Усім козакам козак

Немає в Україні, напевно, такого місця, села або міста, де не знали б народного героя Козака-Мамая. Образ його став широко відомим завдяки сотням картин, виконаних самодіяльними художниками впродовж століть. Сучасні національні й етнографічні музеї в своїх фондах зберігають напівзотлілі картони і полотна, що датуються ХVII — ХIХ століттями. Цей же образ відважного воїна розбурхує уяву і сучасних майстрів пензля.

Але дивна річ: попри таку велику популярність національного героя і захисника України Козака-Мамая вельми мало наукових досліджень про цю легендарну особу. І до цього часу чи не єдиними (з якнайповніших наукових праць) джерелами гносеологічного характеру залишаються невеликі статті і монографії письменників та вчених радянського періоду. Серед них, наприклад, альбом-монографія українського історика мистецтва П.А.Білецького (1922 -1998).

Слід згадати і статті публіцистичного характеру І.Гончара в українському етнографічному журналі «Народна творчість та етнографія» (1965, №4), Л. Гумільова «Стародавня Русь і Великий Степ» (М.,1989) і цілу низку інших, про які ще говоритимемо.

На початку 90-х років ХХ століття я, коли ще був завідувачем відділу народних промислів Полтавщини, взяв участь у науковій конференції в Опішні — центрі українського народного гончарства. Серед інших питань, обговорювалося наукове дослідження про походження образу Козака-Мамая молодого вченого Тетяни Марченко, яка за підсумками конференції незабаром видала невелику книжку «Козаки-мамаї» (К.,1991). Проте справжня історія дослідження образу «Козака-Мамая» все ж таки починається тільки зараз, коли Україна проголосила себе незалежною державою.

Чому ж образ Козака-Мамая цікавить нас, жителів Криму? Ми ще спробуємо прослідкувати зв’язок українського національного героя, захисника козацької вільності, з Кримом. Наразі ж скажу кілька слів про гносеологію, семантику й образну символіку «Козака-Мамая».

Тетяна Марченко в своєму дослідженні пише: «Народна картина дуже схожа на народну пісню. Так само, як пісня, вона розповідає про думи, мрії, радості і страждання народу, втілює його ідеали. Український народ одночасно відшліфовував свій символічний образ засобами слова і фарб. Майстер ХІХ ст., хоч і не застав добу козацької звитяги, але чув про неї від дідів-запорожців, співав ті ж пісні, котрі хвилювали його пращурів. Тож і не дивно, що словесний та образотворчий фольклор має спільну семантику і символи. Відповіді на деякі питання, що виникають у зв’язку з «Козаками-мамаями», слід шукати і у піснях українського народу».

Всі дослідники образу Козака-Мамая зазначали глибокий зв’язок його з українським фольклором, зокрема символікою. Тут все в рамках образотворчого канону: Козак-Мамай сидить, по-турецьки схрестивши ноги під собою, у руках у нього бандура, на обличчя звисає «оселедець», у роті під довгими вусами димить вічна козацька люлька, поряд з ним — шабля, спис і бойовий кінь, будь-якої хвилини готовий кинутися в битву.

Про що співає Козак-Мамай?

Коню, мій коню, товаришу мій вірний!
Руйнують нашу Січ-матір.
Забирають наше добро
А нас, мабуть, в панщину
Або в солдати загорнути...

Як бачимо, думи Козака — думи народні, вони шукають захисника його нещасної землі. За своєю семантикою він дуже нагадує богатирів з російських народних казок, покликаних захищати вітчизну від різних «солов’їв-розбійників» та іншої нечисті. Водночас Козак-Мамай — це збірний образ українського народу, якому не байдужа доля рідної землі. Його думи — це думи людини з глибокою національною самосвідомістю.

Як тут не сказати про глибокий символізм цього образу. Про це абсолютно справедливо пише Тетяна Марченко: «Якщо фігура козака втілює в собі не тільки запорозьке козацтво, а й цілий народ, що піднявся на жорстоку січ, то бандура в руках героя символізує надзвичайну пісенність і добру, лагідну вдачу народу, його мрійливість, непереборну віру в перемогу. Пісня супроводжувала козака все його життя. Через неї він виливав думи народні, свої мрії ідеали, прагнення, давав оцінку тогочасним подіям».

Вважається, що образ Козака-Мамая бере свій початок з ХVII століття, часу гострої боротьба за становлення національних форм державності, політики і культури. З історії знаємо: ХVII століття — період становлення українського бароко в архітектурі, образотворчому мистецтві, народних промислах (гаптуванні, розписах на гончарному посуді, іконописі, народних картинах). У народній картині (зокрема із зображенням Козака-Мамая) відбито національні традиції, національну ідею. Саме в цей час формується особливий тип іконопису в Україні, коли ікона втрачає роль аскетичного релігійного символу, новий напрям позначений радісним світовідчуттям внутрішньої свободи. Звідси світла палітра іконописного мистецтва, а образ Козака-Мамая стає своєрідним образом людини-оберегу, захисника роду і Вітчизни.

Є сила-силенна гіпотез про походження образу Козака-Мамая. Так, за версією більшості вчених, назва «Козак-Мамай» походить від урочища «Мамай-Сурки», що біля кордонів Запорозької Січі і Таврії. Інші вважають, що колись «мамаями» називали всіх розбійників, які промишляли в половецьких степах. Про них писали і говорили: «Для панства він був жорстоким розбійником. Слово «Мамай» пробуджувало в ньому страх перед загрозою розправи...». А деякі шукають зв’язок з «кам’яними бабами» в Північному Причорномор’ї. Проте в нашому дослідженні важливе місце займає гіпотеза про походження і семантику образу Козака-Мамая.

Вона оповідає про Мамая (? — 1381) — намісника Криму в Золотоординську епоху, який, почавши свій шлях від воїна незнатного походження, своєю відвагою і військовою політикою завоював визнання і дослужився до темника золотоординського ханства. Цей спритник зумів посадити на трон (після вбивства в 1357 році золотоординського хана Джанібека) свого сина Бердібека, що належав до великого роду Чинзгідів. Завдяки політичним інтригам під його владою опинилися землі кримчан, кочівників Північного Причорномор’я і Лівобережного Придніпров’я. Особливо сильно його влада зміцнилася після смерті хана Бердібека в 1361 році, коли він фактично став правителем золотоординського ханства.

Дослідники зазначають, що по батьківській лінії він був вихідцем з ханського кипчацького роду Кийян (Киян). Як відомо, кипчаки в історії отримали назву «половці» — середньовічних народностей і племен, що мігрували з поволзьких степів до Північного Причорномор’я і степового Криму всередині Х ст. По материнській лінії його рід йде від золотоординського темника мурзи Мамая.

За версією деяких істориків, резиденція Мамая Замик була в низинах Дніпра. Ось як пишеться про це в історичних документах: «На оной же Конской реке у самого Днепра имелся издревле город, называемый Замыкъ, где была прежних татарских владельцев столица, и во оном городе имелось 700 мечетей…».

Як стверджують історики, за правління Мамая почалися заворушення і в самому ханстві, і по всій Русі. Намагаючись зміцнити свою владу в політично розрізненій Русі, він неодноразово брав участь у військових походах, битвах. Так, у битвах з Рязанським (1373 і 1378 рр.) і Нижньоновгородським (1378 р.) князівствами було завдано нищівної поразки російському воїнству. Чого не скажеш про Куликівську битву 1380 року. Вона стала останньою для Мамая — того ж таки року (за іншими версіями — 1381 року) його вбили в Кафі (нині -Феодосія) політичні супротивники — ординський хан Тохтамиш ачи генуезці.

Історик Олександр Шенников у своїй статті «Князівство нащадків Мамая», спираючись на генеалогічну «Оксамитову книгу», стверджує, що Мамай став родоначальником і засновником великої династії воїнів, політиків і вельмож. Його син Мансур-Кийята (Кията або Маркисуата) також брав участь у Куликівській битві і після поразки втік до Сіверського князівства з городищем Лтавою (нині — Полтавська область), що належав князям Глинським під патронажем Великого князя Литовського. Мамаї завжди намагалися зберігати добрі стосунки з Великим князівством Литовським. Мансур-Кийят Мамай, за традицією, пішов на угоду з людиною, яка боролася тоді за владу — Вітовтом, литовським князем. За це він отримав від нього у володіння глинські угіддя, де вже разом зі своїми синами заснував три міста: Глинеськ (нині — територія Сумської області), Полдова (тепер — Полтава) і Глечениця (Глинище). Молодший син Скідир невдовзі відійшов від батька і повернувся в Крим і Північне Причорномор’я. Інший син — Лексада — увійшов у близькі стосунки з Вітовтом — Великим князем Литовським, 1390 року хрестився в Києві й отримав християнське ім’я Олександр. Союз був закріплений одруженням його сина Іоанна (Івана) з донькою Острозького князя Анастасією Данилівною. Завдяки цьому союзу рід Мамаїв доєднав до свого ймення другу частину — Глинські.

Мамаї-Глинські жили на межі з Князівством Литовським і з часом прославилися як захисники прикордоння, козацтва і його вільностей. Цікаво, що в родовому гербі Мамаїв-Глинських зображено тризуб — як символ єднання і сили.

І ще одна цікава деталь: згідно з генеалогічним дослідженням, російський цар Іван Грозний (1530 — 1584) є прямим нащадком роду Мамаїв-Кийят. Він народився 1530 року від Великого князя Василя III і княгині Олени Василівни Мамаєвої-Глинської — доньки Василя Глинського — дальнього нащадка Мамая-Кийята.

Що ж до нащадків Мамаїв-Кийят у Криму, то з часом їхньою новою столицею невдовзі став маєток Кийят (нині — передмістя Сімферополя), про що свідчать назви урочищ і поселень, які досі мають корінь «кият». Так, наприклад, на карті 1807 року біля Сімферополя по річці Салгир у бік шосе Євпаторійського вказано селище Кият-Сарай — колишня столиця роду Мамаїв-Кият. За тією ж картою Сімферопольського повіту на всій території навколо Сімферополя, особливо на північ від нього, траплялися поселення з коренем «кият»: Актачі-Кият» (тепер — село Абрамівка), Кара-Кият (вже не існує), Сарчі-Кият (нині — село Богданівка) та інші.

Ось як розповідає легенда про хана Мамая, людину крутого характеру, який жив біля урочища Мамай-Сурки на Лівобережному Придніпров’ї: «Дуже лютий був собака, і таке ж кляте було його військо. Спуску не давав ні запорожцям, ні чумакам: де пійма — там їм і амінь. А в Січі був кошовий Сірко. Давай Мамай загравати з Сірком... Раз піймав запорожця, зняв з голови волосся із шкурою й пустив: «Іди, — каже, — до свого Сірка та скажи, що я йому хвоста увірву». Кошовий Сірко, як почув це, так і скипів... Сів на коня та як свиснув, як свиснув! Збіглися запорожці. «Ану-те, — каже, — хлопці, сідлайте коней та махнемо до Мамая в гості». Побили Мамая, побили його військо, забрали добро — і були такі...»

Кошовий Сірко (? — 1680) — легендарна особа, захисник запорозького козацтва і ворог кримського ханства. Вирізнявся норовливим характером, хитрістю, гарним гумором, сміливістю і козацьким вільнолюбством. Залежно від козацької вигоди загравав то з Мамаєм, то з московськими князями, а потім знову вступав з ними в політичну і військову конфронтацію.

Отож, безсумнівно, була така історична особа як Мамай-Кийят. Але не національний герой України без роду-племені, а військовий політичний діяч ХIII — ХIV століть.

З другого боку, не можна заперечити й існування національного героя Козака-Мамая. Пам’ять про нього збереглася в переказах, піснях і народних картинах України. Ймовірно, від родової гілки Мамаїв-Кийят, які жили на глинських угіддях (нині — Полтавщина) в ХVI — ХVII століттях, відгалузився якийсь невизнаний рід Мамаїв, пов’язаний уже з вольним козацтвом, від якого й пішла легенда про Козака-Мамая.