Усе «хіггелі» у Данськім королівстві

«Данія... У всьому мила, привітна, ласкава, спокійна і життєдайна країна. Навіть не назвеш її країною, а радше великим, гарним маєтком, який сам Творець постарався упорядкувати й налагодив там заможне господарство», — розповідає Карел Чапек у своїй «Мандрівці на північ».

Ми ж можемо додати: Данія така маленька, що її можна об’їхати за день. Данія така велика, що її важко пізнати й за рік. На 43 тис. кв. км — понад 800 замків. У кожному з них — свій сховок історії, до якої можна хіба доторкнутися, бо на більше у туриста просто немає часу.

Сховок історії і вітру

Помиляються ті, хто вважає цю країну трохи відстороненою і зарозумілою. Навпаки, вона затишна і якась домашня, відкрита до спілкування і... наскрізь казкова. Країна Андерсена і Русалоньки, маленьких білочок, що перебігають дорогу, і вітряків, що підробляють посередниками між вітром і енергією. Вікна її маленьких будиночків у надвечір’ї нагадують світлячків, а благородне скандинавське сонце не втомлює надміром тепла. Ранкове повітря міст і містечок пахне запашними тістечками і кавою, сюди хочеться приїхати знову, відкинувши банальність незмінного кредо мандрівника — «я обов’язково сюди повернусь». Тут легко мріяти і комфортно жити. Данія — це подарунок, нагорода за сізіфове прагнення незвичайного у світі, що не надто прихильний до див.

Справжній господар цієї землі — вітер. У маленькій напівострівній державі він налітає несподівано й незлобиво шарпає перехожих. Вітер у Данії створює настрій і приносить дощ... Однак тут нарікати на погоду заборонено указом королеви. Так жартують жителі цієї країни і вже серйозно уточнюють, що насправді кепської погоди не буває, є невміння вибирати одяг.

Для кого грають «лури»?

Автобус зупинився в центрі Копенгагена, біля парку Тіволі. «Якщо раптом загубитесь, — попередив усіх гід, — підходьте до будь-кого з перехожих і кажіть, запитально округливши очі: «Тіволі?!» Вас без проблем зрозуміють і вкажуть потрібний напрямок».

На одному з будинків у центрі Копенгагена — своєрідний маяк для тих, хто покладається на синоптиків. Одна дівчина з парасолькою, інша — на велосипеді. Якщо попереду перша — небо плакатиме. Якщо її бронзова «колега» — можна крутити педалі спокійно. Та зазвичай погода тут така дотепна, що обоє дівчат несуть свою вахту на рівних правах. Цього ранку зривався маленький дощик, і дівчинка-маяк радила й нам брати з неї приклад — захопити парасолю.

Центральна Ратушна площа досить простора. На ній двічі збиралося понад 100 тисяч людей. Вперше 1945 року, коли Данію звільнили від фашистів, і вдруге — 1992, коли збірна країни виграла чемпіонат Європи з футболу. У другому випадку, кажуть, пива тут, на площі, було по кісточки... Золотий барельєф засновника Копенгагена єпископа Абасалона охороняють статуї вікінгів, які тримають у руках старовинний музичний інструмент — лури. Якщо на площі з’явиться бодай одна людина, що сплатила геть усі податки, лури заграють. Щойно гід озвучив цей знаменитий жарт копенгагенців, як площу огорнув мелодійний дзвін. «Таки є серед нас податковий праведник!» — засміялися туристи. Гід уловив наш настрій і порадив не перейматися. «То не лури, — посміхнувся він, — а лише годинник на Ратуші...»

Місто ще тільки прокидалося, туристи кількісно переважали копенгагенців, душу окрилювала незрозуміла піднесеність в «компанії» з меланхолією. Щоб відчути Копенгаген «на подих», неспішно проходимося найдовшою в Європі пішохідною вулицею Строгет з її крамничками і затишними кав’ярнями. Рух машин по ній заборонили 1962 року. Але ніхто не скасував автомобільного руху вулицями, які перетинають Строгет. Отож будьте уважні. І бережіть гаманці. Бо саме тут багато тих, хто любить зазирати до чужих кишень. Данські злодюжки працюють дуже ніжно. Один український турист розповідав, як до нього на Строгет підійшов привітний данець. «Ти звідки, друже? — запитав перехожий. — Україна? О, чудова країна! Футболіст Шевченко!» Почалися дружні обійми. Коли розчулений турист нарешті отямився від такої гостинності, зрозумів, що в кишені, де лежали 300 євро, гуляє вітер...

Стережись велосипеда

«Батьком велосипеда» був данець Петерсен. І сьогодні в Копенгагені велосипеди відчутно переважають всі інші види транспорту. Велосипедисти на вулицях данської столиці з’являються для туристів дуже й дуже несподівано — наче з-під землі. Замрієтесь — і господар ровера або зіб’є вас з ніг, або попередить про своє наближення таким криком, що адреналіну в крові у вас побільшає відразу на кілька процентів. І поліцейські будуть на боці велосипедиста. Потрапити під колеса копенгагенських роверів небезпечніше, ніж під машину. Водій може встигнути загальмувати, велосипедист — не завжди.

Про данців кажуть, що вони народжуються разом з велосипедами. Важко сказати. Але їздять на них усі. Діти до школи і бабусі до кав’ярні, ділові люди до офісу, і лікарі на виклик. Малюки допитливо визирають з причіпних візочків, коли їхні мами рулять у справах. Ще чіпляють до своїх двохколісників кошики для походу в магазин, «відсіки» для газет. Словом, зручно й економно. Не країна, а суцільний велотрек.

Велосипедні розмітки на дорогах у Копенгагені з’явилися ще 1901 року — вперше в світі, до речі. На більшості вулиць проїжджа частина ділиться на три смуги — одна для машин, дві інші для велосипедів, останні, як правило, малюють блакитною фарбою або обгороджують спеціальним парканчиком. Але пильнувати треба — велосипедисти і справді з’являються як джини з відкоркованої пляшки: немає нікого і раптом з-за рогу — шалені перегони.

Русалонько, не сумуй...

Копенгаген — місто архітектурно вишукане. Парки, замки, канали, безліч пам’ятників... Його хочеться повністю «запакувати» у фотоапарат. Прогулянка водяними артеріями данської столиці — явище неповторне. Ми так захоплюємось, перетворюючись на олов’яних солдатиків, що навіть не завжди вчасно реагуємо на засторогу гіда: »Увага: низький міст!» Випливаємо в море і зустрічаємо королівську яхту. Чи була на борту сама королева Маргрете ІІ, залишилося для нас загадкою.

«А тепер гляньте праворуч, тільки не випадіть за борт!», — обережно радить гід. Те, що скульптура Русалоньки — символ Копенгагена чув, напевне, навіть не фанат казок. Але ми й уявити не могли такий апофеоз паломництва. Русалоньку буквально брали в облогу туристи з фотоапаратами і без них. Натовп не зменшувався ні на хвилину. Кажуть, якщо погладити цю бронзову дівчину з хвостом замість ніг — станеш щасливим. Де зараз той оптиміст, що кинув свого часу цей «клич»? Бідолашну статую так зачовгали у черзі за щастям, що нам вона здалася навіть трохи сумною. Крім того, з неї іноді збиткуються вандали (кажуть, що це лютують феміністки), обливаючи фарбою, відриваючи голову й руки.

Копенгагенську «Статую Свободи» поставили тут 1913 року на замовлення знаменитого пивовара і мецената Якоба Крістіана Якобсона. Він закохався у балерину Еллен Прайс, виконавицю ролі Русалоньки (на початку минулого століття казка Андерсена користувалася шаленою популярністю в Данії). Але скульптору Едварду Еріксену, який взявся за створення образу, вдалося скопіювати лише обличчя балерини, тіло ж довелося «запозичити» у власної дружини, яка виявилася більш посидючою, ніж муза Якобсона.

Загублені ангели

Пам’ятник Андерсену у центрі столиці копенгагенці не помічають — звикли. Але туристи — як діти: активно фотографуються, забравшись на коліна до бронзового Ганса Крістіана. Наш гід просив не «чіплятися» до пам’ятника, мовляв, бронза дуже слизька — туристи постаралися. Тож, якщо звалитесь на тротуар, — нарікайте на себе. Але хто ж відмовиться від історичного фото? Проте зробити його виявилося не так просто — натовп японських туристів виявився наполегливим і майже нескінченним, ми кілька разів поверталися до Ганса Крістіана, а вони ніяк не вгамовувалися.

У місті є кілька будинків з меморіальними табличками, присвяченими письменнику. Парадокс, але Андерсен казки писав для розваги, а головну увагу приділяв п’єсам і романам, і дуже ображався, коли критики не сприймали їх. Чи ви знаєте, що Андерсен так само любив мандри? Заробивши грошей, вирушив Європою, щоб зустрітися з великими сучасниками. Побував у гостях у музикантів Вагнера, Шумана, Мендельсона, Росіні, Ліста, завітав до письменників Гюго, Бальзака, Гейне, Дюма-батька, Діккенса. В останнього Андерсен прожив понад місяць, а коли поїхав, то Діккенс в гостьовій кімнаті прикріпив до дзеркала листок з написом: «У цій кімнаті Ганс Крістіан Андерсен спав п’ять тижнів, які здалися нашій родині вічністю». Данський казкар мав дивакуватий характер, і жити з ним, як свідчать сучасники, було неможливо. Наприклад, у мандри він завжди брав мотузку, оскільки панічно боявся пожежі, і вважав, що, у разі небезпеки, мотузка його врятує. Сам був худим і високим, а одяг носив принаймні на два розміри більший, ніж потрібно.

Усі опитування в Данії засвідчують той факт, що Андерсен залишається для співвітчизників (з величезним відривом від інших місцевих знаменитостей) данцем номер один усіх часів. Ми ж тільки недавно з’ясували, що в дитинстві, на жаль, читали Андерсена в жахливому перекладі: оригінал так упереджено «рихтували» численні комісії освітніх міністерств, що зникла багатогранність прози письменника. Згадайте Герду, яка шукає свого Кая. У радянському перекладі їй допомагає віра у світле майбутнє і твердий характер. А в Андерсена вона весь час молиться... І в завірюху, і в страшний холод тільки ангели захищають і зігрівають це тендітне дівча з казки «Снігова королева». Але до радянських дітей ті ангели «не долітали»...

«Як справи?» — «Хіггелі»

Можливо, сьогодні Гамлет змінив би свою думку, впевнившись, що в данському королівстві насправді все гаразд. Країна розвинених технологій і високого рівня життя, Данія щиро піклується про своїх громадян. Багато бюджетних коштів витрачається на освіту, данці мають безплатну медицину і достойне пенсійне забезпечення. Щоправда, їм доводиться сплачувати високі податки (від 38 до 58 відсотків), але середня зарплата тут складає 25 євро за годину.

У житті данці мінімалісти. Навіть на роботі віддають перевагу простому одягу, їхні кулінарні уподобання прикуті до бутербродів, вкрай рідко готують суп і барбекю. «Ми їмо тільки для того, щоб злегка зарядитися енергією», — кажуть вони. Щоправда, мають одну «приховану пристрасть» — солодощі: кондитерські у Данії ніколи не порожніють.

А ще данці люблять організовувати корпоративні вечірки, на яких колеги, «розворушені» міцними напоями, мають змогу відверто сказати, хто про кого що насправді думає. Кажуть, практика дієва, люди після таких посиденьок розслабляються і не тримають каменя за пазухою. А взагалі, тутешні жителі прагнуть, аби все було «хіггелі». Це слово означає душевний спокій. І, здається, не лукавлять, коли на запитання «Як справи?» простодушно посміхаються: «Хіггелі...»

Взагалі, данці — один з найбільш законослухняних народів світу. Дійшли до того, що вони навіть не можуть просто обійти найпростіший закон. Одна данка мріяла, аби в неї поцупили велосипед. Весь час залишала його в місцях, найбільш сприятливих для крадіжок. Сподівалася, що їй виплатять страховку, і вона купить собі новенький «велик» заміть «розвалюхи». «Послухай, хто ж у тебе його вкраде, якщо ти щоразу чіпляєш на велосипеда замок?! Зніми його — дай злодіям зелене світло!» — переконували друзі. «Ні, якщо я залишу його без замка, то страховка мені не належить!» Дівчина ніяк не сприймала аргументів на кшталт — якщо велосипед уже вкрали, то перевірити, був на ньому замок чи ні — неможливо. «Але ж я буду знати, що його не було», — наполягала вона. Ось такі вони, данці...

Юлія Косинська, Олег Крук
Київ — Копенгаген