«Рятуйте наші душі!» Коштом ваших душ...

Стосунки між Президентом України, Урядом держави та Верховною Радою перетворилися, здається, на такий собі політичний бермудський трикутник, у якому ризикують зникнути без вороття не якісь там кораблі чи авіалайнери, а сама Українська Незалежна Держава.

Кожна нормальна доросла людина чудово усвідомлює: навіть коли у законодавчій та виконавчій гілці влади політичні однодумці чи союзники, певні конфлікти між ними неминучі. Бо політики — це, врешті-решт, теж люди, яким притаманні заздрість, підозрілість чи хворобливе самолюбство.

Але в цивілізованому суспільстві такі конфлікти не виносять на загальне обговорення. Там це вважається ознакою кепського смаку й елементарної невихованості. А у нас в Україні стосунки вулиць Банкової і Грушевського, здається, безповоротно увійшли у класичну стадію, детально описану Нечуєм-Левицьким у його «Кайдашевій сім’ї».

Ще стародавні римляни слушно попереджали: «Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику». У перекладі на наші нинішні реалії: що могли дозволити собі в ХІХ столітті напіванекдотичні баба Параска та баба Палажка, ні в якому разі НЕ МАЮТЬ ПРАВА дозволити собі Президент і Прем’єр суверенної держави, котра прагне інтеграції до Євроспільноти.

Зводити все до конфлікту характерів — мовляв, у нас занадто м’який Президент і занадто залізна Прем’єр — було б щонайменше наївно. Хоча такі казочки й розповідають нам щодня так звані політологи. На жаль, в Україні проголосити себе політологом (як і політиком) — що дурному з гори збігти.

Суть в іншому. Ось зараз у Києві завершується небачена битва за крісло мера і лідерство у Київраді. Її учасники відверто визнають, що дострокові вибори міського голови — то лише привід застосувати на практиці нові політичні технології перед черговими позачерговими президентсько-парламентськими виборами. І що ж то за новації? Все ті ж пакети з цвілою гречкою і зіпсованими консервами? Все ті ж казочки для ідіотів про велику земельну ділянку, яку одержить на халяву кожен киянин? Обіцянки підвести метро до кожного двору? Товариство, нас мають уже не просто за дурнів, а за клінічних ідіотів. І переконати «вітців нації» у зворотному, здається, вже неможливо. Криза зайшла задалеко.

Невелике зауваження до теми: зараз усі, кому не ліньки, критикують опозицію. Чому вона, мовляв, мовчить, мов риба об лід, як казав герой славетної радянської оперетки. А тому мовчить, що політичні функції опозиції в Україні зараз перебрала на себе провладна більшість. Ось вона і критикує (саму ж себе), і, даруйте, свинячить, і ще багато чого робить, що ні в які норми справжньої демократії не вписується.

Ще одна давня теза про те, що влада розбещує, навіть якщо вона не абсолютна, знаходить своє підтвердження в політичних реаліях сучасної України. Один маленький, але символічний приклад: як відомо, з 1999 року Президент України не має права видавати укази, що мають економічний характер. І що? Нинішній гарант Конституції мало не щодня порушує цю конституційну норму. А ті, хто мав би найрішучіше на це вказати, або мовчать, або, вибачте, відгавкуються.

То що ми маємо в результаті? Неорганізовану, невиховану, недовчену компанію людей, котрі видирають один в одного з рук штурвал корабля, що зветься «Україна». Їх не цікавить, яким курсом іде корабель, які мілини і рифи підстерігають його в дорозі — їм аби покермувати! А це вже навіть не Нечуй-Левицький. Це Босх із Брейгелем. Невже пасажирам знову доведеться здійняти бунт, аби не стати заручниками на кораблі, де команда — сліпці?

В.Н.