Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Праукраїнські вчителі античних ромеїв та греків

Ще зі шкільної парти нам добре відомі місто Троя і, зви­чайно, Еней і троянці І. Котляревського. Проте Котляревсь­кий, як тепер стає очевидним, дав отому «парубку моторно­му» українську душу і нарядив його в українські шати не з власної фантазії, а виходячи із історичних реалій.

Правдопо­дібно, Котляревський володів інформацією про найдавніших вихідців із Праукраїни, в тому числі - пелазгів та етрусків, котрі задовго до нашої ери колонізували Грецькі острови та Апеніни. Доводи? В «Історії русів», що написана у XVIII ст. є ось така інформація: «Птоломей, Геродот, Страбон, Діодор та інші приписували слов’янам давність сиву, 1610 років до Різдва Христового відому, мовлять, що вони,... зайшли і пере­селили колонії свої за ріку Дунай, до моря Адріатичного в Іллірії». Тож І. Котляревський, правдоподібно, мав намір ос­півати величні діяння наших українських прапредків.

У Російській імперії в середині XIX ст. видали свої праці О. Чертков, Є. Классен, Ф. Воланський, привернувши увагу до пелазгів та етрусків і стверджуючи, що то - слов’яни. За Чертковим, до колоністів, які колонізували землі Південно-Західної Європи, належали лелеги, етруски, венеди, пани, га­личі, поляни, доляни, лучани, трояни та ін. Саме трояни і зас­нували, а точніше буде, відновили Трою. Ще одне місто - Кий - було засноване далеко від Подніпров’я пелазгами-киянами, а місто Венедія — венедами. Столиця тих венедів носила назву Потава, з приводу чого Чертков виголосив: «Це ж та сама Полтава!»

Відомі ще кілька міст пелазгів - Градища, Туріус. А назви річок, які дали пелазги на відвойованих землях - Медвак, Тин, Хвіса, Тура, Сила, Падьва, Див, Кіос - співзвучні із українсь­кими словами, які легко простежити за тими назвами. Прозо­рими для українців є й імена пелазгійських діячів: Данай -засновник міста Інака, Мед - керманич Трої із сином на ім’я Подарок. Сини ще одного керманича Трої - Пріама - звалися Дій та Троїл, що в’яжуться із українськими словами - діяти і три. А цар міста Капуї звався Хвалько.

Як бачимо, що не назва, що не ім’я, то українські мовні корені. Недаремно дослідники виловлюють у свідченнях ан­тичних авторів про пелазгів та етрусків чимало українських слів. Так, О. Чертков у своїй книзі «О язикє пєлазгов, на-сєлявшіх Італію» подає ряд дуже рідних нам слів із лексико­ну пелазгів: господиня, жупан, хата, святиня, тризна, скри­ня, погани (селяни), читала (книга). В сучасних публікаціях про пелазгів можна знайти й інші їхні слова, близькі до на­ших українських. Ось кілька із таких слів із лексикону пе­лазгів, упорядкованого Г. Печерною (Лозко): агна - ягня, братрія - дочка брата, вале - вал, врага - ворог, гра - військо­вий танок, гула - горло, гуре - гора, двар - двері, домус - до­мівка, дівіана - дівчина, єлос - ялиновий ліс, італі - теля, коріус - кора, пеланорес - паляниця, коса - косина, маніє -привид, маюс - май, Пан - титул бога Сонця, руна - рана, Сан-ко - Сонце, скала - скала, скомрах - музикант (скоморох), спака - собака, талан - талан, туре - тур, погані - поганий, сетра - сестра, тама - втома.

Геродот і ряд інших античних авторів вважали пелазгів сколотським (скіфським) народом і стверджували, що вони не говорили грецькою мовою, що й видно із наведених вище при­кладів. Українські дослідники О. Знойко та М. Суслопарів ототожнюють пелазгів із носіями Трипільської культури. Ос­танній, зокрема, пише: «У порядку гіпотези я ідентифікую трипільців і пелазгів». Що стосується часу виходу пелазгій-них народів із Праукраїни, то одні відносять його ще до III тис. до н. е., інші - до початку чи й середини II тис. до н. е.

Греки пояснювали назву пелазгів назвою птахів пелазгів -лелега. І в мові інших вихідців із Праукраїни - індооріїв на­зва пелазги означає лелеки. Є дані, що в Праукраїні був культ лелеки і той культ вірогідно розвинувся ще в добу Трипільсь­кої культури. Прикметне, в деяких районах Полтавщини ле­леку називають лелега, тобто так, як називали себе пелазги.

За Геродотом, пелазги підтримували зв’язки зі своєю пра­батьківщиною Гіпербореєю: щорічно із Гіпербореї пелазгам приносили дари, загорнуті в солому. За тим же Геродом, Еллада початкове називалася Пелазгія. Гомер відзначав, що пелазги народ багаточисельний. Вище наводилися деякі родові (чи регіональні) назви пелазгів, до яких варто додати ще кілька: беркути, бреги, вільці, давні, заліси, любичі, но-рики, гірники, расени-етруски, попелі, вовки, обричі, шикули. Вражає, що з-поміж усіх назв пелазгів немає жодної, яка б не мала кореня в українській мові чи не була б нам відома із літо­писів Русі-України ХІ-ХІП ст.

Та й усе інше пелазгійське дуже в’яжеться із нашою мовою та Праукраїною. Окрім трипільсь­кого посуду, серед археологічних пам’яток пе­лазгів знаходять ще й фігурки Богині Матері-Землі. Тобто пелазги, як і українці, поклонялись Матері Роду, Рожаниці чи Берегині. У венедів-пелазгів Богом Сонця був Пан, а в інших пе­лазгів - Давата (Дажбог). Лісовим Богом у пе­лазгів був Вербій, а Богом веселощів - Заграй. Богом пісень та худоби у пелазгів був, як і у нас, українців, Велес. Ще один Бог, Уран, належав і до пантеону небожителів праукраїнців, він ос­піваний у наших веснянках: «Уран матку кли­че, Та подай, матко, ключі, Одімкнути Небо, Ви­пустити весну». В одному зі своїх міст пелазги мали святилище Бога Яви. Порівняймо українські язич­ницькі - Яву, Праву і Наву. А найдавніше на Грецьких остро­вах сонцепоклонницьке святилище заснувала пелазгійка-про-рочиця на ім’я, що дуже прозоре для українців, Протенея.

Дехто, як-от Ю. Шилов, вважає, що грецька цивілізація постала на уламках держави Пелазгії, заснованої на-півміфічним гіперборейцем Пелазгом. Пелазги та етруски принесли на Грецькі острови та на Апеніни високу земле­робсь­ку культуру, писемність і, як говорилось вище, праукраїнсь-ких сонцепоклонницьких Богів, звичаї, культи, в тому числі - свято Коляди, свято Верби, свято Плуга та ін. Дещо з того запозичили пізніше греки та ромеї. У грецьких міфах, скажі­мо, Боги Артеміда та Аполон нерідко називаються гіпер­борей­цями, тобто зайшлими із Праукраїни-Гіпербореї. У давньому Римі імена деяких Богів походили від українських слів: Па-лес (палити), Робига (робити, пороблено), Сіва (Богиня сівби). А назва річки Стікс із античної міфології - то ж наше стік (у Галичині є річка Білий Стік).

Ю. Шилов вважає, що із пелазгійських часів, може бути, в Україні збереглися специфічні імена й прізвиська, аналоги яким відомі лиш у Пелазгії: Палажка, Лелека, Гамалія, Гай-ман. О. Знойко теж писав, що українські імена Палажка, Пе-лага - то пелазгійська жінка, з племені пелазгів.

Найпомітнішими серед пелазгійських народів були етрус­ки, котрі колонізували частину землі сучасної Італії. Про те знаходимо чимало інформації у багатьох авторів. Зокрема Ю. Шилов пише, що найдавніша відома римлянам поява ет­русків на Апенінах датується XVII ст. до н. е. Етруски прий­шли на Апеніни під орудою братів Півчиста і Енотра, котрі вважали себе внуками патріарха Пелазга. Згодом до них при­єдналися етруски, очолювані Тіреном, братом Ліда, і троянці на чолі з Велесом, а потім ще й троянці під проводом Енея та Антенора. Уже в іменах Півчист, Антенор (ант+ор), Еней, Лід простежуються українські мовні корені.

Українські мовні корені можна простежити і в первісних назвах етруських міст: Артана, Веда, Волчини, Коса, Лука, Малюта, Перусія, Оріана, Курінь, Русалія, Кума, Галичі. Є дані, що й міста на Апенінах - Кімеріан, Тавріан, Медула, Трик-рин, Турин, Русел теж були етруські. Додаймо сюди ще й ті на­зви, які дали етруски річкам на Апенінах - Орана, Мокра, Ти­чина, і маємо цілий букет українських слів. За даними античного автора Д. Галікарнаського (І ст. дон. е.), етруски самі себе називали расени. Є дані, що їхня самоназва буларусени. Згадаймо нашого Руса і Русь із «Рукопису Ора» та «Велесової книги», як і нашу ще не таку давню самоназву руси і відчуємо тісний зв’язок етрусків із українською землею та мовою.

Античні автори писали, що мова етрусків - то найдоскона­ліша говірка мови пелазгів. Чимало етруської лексики потра­пило у латинську мову. Зокрема, етруськими вважаються відомі нам слова літера, персона, таверна, церемонія. А в та­ких латинських словах, як оро - молитва, ораторіум - моли­товний дім, що потрапили із мови етрусків, чітко простежуєть­ся праукраїнське Ор - Сонце, Бог Сонця та Прабатько оріїв. Навіть у сучасних музичних термінах (латинських) є сліди мови етрусків, тобто праукраїнської мови. Приміром, етимологію та семантику музичних термінів легато, тремоло, речитативе, рубато можна витлумачити лише на базі української мови, наших слів лигати (в’язати), тремтіти, ректи, рубати.

Сучасні автори публікацій про етрусків відмічають подібність їхнього лексикону до української мови, а Ю. Ши­лов зазначає, що лексикон етрусків найближчий до нашої

мови. Ось дещо із видрукуваного Ю. Шиловим лексикону ет­русків: аки - як, багаті - багатий, вале - вал, гараздо - га­разд, гнітус - гніт, живас - живий, зар - жар, мак - мак, паїн - пан, ртеле - ретельний, сопіл - сопілка, сутіна - сутінки, талан - талан, теремнон - терем, тес - тес (дошки).

Ще один український автор М. Іванченко, посилаючись на французького вченого Маяні, теж наводить лексикон етрусків. Варті уваги хоч би кілька слів із нього: оратор - орач, верта -вертати, враз - вразити, виш - вищий, дом - дім, капець -капець, та - та, ця - ця, туй - тут, опеце - опіка, ру - рука, ряски - райський, сну - сон, тул - тулити, тін - день.

Окремі слова пелазгів та етрусків могли й точніше збігати­ся із українськими, бо в залишених ними написах допущені випадання окремих голосних літер. Причому якихось устій-нених правил для однорідного пропуску голосних не існува­ло, тому й зустрічаються у написах по кілька варіантів запису одного й того слова.

Про мову етрусків якнайкраще говорять їхні написи, яких на нинішні часи віднайдено понад одинадцять тисяч. Обсяг тих текстів - від кількох слів до кількох сотень слів. Більшість із етруських текстів - то надгробні короткі написи VII-! ст. до н. е., тобто тієї пори, коли етруски уже були під впливом грець­кої та латинської мов. Тому в написах етрусків є багато слів та форм із тих мов.

Десь років двісті тому, в кінці XVIII ст., з’явився інтерес до етруських текстів, і вже тоді були вчені, які «розкусили» абет­ку етрусків, як, приміром, Л. Ланц. Проте згодом інтерес до етруських написів підупав, бо європейські, зокрема -італійські, дослідники побачили, що в тих написах майже нічо­го немає про милу їм давньоримську та давньогрецьку історії. Більше того, етруські тексти «працюють» проти обожнюваних у науці античних греків та римлян, бо виявляється, що учите­лями їхніми були пелазги та етруски - вихідці із якоїсь зовсім незнаної у Європі України. Тому про ті написи скоро сказали: «Етрускан нон легатур» - етруське не читається.

Але кожен українець, що познайомиться лише з іменами Богів та людей із етруських текстів, не матиме сумніву, на базі якої мови можна ті етруські написи прочитати і корені якої мови в них простежуються. Ось кілька таких імен: Ладо, Ла-дона, Дій, Лета, Палес, Ката (Боги), Горацій, Волній, Вел-тУР^ Вулк,Див, Карпан, Ковень, Куман, Курацій, Ларик, Ляля (імена людей). І корені, і форми в цих іменах, як бачимо, ук­раїнські.

Із тих етруських текстів, які можна знайти у публікаціях останніх років, видно, що там є чимало українських слів, на­приклад: вої, губка, жир, лад, лоно, ім’я, моче (міць), роє (рій), чара, цар, живе, діє, задоволе, дане, мороче, пораж, пучити, є (бути), дорогі, хороші, ввечері, туди, я, мої... Що ж, етруські таємниці, про які так багато написано, розкриваються укра­їнським ключем.

Чимало етруських написів опублікував ще в XIX ст. згаду­ваний Ф. Воланський у книгах «Памьятнікі пісьмєнності сла-вьян до Рождєства Хрістова» та «Опісаніє памьятніков, обьяс-няющіх славьянорусскую історію». Деякі із тих написів передруковані сучасними виданнями, і на окремих із них вар­то зупинитися.

Один із написів на бронзовій пластині із міста Неаполя дає побутову рекомендацію, як видобути вогонь за допомогою кре­сала: «Ввечеріс губкас натеис да пораж каймас паланус». Як видно із цього тексту, златинізовані уже ет­руски збивалися на форми латинської мови. Пригадаймо, як рекомендував Еней Котля­ревського своїм троянцям учити латинь, ра­дячи додавати до своїх слів -ус. Відкиньмо в нашому написі оті -ус, -с та зробімо коректи­ви на архаїку синтаксису і матимемо украї­номовний текст: «Ввечері губку натис(ни) да пораж кайму па-лану». Незрозуміле палан то, як вважають дослідники, у етрусків - кремінь.

Один із етруських написів на зворотньому боці дзеркальця III ст. до н. е. роз’яснює побутову сценку, в центрі якої стоїть юнак лише у пов’язці на стегнах, праворуч від нього сидить ста­рий чоловік, а ліворуч стоїть юнка. Над ста­рим чоловіком, який показує рукою під гру­ди юнакові, написано: «Мороче в жиро Реї моче». Над юнкою, котра поклала свою руку на плече хлопцю, напис гласить: «Роє му живе». Розберімось. Для кожного українця зрозуміло, що мороче то українська говірко­ва коротка форма дієслова морочить, а в жиро - то, звісно, в жиру. Рея - то ім’я Богині-матері Урана і всіх Богів, тобто Богині, яка дає початок життю. Ту Богиню, відомо, греки запозичили у пелазгів. Слово моче - то міць і заховалося те слово у наших українських словах поміч, неміч, моцак. Є те слово і в наших язичницьких обрядових піснях: «Не маю я мочи, ні по­мочи з жадної криниці». Наступне слово роє - то наше рій, рід. Вживання слова рій стосовно людей знаходимо в українських язичницьких обрядових піснях: «Ішов Чурило ровом, А за ним дівоньки ройом». Залишився архаїчний займенник ту, про який уже не раз говорено, що то - йому. Виходить, отой старий етруск говорить юнці, що в крові юнака буяє міць, сила роду і йому треба одружуватися. На що дівчина відказує: хай живе його рід, тобто - я піду за нього заміж, продовжу його рід.

Інший етруський напис, видрукуваний Воланським, викар-буваний на бронзовій статуетці прегарної жінки із яблуком в руках: «Мі велерещ йа тві ділай». За етруськими літерами зно­ву проглядають українські слова, в тому числі - архаїчний зай­менник мі (мені) та слово-іменник ділай, що побутує в українців як прізвище. Смисл напису стає зрозумілим, якщо виходити з того, що жінка із яблуком (символ родючості) то Богиня родю­чості, можливо й Мокоша. Напис, отже, закликає славити ту Богиню, бо вона є творець-мати всього роду людського.

В одному, очевидно - надгробному, написі етрусків амери­канський дослідник Д. Стойко побачив за етруськими літера­ми ось такі слова: «Чи вам лубиж тужити. Ма Божі ти очі Левійю і з вежі ж увиж бо у затишші Бога». Тут і слова, і їхні форми українські, правда, ряд із них - архаїчні.

У книзі Ф. Воланського подано і напис, який звучить так, ніби його тільки-но залишив український хлопчина, якому «мороче в жиро Реї моче», як сказано у цитованому вище на­писі. Пропонований напис знайдений на стіні ґроту в Італії і в етруському написанні звучить так: «Міла Ляле моя краса». Все тут наше. Варто лише додати, що слово ляля винесли із Праукраїни до Індії ще орії-праукраїнці і в санскриті воно оз­начає кохана, дитина, лялька.

Станіслав Губерначук
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com