Чому треба відродити Батурин

Недавно Президент України Віктор Ющенко здійснив робочу поїздку до Чернігівської області, де ознайомився з ходом реставраційних робіт у Державному історико-культурному заповіднику «Гетьманська столиця» в Батурині.

Зокрема, глава держави поцікавився станом палаца Кирила Розумовського, цитаделі Батуринської фортеці, церкви Воскресіння Господнього та фортифікаційних споруд – місць реставраційних робіт. Словом, відбулася буденна подія, яка не мала б збурити громадськість.

Однак у ЗМІ з’явилися публікації та репортажі, головна мета яких - поставити під сумнів саму доцільність відродження Батурина як пам’ятки матеріальної і духовної культури українського народу. Зазвичай, наводиться один аргумент: час бере своє, а отже, неможливо відтворити Батурин в його первісному вигляді.

Вражає примітивність цих аргументів. Без огляду на те, яку мету поставив собі Президент Ющенко, підписуючи у листопаді 2007 року Указ «Про деякі питання розвитку Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» та селища Батурин», а саме - повернути історичну пам’ять, побудувати ще одну президентську резиденцію чи спорудити новий архітектурний шедевр, – відродження історико-культурного заповідника важливе передусім з політичних міркувань. Понад те, суспільно-політичне значення Батурина сьогодні актуалізувалося у зв’язку із загостренням українсько-російських взаємин та матиме важливе значення у перспективі.

Спробую проілюструвати сказане.

Насамперед історія постання, загибелі та відродження Батурина цінна тим, що має прямий стосунок до сьогодення, оскільки тісно пов’язана із відзначенням 300-річчя Полтавської битви. Не секрет, що офіційний Кремль має намір перетворити цей ювілей на чергову інформаційну і політичну атаку на Україну через звеличування «тріумфу» російської зброї - з одного боку, та замовчуванням кривавої різанини у Батурині – з другого. З погляду України та її інтересів, а також в ім’я історичної правди треба заманіфестувати, що Батурин і Полтава з’єднані одним ланцюгом і символізують трагедію українського народу, який у певний історичний період не зміг протистояти московському абсолютизму.

Як ніколи актуальні деякі уроки Батурина. Скажімо, однією з головних причин невдачі національно-визвольної боротьби під проводом гетьмана Івана Мазепи стало те, що йому так і не вдалося «вирвати» широкий український загал із лабетів московської світоглядно-ідеологічної концепції, яку тоді репрезентувала московська православна церква. Втрата Київською метрополією свого автономного статусу призвела до ідеологічної та світоглядної дезорієнтації українців, які під прапором православної віри опинилися у московському ярмі. Не випадково митрополит Київський Сильвестр Косів довго опирався спробам бояр примусити його присягнути на вірність Москві. Він доборе розумів, що підпорядкування Київської метрополії Московському патріархату неминуче призведе до національного і соціального поневолення, що, зрештою, і сталося після розгрому Батурина та поразки під Полтавою. Сьогодні, коли значна частина населення України перебуває під впливом російської пропаганди, культурних та духовних цінностей сусідньої держави, цей урок Батурина є надзвичайно важливим.

Варто також наголосити, що трагедія у Батурині стала можливою через невиконання тодішньою владною елітою своїх державницьких функцій. Перебуваючи у доволі комфортних умовах Гетьманщини, верховна старшина Батурина не докладала достатньо зусиль, аби роз’яснити населенню, яке знемагало від сваволі розквартированих московських полків, що споглядання та потурання окупантові не є виходом із жахливої ситуації. Натомість треба було прямо і відверто сказати людям: лише об’єднання зусиль довкола ідеї національного визволення є адекватною відповіддю на виклики Москви. З цього приводу доречно процитувати відомого й авторитетного дослідника трагедії Батурина Сергія Павленка: «Московська імперія пряником, заграванням-підкупом старшини, підкоренням української церкви, силою та оперативними каральними заходами за 55 років перетворила українців на слухняних яничар. До усвідомлення свого принизливого становища в умовах феодального суспільства могли піднятися лише окремі постаті». Важко щось додати до слів, які не лише віддзеркалюють епоху Івана Мазепи, а стосуються нинішніх реалій, зокрема проросійської діяльності окремих політичних сил у парламенті та поза його межами, які за найменшого конфлікту з Росією стають на бік чужої держави.

Врешті-решт, можливо, це найповчальніший урок. Альянс І.Мазепи із шведським королем Карлом ХІІ та спільний виступ проти Москви провалився значною мірою через неузгодженість та неспланованість дій. Історики стверджують, що дії Мазепи часто-густо нагадували імпровізацію й були лише реакцією на рішучий наступ московських окупантів під проводом царя Петра. Шведи просувалися углиб України повільно і без особливого ентузіазму. У результаті шведські полки не встигли підійти до Батурина, який знемагав у облозі. Падіння ж Батурина зумовило поразку під Полтавою, а отже – фактичну поразку у війні Швеції та України.

Ця ситуація з особливим болем екстраполюється на події української революції 1917–1922 років. Тоді також недооцінка фактору часу та неспроможність використати міжнародну ситуацію у власних національних інтересах значною мірою призвели до краху Української Народної Республіки.

Отже, якнайшвидше й успішне завершення реставраційних робіт у Державному історико-культурному заповіднику «Гетьманська столиця» у Батурині сприятиме насамперед засвоєнню важливих державотворчих уроків, а вже потім можна буде розмірковувати про мистецьку чи естетичну цінність якоїсь фортеці чи іншої споруди.

До речі, відродження Батурина – це не лише засвоєння суспільством гірких історичних істин. Свого часу відома українська поетеса Олена Теліга так написала про гетьмана Івана Мазепу та його добу: «Це той, хто вже тоді розумів, що таке держава і що таке нація. Розумів, що держави стоять не на династії, а на внутрішній єдності і силі народу. І це той, хто силу нації бачив не лише в озброєнні військовому, а й духовому. Як символ змагань, Мазепа – це той незламний дух, що із залізною консеквенцією вів свій народ з безнадійної руїни до тієї незалежності, яка і досі для нас всіх є найвищою метою…».

Щоб цей урок було засвоєно, потрібно також відродити Батурин.

Богдан Червак,
провідник Київської міської організації ОУН