури, себто у VI-III тис. до н. е.

Сучасний український індолог-сходознавець С. Наливайко називає низку теперішніх українських географічних назв, які мають своїх двійників у індоарійських священних книгах «Рігведі» та «Магабгараті». Це наші нинішні Богуслав, Борислав, Вишнопіль, Краснопіль, Канів, Миргород, Миропіль, Панікарча, Переяслав, Райгородок, Родень, Самгородок, Тараща, Трипілля, Халеп`я, Чигирин, Шандра, Умань, Ямпіль та ін. А чи не існували слова, а чи мовні корені, із яких постали ці назви, на українських землях ще в IV-III тис. до н. е.? С. Наливайко саме те і стверджує: «Це можна пояснити одним — подібні імена ведійські арії принесли до Індії з місць свого попереднього проживання, зі своєї Прабатьківщини, тобто із території сучасної України». Варто додати, що в індійських джерелах є назва міста Уґрашравас, де уґра можна витлумачити як укра, а шравас — то слава із санскриту. Тож і маємо Украслав, який навіює нам засвідчену ведами назву країни Укхраіїа, назву, яку російський учений Вєліканов ототожнював із назвою Україна. Вчитаймось у перераховані назви і побачимо, як то багато коренів українських слів донесли нам ті назви ще із трипільських часів.

Інший український мовознавець О. Купчинський теж подає кілька десятків українських географічних назв, віднайдених ним у документах XIV-XVII століть, переконуючи, що ті назви постали задовго до їхньої появи у згаданих документах. Зокрема, він вважає, що такі досліджувані ним топоніми, як Бездіж, Велдіж, Нудіж, Войніж, Людніж, Небіж, Незнаніж, Переніж, Уненіж, Чорніж, Куновиж, Літовиж, Хотивиж витворені ще за праарійськими зразками. У перших трьох назвах учений знаходить слово дід-предок у їхній компоненті — діж (дідів). І решта розглядуваних Купчинським географічних назв виникли, за його висловом, «за праслов’янськими зразками». З-поміж них хочеться виділити Гостобуж, Овседруж, Стрибуж, Тихобуж, Добробич, Злобич, Жизномир, Ладомир, Зборомир, Передмир, Пождимир, Ячимир, Сестробиль, Чорнобиль, Небрат, Лівобрат, Будимишль, Добромишль, Зломишль, Хотимисль, Радомисль, Білогощ, Воєгощ, Лютогощ, Мирогощ, Радогощ, Щедрогощ, Богуслав, Всеслав, Морислав, Станіслав, Тихослав та ін. Не важко помітити, як багато українських слів заховалося у тих, віднайдених О. Купчинським, прадавніх назвах — тут і дід, і люди, гість і вой (воїн), сестра і брат, друг і небіж, мир і мисль, добро, лад і зло, хотіти і ячіти, радий і щедрий, білий і чорний… І так же багато у тих прадавніх назвах українських словотвірних моделей, що сягають своїм корінням у праарійські часи.

Ще один відомий український мовознавець О. Стрижак виділяє десятки українських географічних назв, які, за його словами, мають дотичність до так званих скіфських, кельтських і сарматських часів, а то середина I тис. до н. е. — перші століття нашої ери. Ось деякі із тих географічних назв: Белз, Боєвичі, Будаївка, Будинка, Воронине, Галатівка, Галка, Галиця, Гунча, Гуничі, Жмеринка, Жолонь, Ічня, Ковира, Козари, Комань, Мокра Сармата, Мороча, Наварія, Нурчик, Ореанда, Оскол, Понора, Роксолани, Саки, Самара, Сарматське Болото, Сколе, Сколодинка, Сколот, Суха Сармата, Усть-Сармата, Чемер, Чемерівці, Чернаве, Чернавка тощо. Думається, ці назви могли так звучати задовго до нашої ери, як звучать і нині. А скільки ж за ними стоїть українських слів, граматичних форм, українських фонем. До того ж звучали ті прадавні українські мовні одиниці на всіх обширах української землі, адже названі географічні назви представляють усі краї нашої Батьківщини.

Прадідньої віри

коштовні

дивовроди

При опрацюванні словників українських географічних назв вражає сила-силенна назв, із яких промовляють наші первені предковічної сонцепоклонницької віри, в епоху якої сформувався український етнос та його духовність. Та й золотосяйний Світ ще доби тотемізму відсвічує нам у наших прадавніх географічних назвах. Світ наївної доброї закоханості у природу, щирого поклоніння довкіллю, збуджуваних уявою, що все у цьому Світі є одного походження. І впізнавала людська істота, як їй здавалося, серед фауни і флори своїх прародичів, своїх опікунів та друзів. І витворювала їхні культи. За даними українського вченого М. Чмихова, розквіт тотемізму на українських землях припадає десь на часи мезоліту, себто IX-IV тис. до н. е. Саме тоді до культу води й вогню прилучили наші предки ще й культи дерев, тура-бика та ін. А вже у творців Трипільської цивілізації бачимо постійне використання в оздобленні посуду і пластиці символів дерева, тура-бика, змії тощо. Десь тоді, правдоподібно, з’являються замовляння та обрядові пісні, в яких фігурують родові тотеми, як ось, скажімо, дуб у цій українській обрядовій пісні сонцепоклонницького походження: «Гей Дубе! Дубе! Наш Діду любий! Ходи в господу до нашого роду!»

Поза сумнівом, пошанування родових тотемів-дерев, тотемів-звірів переносилось і на назви географічних об’єктів — лісів, гаїв, водоймищ, урочищ, у яких та побіля яких відбувалися культові сонцепоклонницькі ритуали, а згодом і на назви поселень, що були засновані неподалік тих об’єктів. А ще ті назви тотемів лягали в основи людських імен особових, а вже з тих імен часто поставали і назви поселень як патронімічні. Тому в нас є так багато річок, урочищ, населених пунктів, для назв яких першословами були назви рослин і тварин. І тут пояснення багатьох дослідників, що назви, наприклад, Березівка чи Медведиця виникли від того, що в тій місцевості росли берези і водились ведмеді виглядає наївним, спрощеним, примітивнішим, аніж так звана народна етимологія. Хоч, правдоподібно, у пізніші часи, особливо, коли сонцепоклонництво втрачало силу під тиском християнства і в народі забувалася справжня мотивація називання географічних об’єктів від тотемів-рослин, тотемів-тварин, все ж таки ще спрацьовувала інерція і механічно збільшувалась номенклатура географічних назв від назв представників флори і фауни, які не були тотемами. Так, очевидно, з’явились географічні назви із основами вишня, яблуня, комар та ін. Сонцепоклонницька традиція ще жила, але вже вихолощена і спрощена. Підтвердженням тому, що наші далекі предки виводили назви об’єктів довкілля від назв своїх тотемів з-поміж тварин і рослин є те, що в нас нараховується чимало географічних назв, посталих від імен сонцепоклонницьких Богів та й від сонцепоклонницьких святощів. Якщо на честь пошанування Богів давались назви, то чому б то не робилося це і на честь пошанування тотемів?

Вважається, що культ води й вогню існував у наших предків ще в кам’яному віці. Із українських обрядових пісень доісторичного сонцепоклонницького походження випливає, що вода, як і рай-дерево і райські птахи, спредковіку пошановувалися на українських землях як світотворчі сили. Вода та й інші об’єкти довкілля, вважає І. Огієнко, у наших предків «очоловічнювалися, одухотворювалися». Ті об’єкти, в тім числі й вода, наділялись людськими якостями — вони ходили, бігали, веселились, дивились, говорили тощо. Є записані, наприклад, етнографами перекази, що люди ходили до води на сповідь. Розмови людини з водою та води з людиною знаходимо і в українських обрядових піснях: «Три річеньки текло мимо моє окно… Вийшла N з хати, стала той воді дивовати. Не дивуй ти мені, бистренькій воді. Буде тобі дивнійшеє — хмаронька чорнійшая. Як на твій двір наступит і з батеньком розлучит». Це добра вода так промовляє до дівчини, віщуючи їй скорий шлюб. Важливо, у санскриті є термін вада, що має значення — розмова, спів, звучання.

Оця уявна здатність води говорити, ректи, можливо, як аналогія до хлюпання, дзюрчання води, що нагадує людську річ-мову, дала мотивацію нашим предкам назвати потоки води — річка (та, що рече). Підтвердженням такого ходу думок слугує говіркова назва води — реч на Овруччині у Житомирській області. Там же на Овруччині є ручай із назвою Ректа. А в Чернівецькій області для назви річки — Річ, звісно ж, використаний синонім слова мова — річ. Слово річ/мова досить вживане у мовленні українців. Є в нас приказка: «Про вовка річ, а вовк навстріч». Згадаймо й «Лісову пісню» Лесі Українки: «Як ти обірвала річ мою сердито!» Від цього слова ректи/говорити, звичайно, походить назва притоки Псла — Річиця. Пов’язане із мовленням людини наше слово гукати лягло в основу ряду назв українських потоків: Гук (їх чотири) у басейнах Тиси, Серету, Черемошу; Гуків (їх два) у басейнах Пруту і Дністра; Гукливий у басейні Тиси; Гукливчик, Гучала, Гучало у Закарпатті; Гучанка у басейні Тиси; Гучка у басейні Бистриці; Малий Гукливець у басейні Черемошу.

Таку ж природу, пов’язану із мовленням людини, а точніше, із наділенням води здатністю говорити, мають і назви річок Питай на Вінниччині, Крикливка у басейні Південного Бугу, Крикуха у басейні Прип’яті, Кричалка на Чернігівщині. Правдоподібно, у назви річок з основою бал/бала також закладене уявлення наших предків, що вода говорить, балакає. Адже у санскриті корінь бал є у слові балака, що означає дитина, а також — говірка, балакуча жінка-коханка. І в українській мові законсервувалося оте бала у значенні балакати/говорити: балаклія — балакун, балабошити — говорити. Тож назви українських річок Балай, Балаклія, Бала, Бали, очевидно, приберегли оте первісне уявлення наших предків про потоки води, які, як і людина, балакають. Власне, в цьому й сумнівів не може бути, адже наведені вище назви річок нам підказали, що наші предки таки вірили, що вода рече, гукає, кричить. А ще із уявленням про річку, що промовляє слова, пов’язана й назва річки Словечна (інший варіант — Словешна) у басейні Прип’яті.

Пошанування води як тотема, який обдаровує, опікує, поза сумнівом, відбилося і в назвах українських річок Добра Вода, Добрижа у басейні Десни, Добринька у басейні Орелі, Добривідка (їх дві) у басейні Дністра і в басейні Пруту, Добриня у басейні Прип’яті. Те саме маємо і в назвах потоків Добрик у басейні Тиси, Добрин у басейні Черемошу, Добронь у басейні Ужа. Така ж, думається, природа і назв кількох українських населених пунктів: Водославка на Херсонщині, Водичка на Закарпатті, Водички на Хмельниччині, Водотиї на Житомирщині та ін. Отож можна робити висновок, що тисячі років тому наші подніпровські предки-сонцепоклонники мали у своєму активному словнику корені лексем балакати, ректи, гукати, кричати, слово, вода.

Вважається, що найдавнішими архетипами на українських землях були: дерево, тур-бик, змія, а ще образ жінки як символ культу роду. У носіїв Трипільської культури, наприклад, знаки дерева в окремих групах поселень становили, за Т. Ткачуком і Я. Мельником, до 16% від усіх відомих нам трипільських знаків. У праукраїнських міфах про початок Світу дерево виступає як світотворча сила разом із первовічними водами і райськими птахами. Традиційне в українців дерево як світотворча сила, як символ початку нового життя, достатку і прихистку пошановується почасти й донині у вигляді весільного гільця, віхи на зведеному каркасі нової оселі, прибирання гілками помешкання на Зелені свята, в обряді «водіння Куста» і ін.

У наших обрядових піснях сонцепоклонницького походження світотворча сила дерево називається рай-дерево, іноді самбір-дерево, всесвяте дерево. Звісно, у мовленні наших предків так той архетип і називався, причім, думається, ще в добі Трипільської цивілізації. Адже слово рай від нас потрапило до санскриту, де воно означає те, що і в нас — багатство. Є в санскриті і відповідник нашому слову дерево — дарава. Найчастіше символом рай-дерева в українських обрядових піснях виступають явір, дуб, липа, верба, береза, сосна, взагалі дерево, часто виноград, рожа та ін. Зрозуміло, саме ті види дерев, які уявлялись рай-деревом, спредковіку використовувались на українських землях у сонцепоклонницьких обрядах і найбільше пошановувались, а їхні назви найчастіше потрапляли у назви гаїв, урочищ, гідронімів, у яких, а чи побіля яких відбувалися сонцепоклонницькі обряди. Саме цим, здається, можна якнайправдивіше пояснити оту величезну частоту локалізації географічних назв, у основах яких закладені назви перерахованих вище дерев.

Скажімо, в Україні локалізується кілька десятків назв географічних об’єктів із відтотемним «березовим» походженням. Це, зокрема, річки Береза (їх дві) у басейні Десни, Березка у басейні Міусу, Березанка (їх дві) у басейні Росі і Трубежу, Березна у басейні Десни, Берізка у басейні Південного Бугу. Протікає в Україні і кілька потоків із назвами: Березів, Березинець, Березник, Березний та ін. Одних тільки населених пунктів із основою береза в Україні нараховується більше чотирьох десятків і є вони в кожній нашій області: Березів у Луганській, Береза у Сумській, Березівка у Чернігівській, Березин у Житомирській, Березань у Київській, Березина у Рівненській, Березичі у Волинській, Березець у Львівській, Березинка у Закарпатській, Березна у Вінницькій, Берізки у Миколаївській, Березуватка у Кіровоградській, Березняк у Дніпропетровській, Березівка в Одеській, Березоточа у Полтавській та ін. Про давність походження географічних назв із основою береза свідчать літописні назви населених пунктів Березий у Чернігівській землі (згадується 1152 року), а також Березовичі (згадується 1287 року). В останній назві суфікс -ич указує на патронімне її походження, себто було в добу Русі-України й ім’я особове Береза, звісно, дане на пошанування дерева-тотема берези. А ще був у нас провідник колядників, якого також величали Береза.

У часи Русі-України трапляються вже на українських землях і географічні назви із основою-назвою рай-дерева — липа. Це річка й урочище у Волинській землі, що так і називалися — Липа (згадуються 1283 року). Знову ж таки цей факт говорить про прадавнє формування назв об’єктів довкілля від назви пошановуваного сонцепоклонниками-праукраїнцями дерева, як і про прадавнє існування у мові наших предків мовного кореня, з якого постала назва самого дерева — липа. Про це ж свідчить і надзвичайна поширеність на українських землях географічних назв із основою липа. А то десятки річок і потоків: Золота Липа у басейні Дністра, Липа (їх дві) у басейнах Прип’яті і Дністра, Липча у басейні Тиси, Липець та Липчак у басейні Сіверського Дінця, Липка у басейні Десни, Липниця у басейні Тетерева, Липовичі у басейні Псла, Лип’янка (їх чотири) у басейнах Південного Бугу, Орелі та на Харківщині і Житомирщині тощо. Маємо й понад три десятки назв населених пунктів із основою липа, зокрема: Липці на Харківщині, Лип’янка (їх два) на Полтавщині та Черкащині, Липецьке на Одещині, Липняжка на Кіровоградщині, Липівка (їх п’ять) на Кіровоградщині, Київщині, Івано-Франківщині, Липине на Житомирщині, Липки (їх два) на Рівненщині та Житомирщині, Липняки на Волині, Липовець (їх два) на Вінниччині та у Закарпатті, Липча у Закарпатті та ін.

Пошанування дуба як рай-дерева засвідчене українськими географічними назвами ще в княжі часи. Про обрядового дуба на дніпровському острові писав у X ст. Костянтин Багрянородний. А в літописах Русі-України під роком 1100 фігурує назва міста Дубен, під роком 1155 — назва річки (чи урочища) Дубенець, а під роком 1183 назва міста Дубровиця. У XIV ст. під Києвом знали урочище Добрий Дуб, що за М. Максимовичем, було зафіксовано в документах того часу. Нині географічні назви із основою дуб є чи не найпоширенішими в Україні. Серед річок — то Дуба у басейні Дністра, Дубачівка та Дубнича у басейні Прип’яті, Дублянка у басейні Тиси та ін. Серед потоків маємо Дубовий у басейні Тиси, Дубень у басейні Дністра, Дубовиці на Тернопільщині. Від назви рай-дерева дуба походять і назви українських населених пунктів Дуби (їх два) на Житомирщині та в Закарпатті, Дуба на Івано-Франківщині, Дубище (їх чотири) на Волині, Житомирщині, Хмельниччині, Дубшари на Івано-Франківщині, Дубовиця (їх два) на Львівщині та Івано-Франківщині, Дубно на Рівненщині та ін. Про надзвичайно шанобливе ставлення наших предків-сонцепоклонників до тотема-дуба свідчать географічні назви, при витворенні яких використані суфікси із функцією пестливості -ець, -иця, -к, -івк, -ок. Як у цих ось назвах річок: Дубець у басейні Горині, Дубиця у басейні Дністра, Дубки у басейні Уборті, Дубок (їх дві), Дубравка у басейні Дністра та ін. А серед назв населених пунктів зі згаданими суфіксами пестливості виділяються Дубки (їх чотири), Дубовець (їх три), Дубрівка (їх кілька), Дубовиця (їх два), Дубівка (їх п’ятнадцять) тощо.

Як райське дерево, як світотворча сила в українських обрядових піснях сонцепоклонницького походження чомусь найчастіше оспівується явір. Доволі часто назва явір використана і в наших географічних назвах. В Україні, наприклад, протікають такі ось річки й потоки: Явір у басейні Тиси, Явірник (їх два) у басейнах Пруту і Дністра, Яворівка у басейні Дністра, Явірський у басейні Тиси, Явори у басейні Пруту, Яворовець (їх два) у басейні Тиси. Маємо і кілька десятків назв населених пунктів із основою явір: чотири Яворівці в Івано-Франківській та Львівській областях, чотири Яворівки у Житомирській, Івано-Франківській, Черкаській та Вінницькій областях, Яворці на Чернігівщині, Яворівці на Хмельниччині, Явори на Львівщині та ін. У ряді назв знову знаходимо суфікси пестливості -ець, -к, -ик, -очк, як свідчення особливого пошанування райських дерев. Те саме помітне і в географічних назвах із основою верба. Скажімо, на Хмельниччині є населений пункт Вербівочка, на Вінниччині — Вербка і аж чотири назви Вербовець загалом на українських землях. А серед назв річок маємо Вербівчик у басейні Південного Бугу, Вербка (їх дві) у басейні Десни та басейні Прип’яті. Є і два потоки Вербівець у басейнах Пруту і Черемошу. Взагалі ж в Україні нараховується понад півсотні географічних назв із основою верба. То населені пункти Верба (їх три) на Волині, Чернігівщині та Рівненщині, Вербани на Одещині, Верби на Житомирщині, Вербина та Верб«яни на Львівщині, Вербичі на Чернігівщині, Вербине на Полтавщині, Верб«яж у Закарпатті, Вербівці на Тернопільщині та ін. Окрім того, українськими землями несуть свої води річки Вербилянка, Вербич (їх дві) у басейні Південного Бугу та на Чернігівщині, Вербія у басейні Прип’яті, Вербча у басейні Десни та ін. А Вербова Балка та балка Верби локалізуються відповідно на Запоріжжі та в Приазов’ї. Отже, географічні назви із основою верба поширені на всій території України, що свідчить про прадавні витоки таких назв і особливе пошанування верби як тотема, як рай-дерева нашими предками-сонцепоклонниками.

До культових рослин чи то райських дерев українців належить рожа/ружа. Квіти її чи вінок з них особливо часто оспівуються у веснянках, купальських та весільних обрядових піснях. Іноді співається, як ті квіти й вінок дівчата пускають за течією річки, що, можливо, й послужило для назви однієї з річок — Ружиноса у басейні Пруту. Широко представлена назва рожі/ружі і в інших українських географічних назвах, як-от у назвах річок та потоків: Рожина у басейні Тетерева, Рожище у басейні Десни, Ружичка на Вінниччині, Ружа у Закарпатті, Рожин на Івано-Франківщині, Великий Рожин у басейні Пруту і ін. З-поміж назв населених пунктів привертають увагу Ружки у Житомирській області, Рожів та Рожівка у Київській області, Ружична (їх два) у Вінницькій та Хмельницькій областях, Ружа на Хмельниччині, Ружин (їх два) у Волинській та Житомирській областях, Ружиськ у Тернопільській області тощо. Певно, слово рожа лежить в основі літописної географічної назви Рожне Поле у Галицькій землі, яка згадується в рукописах Русі-України у 1097, 1099, 1144 роках. Зрозуміло, це підтверджує давнє пошанування у нас рожі як рай-дерева та й свідчить про існування ще в сонцепоклонницькі часи слова рожа в мові наших предків.

В українських обрядових піснях сонцепоклонницького походження культове дерево чи то за народною назвою рай-дерево ще й називається самбір-дерево. Цю прадавню назву культового дерева ввібрали в себе кілька українських географічних назв, зокрема назви населених пунктів Самбір на Львівщині, Великий Самбір і Малий Самбір на Сумщині, Самборівка на Харківщині. А ще протікає на Сумщині ручай Самбір. Жителі сумських Самборів назви своїх поселень виводять саме від дерева, яке, буцімто, виросло само собою і являє собою цілий ліс. Отже, в людській пам’яті ще зберігається уявлення, що самбір-дерево — то якесь незвичайне дерево, особливе в житті і віруваннях предків. Ось так крізь гул століть, крізь шум віків долинув до нас відголосок праукраїнського міфу про сотворення Світу, фігурантом якого є рай-дерево/самбір-дерево, яке принесли первовічні води, чи яке виросло саме по собі серед первовічних вод. А з того дерева пірнають у глибінь первовічних вод райські птахи (голуби або соколи) і, набравши золотого й срібного піску, висівають його, від чого постають «чорна землиця», «ясен Панич-Сонце, Світла Панна-Місяць, дрібні Звіздочки» і вся земна живність. Власне, усі українські географічні назви, в основі яких закладені назви райських дерев, донесли до нас відлуння отого праукраїнського міфу про початок Світу.

Із часів тотемізму дійшов до нас не лише культ дерева, а й навіть назви окремих обрядових дерев. Себто мовні корені назв деяких пошановуваних нашими предками-сонцепоклонниками дерев-тотемів можна знайти ще у Трипільській добі. Скажімо, корінь українського слова верба простежується у лексиконі пелазгів, які задовго до нашої ери викотилися із Подніпров«я на Грецькі острови. Як і в нас, у пелазгів були Вербні свята, а до того ж Бог лісів у пелазгів мав ім’я Вербій. Можливо, однією із регіогнальних назв верби у трипільців була назва вітаста. Це можна припустити, виходячи із санскритських назв верби — вітаса, а також однієї із річок індоаріїв Вітаста.

Щодо назви ще одного дерева-тотема берези, то цілком вірогідно, що та назва походить від нашого слова берег, оскільки те дерево росте на низах. У свою чергу лексема берег має спільний корінь зі словом берегти (річку). Вірогідно, від того ж мовного кореня, що й назва дерева берези, виникла назва ватажка українських колядників — Береза. Як давно існує назва того ватажка підказує існування в аріїв Перського Нагір’я знавця сонцепоклонницьких обрядів з іменем Береджа. Очевидно, й українська назва ватажка Береза, і арійське Береджа означали той, хто знає, береже обряди. У лексиконі індоаріїв наше берег передавалося словом бриг, а одна із гілок пелазгів звалася бреги.

Певно, і мовний корінь ще одного рай-дерева липи теж проростає десь у трипільських часах. Тут напрошується етимологія від слів липнути і ліпий, адже під час цвітіння липи її листя покривається липкою рідиною, з другого боку, квітуюча липа має надзвичайно ліпий (гарний) вигляд. Хочби як там, але корінь слів і липнути, і ліпити простежується у добі Трипільської цивілізації — у лексиконі шумерів було слово ліп, що означає ліпити і в санскриті є лексема ліп«яті такого ж значення. А корінь слова ліпий маємо в імені праукраїнського-сколотського царя Ліпоксай (ліпий цар). Він жив, згідно з даними Геродота, десь у середині II тис. до н. е. Назви рай-дерев ясена й дуба, за Ю. Мосенкісом, належать до трипільського прасловника української мови.

Наскільки шанобливо ставились наші предки-сонцепоклонники до дерев-тотемів свідчить той факт, що вони нарекли початковий місяць землеробського календаря — березень, а місяць, що припадав на розквіт того календаря, — липень. Себто у назви найважливіших із погляду землероба місяців закладені назви найпошановуваніших дерев-тотемів. Оте шанобливе ставлення наших предків до рай-дерев знайшло відлуння і в українських іменах та прізвищах. У нас є, зокрема, десятки людських прізвищ із основами явір, самбір, береза, дуб, верба, липа: Яворчук, Яворенко, Яворський, Самборик, Самборович, Самборський, Береза, Березка, Березавець, Березовик, Березан, Березюк, Дубина, Дубник, Дуб, Дубань, Дубенко, Дубець, Дубок, Вербич, Вербняк, Вербоватий, Верб«юк, Липа, Липець, Липка, Липовий, Липчак, Лип«як та ін.

(Далі буде)

 

Станіслав Губерначук

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.
Реєстраційне свідоцтво КВ № 12115-986ПР від 18.12.2006 р.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, personalp@ukr.net або за телефоном редакції (044) 525-61-85