Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Політичний клас україни: що це є насправді

Звісно, на сучасному етапі державотворення, коли багато колишніх постсоціалістичних, пострадянських держав, республік принципово змінюють свою політичну систему і в політичних науках — політології, філософії політики, соціальній політиці, виникає потреба дещо по-іншому пояснити, обгрунтувати наявні і, фактично нові, поняття і категорії.

До того ж їх поява здебільшого не випадкова, а подекуди є предметом серйозної політичної кон’юнктури. Наприклад, вже на початку ХХІ століття в теорії політики активно поширився термін «політична нація», що на теренах загальної помітної політизації великих соціумів здавалося б і не повинно викликати будь-які сумніви. Та це лише з першого погляду, а фактично терміном «політична нація» дехто силкується підмінити терміни «етнос», «нація», «народ» з їхніми головним яскраво вираженими етнічними ознаками. Міркування, що нав’язуються великому загалу, досить прості, однак від цього не позбавлені політичної кон’юнктурності: усе населення країни, яке до того ж є соціально політично активним, становить «політичну націю», незалежно від етнічного походження і ознак, оскільки живе на спільній території, в умовах одного правового поля, в єдиних суспільно-політичних умовах. А коли це так, то немає жодної потреби говорити про якісь там «другорядні» ознаки, що виокремлюють людей, роблять їх неповторними: про зовнішні ознаки, мову, культуру, традиції, звичаї та ін. До того ж такий методологічний підхід вважається «демократичним», що відповідає глобальним геополітичним процесам, які охопили світ.

«Політичною нацією» «революція» у політичній думці не завершується, та й не лише політичної думки вона серйозно торкається. «Революційний погляд» багатьма фахівцями політичних, соціальних наук кинуто нині і на поняття «еліта» та «політичний клас», що також не можна обмежувати рамками теоретичного пошуку. Давайте детальніше розглянемо два останніх поняття. У чому суть принципових моментів?

Навряд чи хто заперечуватиме об’єктивність теорії дихотомії, коли будь-яке суспільство поділяється на два основних класи: клас, який править і клас, яким правлять (Гаетано Моска). Перший клас досить нечисленний, виконує головним чином політичні функції, монополізує владу і користується її перевагами. Другий — управляється і контролюється першим у більш-менш легальний (нелегальний), демократичний, ненасильницький (авторитарний, насильницький) спосіб. З першого класу виводять ще одну, надто невелику, групу людей — еліту.

Термін «еліта», як відомо, є надто широко вживаним, однак його трактування як методологічна засада все ж надто різне. Загальним у такому поясненні є те, що це: а) меншина, надто тоненький прошарок людей конкретного суспільства (А. Тойнбі, С. Келлер та ін.); б) невелика група осіб, що мають соціальну, політичну та інші переваги над іншими і посідають ключові позиції у більшості сфер суспільного життя (Г. Моска, А Тойнбі). Водночав є точки зору виокремлені, однак досить характерні стосовно феномену еліти конче в сучасному українському суспільстві. Тут ми виділяємо поняття «еліта», що було пояснене В. Парето, який доводив, що еліта — це ті, хто отримав найвищий індекс у галузі своєї діяльності. Зазначимо, отримав не інтелектом, організаційно-функціональною діяльністю, а тим, що за рахунок багатства, соціального статусу володіє позиціями влади (А. Етціоні).

Суспільно-ціннісний вимір еліти — це загальносуспільне визнання статусу, заслуг, авторитету людини, групи людей, тобто це суспільна оцінка, а не формальний соціальний статус. Скажімо, з-поміж двох міністрів в одному й тому ж уряді одного можна визнати й назвати представником еліти, а другий так і залишиться простим «міністром». Тобто формальний статус тут ні до чого.

Політичний клас, або політична громада, на думку українських політологів О. Бабкіної, В. Горбатенка та ін., це професійно залучені (ангажовані) в політичну діяльність верстви, що утворюють основну частину політично активних громадян. Відомий англійський соціолог Т. Боттмор доводить, що «політичний клас» вбирає в себе й утворює всі ті групи, які здійснюють політичну владу або мають вплив і безпосередньо втягнені у боротьбу за політичне лідерство. При визначенні поняття «політичний клас» ми дотримуємося двох основних ознак такого класу. Перша — формальний статус у суспільстві і почасти зовсім не суспільне визнання, характерне для політичної еліти. Друге: не лише доступ до ресурсів, технологій здобуття і здійснення влади, владних повноважень. Відтак за усіх об’єктивних обставин політичним класом можна вважати численну армію фактично професійних функціонерів, що посідають відповідні вищі командні адміністративні місця у державі або інших політичних інститутах на різних рівнях. Саме вони, хоча і формально призначені на свої місця, мають офіційні повноваження ухвалювати рішення і, власне, впроваджувати їх у життя. У нестабільних, трансформаційних суспільствах такий клас значною мірою формується зусиллями не так держави, її структур, як зацікавленими у владі планово-корпоративними, а то й криміналізованими структурами загалом, оскільки саме вони зацікавлені у підпорядкованому їм політичному класі.

У сучасній Україні формуванню далеко не кращої еліти і політичного класу сприяють багато факторів, серед яких, мабуть, найважливіший — хибне викривлення поняття найкращих зразків особистості.

Вже майже два десятки років стверджуємо, що живемо у посттоталітарному суспільстві, яке переходить від тоталітаризму до демократії. Як це пов’язано з нашою свідомістю? Просто й одночасно, але головне — надто суперечливо. Раніше усіх людей переконували в тому, що вони суспільно щасливі, як ніякі інші люди у світі, а нині домінує хибна думка, що найбільшим нашим здобутком є свобода вибору, демократія. А головне — величезна кількість людей прагне стати елітою, набути значного соціального статусу. Набути, не поціновуючи, не зважуючи певним чином ні на свої природні обдарування, ні на можливі потенції. Зверніть увагу, наскільки популярними, майже буденними, стали навіть такі терміни, як «богема», «бомонд», «істеблішмент», «нові українці» та ін., або візьміть для прикладу, яка кількість дівчат нині хочуть стати топ-моделями, естрадними співачками, переможницями різних далеко не інтелектуальних змагань і конкурсів.

Формуванню псевдогероїв і псевдоеліти, хоч як це парадоксально, але активно сприяють далеко не досконалі освіта і виховання. Так, в освіті за останні роки виокремилися так звані престижні професії, які нібито автоматично відкривають шлях до «блискучої кар’єри», а точніше, на думку молодої людини, тих, що дають великі гроші і соціальні блага. Це — дипломат, журналіст, правознавець, менеджер, міжнародник, секретар-референт. Цьому певним чином сприяє і сама система освіти, де з’являються так звані елітні навчальні заклади і масові. Наочно маємо проблему: демонстрацію соціальної нерівності; штучного розшарування суспільства; психологічного, морального приниження людей, які за об’єктивних, не від них залежних обставин, не можуть отримати освіту в таких навчальних закладах. Не можуть, бо в Україні дійсно немає відбору і стимулювання навчання у таких, загалом потрібних, навчальних закладах талановитих молодих людей, найперше із сільської місцевості, соціально не забезпечених категорій тощо.

Названі складники проблеми деформації ціннісних пріоритетів і орієнтацій громадян не є якимись штучними.

Нехтування правом, домінуючою роллю особистості над масою в умовах тотальної комп’ютеризації, глобалізації, звісно, створює дедалі сприятливіші умови для щонайвитонченішої маніпуляції свідомістю все більшої кількості громадян. Чи не найяскравіше це спостерігається з кожною наступною (чи то парламентською, чи то президентською) виборчою кампанією, коли головною мішенню політиків, політтехнологів є підсвідомість громадян, на яку спрямовані гречка, олія, старі консерви чи інші брудні політтехнології.

Розводячи як не сумісні поняття «еліта» і «політичний клас», маємо запитати: чи відповідають, і якщо ні, то чому, сучасним суспільним потребам еліта і політичний клас в Україні? Однозначно — ні, і саме це стає найсерйознішою перешкодою на шляху становлення української державності. Так, український історик П. Толочко у журналі «Народний депутат» №5(41), 2008 р. (травень) справедливо зазначає, що сучасні політики (а вони значною мірою становлять українську еліту) взагалі неспроможні вирішити актуальні питання української державності (с. 94). Одну з найважливіших причин такої неспроможності Петро Петрович вбачає у… закомплексованості політиків. Більшість політиків в Україні, не кращих представників титульного українського етносу, сформувалися і здобули владу на корпоративно-кланових моделях і структурах здійснення влади і нічого спільного з інтересами українського народу не мають. Тож природно, що і політичний клас (велика когорта професійних державних бюрократів на усій піраміді влади — згори до низу) формують вони та об’єктивні обставини хибної, удаваної демократії, на свій штиб і під свої вузько- меркантильні, корпоративні інтереси. Україною фактично правлять окремі багаті особи, сім’ї, роди і клани, що потурають і закон, і мораль. Це щось на зразок тієї боярщини, якій спробував свого часу вкоротити бороди і віку Петро І і чого навіть такому великому «менеджеру» як він не дали змогу зробити. Сумно, але майже немає надій, що це вдасться тепер комусь зробити і в сучасній Україні, бо, як говорить той же П. Толочко, «проблема полягає в тому, що українці на даному історичному етапі не мають незалежного, суверенного й соборного поводиря. За 16 років нашої ходи, а точніше — тупцювання, ми ще й Мойсея не побачили» (с. 94). Як тут не згадати щойно завершеного проекту «Великі українці». Хоча у кожного громадянина, природно, з приводу його результатів є власні думки і судження, ми ризикнемо сказати таке: першим серед Великих Українців названо Ярослава Мудрого саме тому, що він зумів зібрати воєдино увесь люд землі і створив першу слов’янську державу — прообраз України, якої прагнемо і нині. Усе інше — дотичне, допоміжне. Вочевидь, Ярослав Мудрий мав своє власне розуміння сутності слов’янської держави такого масштабу (нині ми це називаємо національною ідеєю, що є основною субстанцією державності на теренах і в умовах сучасної України і світу), однак головне, він довів і князівству, і люду, що збирання земель відбулося.

Збирання земель в Україні сьогодні не слід вбачати у якійсь штучний уніфікації або, навпаки, залякуванні федералізацією. А от власний історичний досвід конче необхідно поціновувати і брати до уваги. Бо ж мали і Київську Русь, і Козацьку державу, і 10 — 12 історично сформованих земель. Те, що творити власну державність слід на історичних засадах, традиціях і культурі найбільшого, титульного українського етносу, який давав і дає назву державі — безперечна істина і найпринциповіший ляпас усім, хто спекулює на питаннях мови, традицій, культурі. Врешті, це історико-генетичні, духовні засади, і не треба давати підстав робити їх предметом популістських заяв і тверджень, позбавлених будь-якого наукового підгрунтя, перепалок і суперечок. Живий, відроджений у нових соціокультурних і геополітичних умовах консерватизм ще ніде у світі не дав збоїв — ні у Польщі, ні у країнах Балтії, ні будь-де. Це те ж саме, що пускатися в дискусії з приводу того, чи є взагалі український етнос, чи його немає. Зрозуміло, якщо штучно видалити з громадянства навіть графу «національність», дискредитувати статус мови, культури і традицій, то де ж ви з часом ту Українську Націю відшукаєте. Замість такої нації буде широко впроваджено вже сьогодні суспільно штучний термін «політична нація». Його прихильники кажуть — такою нацією є американська, де зібралися з усього світу представники різних націй і створили демократичну державу. Україна, мовляв, також багатонаціональна, тож і в ній формується «політична нація». Панове, вже створювали «єдиний радянський народ», хіба це нас нічому не навчило? Об’єднання навколо єдиної ідеї і штучна уніфікація — дві великі різниці. Найпринциповішим моментом є об’єднання духовне, свідоме об’єднання навіть принципово різних людей, що переймаються свідомим розумінням того, у якому суспільному, соціальному утворенні вони хочуть жити.

Завершуючи розгляд проблеми політичної еліти і політичного класу, наголосимо на найважливішому: некерованих суспільств немає і бути не може, як не можуть існувати державні утворення без власної еліти та професійних, навчених бюрократів, які власне і є тим політичним класом, що реалізує власні повноваження меншості в інтересах демократичної більшості. Однак і еліта, і політичний клас мають слугувати не самим собі, а народу, який, своєю чергою, має відповідати за те, кому і у який спосіб він як суверен передає свою волю. Отож і еліту, і політичний клас слід формувати і створювати свідомо і цілеспрямовано в інтересах кожного з нас — громадян України.

Микола Головатий
доктор політичних наук,
професор, ректор МАУП

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com