Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Правду треба знати

Цього року на сторінках газети Національної Спілки письменників «Літературна Україна» розгорнулася дискусія між письменником і дослідником історії України Анатолієм Сазанським та адміністрацією Південної залізниці.

Предметом дискусії стало звернення А. Сазанського до Президента України з приводу наруги над українськими могилами у районі залізничної станції «Миргород». У своєму зверненні дослідник описує трагічні події українського геноциду 1932 — 1933 років, коли з навколишніх сіл і районів до Миргорода масово стікалися голодні люди у пошуках харчів. Чому туди? Бо там знаходився круп’яний завод і була хоч якась надія щось дістати з продуктів. Гнані чутками селяни, обходячи застави «заградотрядов», юрбами приходили до міста. Більшість з них знайшли своє смертне ложе на вулицях, під парканами, залізничними коліями чи стінами оточеного військом крупзаводу...

Ситуація, яка на той час склалася у Миргороді на Полтавщині, за своїм трагізмом унікальна навіть для тих страшних часів. Великий наплив змусив місцевих комуністів спільно з командирами воєнізованих формувань НКВС розробити спеціальні заходи щодо стабілізації «обстановки в курортном городе». Ночами спеціальні команди компартійних активістів разом з військовими проводили «зачистки» в околицях міста — знесилених селян, які в кущах і під парканами влаштовувалися на ночівлю, відловлювали, вбивали залізними палицями та багнетами, вантажили на залізничні платформи й штабелювали у свіжовиритих величезних ямах на території станції «Миргород» Південної залізниці. Зверху, аби не було видно крові, їх привалювали тілами тих, що померли від голоду, а таких на вулицях міста підбирали сотнями. Ці події описала у документальній повісті «Миргородський ярмарок» представниця української діаспори США Олена Звичайна. Вона була безпосереднім свідком тих страшних подій. Їх підтверджують і численні очевидці, які мешкають у самому Миргороді та за його межами.

«Хартія Пам’ять», яку я маю честь очолювати, почала збір документальних матеріалів та свідчень для видання «Книги Пам’яті» за подіями миргородського Геноциду 1932 — 1933 років і пожертв на встановлення пам’ятника на місці останнього спочинку українських селян на території залізничної станції. Бо ситуацію, коли масові поховання наших співвітчизників донині знаходяться у переплетенні іржавих колій під постійним гуркотом потягів, не можна мати за нормальну для цивілізованого суспільства.

«Хартія Пам’ять» спільно з миргородською громадою (а варто зазначити, що пожертви на вшанування загиблих становили вже понад 1000 громадян міста) заявила протест адміністрації Південної залізниці, яка вже понад 70 років ігнорує проблему, напряму порушуючи статтю №297 Кримінального Кодексу України стосовно «наруги над могилами». Здавалося б, ця акція мала б знайти відгук у серцях усіх українців. На сторінках «Літературної України» за безпосередньої участі тодішнього головного редактора цієї газети П. М. Перебийноса (колонка головного редактора) розпочалася кампанія, спрямована на фальсифікацію і перекручення правди. Так, уже у наступному полемічному матеріалі на цю тему (27 березня 2008 року №12 ) в інформації «Здається, приїхали!» за підписом провідниці Південної залізниці Наталії Дорогавцевої, голод у Миргороді взагалі заперечено. Ось що вона пише: «Я проживаю неподалік від Миргорода, спілкуюся з місцевими жителями і краєзнавцями, але про те, що описав Сазанський, не чула ніколи. Тут щось не так...» Далі Дорогавцева радикально (мабуть, і сама того не помічаючи) заперечує сказане на адресу українського письменника, члена Всеукраїнської Асоціації дослідників голодоморів в Україні Анатолія Сазанського таким реченням: «... у Миргороді, неподалік від вокзалу, керівництво залізниці виділило земельну ділянку, на якій встановлено пам’ятник жертвам Голодомору. Які тут ще можуть бути коментарі?»

Ну що ж! Коментувати доведеться. Навіть розглядаючи останню Вашу сентенцію, миргородська громада і «Хартія Пам’ять» заявляють, що ви неправду кажете! Бо ж немає ще такого пам’ятника ні на території «вокзалу», ні «неподалік». Такі пам’ятники «Хартія Пам’ять» спільно з миргородською громадою тільки почала будувати на людські пожертви. Облудою є і Ваша заява про те, що нібито немає ніяких людських поховань — жертв Великого Голоду на території залізничної станції «Миргород». Є такі поховання! І це доведено документально на основі свідчень очевидців. Та й чи виділила б миргородська влада землю під спорудження названого пам’ятника саме на території залізничної станції, якби це не було доведено де-юре і де-факто. Навчіться відповідати за свої слова! Хочеться кілька слів сказати про тодішнього головного редактора часопису «Літературна Україна» П.М. Перебийноса, що став фактичним організатором кампанії, спрямованої проти мертвих українців, які невідмолені й невідспівані лежать під смітниками та залізницями на території станції. Зрозуміло, великою мірою його позицію стосовно трагічного миргородського феномену пояснює те, що Петро Мойсейович усе своє свідоме життя перебував, як стверджують офіційні довідники, «на партійній роботі». У той час коли його колеги по перу Микола Руденко, Василь Стус, Михайло Осадчий, Іван Дзюба, Святослав Караванський, Іван Світличний, Ігор Калинець, Олесь Бердник, Євген Сверстюк, Сергій Сурмач та інші українські патріоти гнили по концтаборах, жорстоко переслідувані репресивними органами Радянського Союзу, Петро Мойсейович Перебийніс належав до Золотого кадрового Фонду Ленінської Гвардії. Про його Компартійну діяльність на теренах української літератури ще розкажуть дослідники, і це неминуче. Керуючись звичкою гнобити український інформаційний простір, Перебийніс напряму перекручує текст звернення до Президента України письменника Анатолія Сазанського «Про наругу над українськими могилами» («ЛУ», 21.02.2008 р.). Спокійно і не озираючись...

Що можна на це сказати? Письменнику і досліднику історії України Анатолію Сазанському, який понад 30 років веде нерівну боротьбу з комунізованим яничарством краю, відверті наклепи зі сторінок «ЛУ» не зашкодять. Він звик. А щоб дошукатися правди «Хартія Пам’ять» має честь запросити в «город-курорт» і на його залізничну станцію кожного письменника, кожну небайдужу людину. До величезних могильників, де лежать десятки тисяч наших земляків, до живих свідків нашої трагічної історії... До священного місця, на якому «Хартія Пам’ять» спільно з миргородською громадою нині споруджує пам’ятник Великої Скорботи.

...Бояться комуністи, що ми не лише поставимо величний пам’ятник на місці упокоєння жертв їхніх злочинів, а й доб’ємося ексгумації та перенесення останків замордованих людей на нормальне, освячене церквою кладовище. А це могло б відкрити для всього світу чи не найстрашнішу сторінку в історії їхнього терору. Недарма ж навіть миргородський архів, який містив незначну інформацію про події минулого століття, вони знищили.

Звертаюся до українського письменництва, провідників Асоціації дослідження голодоморів в Україні та всіх небайдужих земляків, аби цю, апробовану комуністичними ідеологами протягом минулого століття односторонню (!), полеміку зробити двосторонньою. Правду про нашу минувшину необхідно знати.

Андрій Левченко,
голова громадської організації «Хартія Пам’ять»,
м. Миргород.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com