Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Що їх життя? миттєвість...

Важко й сказати, коли людина перетворила на шовкопрядильну машину вільну істоту — найімовірніше, метелика теофілю мандарина з родини коконопрядів, що мешкає на заході Гімалайських гір.

Дорожчий за діаманти

Тутовий шовкопряд не може дати собі раду: він не літає, а його гусінь мусить безперервно їсти, і в цеху, де її вирощують, шум стоїть такий, ніби падає злива. Крихітний спочатку черв’як доростає сантиметрів до восьми, а з отвору на маленькому горбочку під нижньою губою в нього починає сочитися клейка рідина, що застигає на повітрі... Мине ще трохи часу — і гілки тутового дерева, листям якого живиться черв’як, треба вже не класти на кормових етажерках, а ставити сторчма, бо ж гусінь поривається кудись угору. По кількох днях метушні вона знаходить затишне місце й сплітає навколо себе кокон з однієї безперервної нитки завдовжки від 300 до 1500 метрів. Колір — сріблястий, блакитний, рожевуватий, зеленкуватий — це залежить від породи. Ось на цій стадії людина й збирає «врожай», не чекаючи, доки черв’як перетвориться на лялечку, а лялечка — на метелика, що, розчинивши своєю лужною слиною шовк, виборсається з полону...

Нібито вже три з половиною тисячі років тому якийсь Фу Гі уславився як незрівнянний майстер музичних інструментів, виготовляючи їх струни із шовкових ниток. Це легенда, але в китайських хроніках IV століття справді йдеться про те, як одна принцеса в першу шлюбну ніч розпустила перед чоловіком — бухарським володарем — своє волосся, витрусивши із чудернацької зачіски яйця тутового шовкопряда. Оце був посаг! Супроти нього найкоштовніші діаманти не важили нічого.

Жодне своє «ноу-хау» китайці не оберігали так ревно, як таємницю розведення шовковичного черва. Тільки імператриця та наближені до неї високородні дами могли священодіяти над ним у своїх покоях: навіть намір щось винести карався смертю. Та не буває нічого таємного, що не стало б явним: троє християнських паломників сховали яйця тутовика в порожнинах своїх ціпків і, здолавши всі перепони, зберегли їх живими. Аж у VIII столітті шовківництво розквітло скрізь, де росли тутові дерева, насамперед у Середній Азії та Закавказзі, бо чимось іншим шовкопряда годувати не можна: продукт буде неякісний.

У наш час на ринку натуральні тканини поступилися штучним. І все-таки у спеку у крепдешиновому вбранні дихається найлегше. Ну, а в Китаї досі віддають майже божеські почесті імператриці Сі Лінг Чи, яка заклала основи промислового шовківництва.

Йому поклонялися

«Це добра благодатна земля. За домом розкинулася рівнина в легких пагорбах, усіяна тисячами пухнастих білих грудочок, тільки зблизька можна роздивитися, що це — овечки», — читаємо в популярному романі Колін Маккалоу «Ті, що співають у тернах» — про життя австралійських переселенців. А фермери-сусіди, бувало, тримали на цій благодатній землі тисячі корів... Худоба ж, як і належить, лишає послід, а послід, умить висохнувши під палючим сонцем, вкривав грунт цупкою кіркою. Спочатку фермери сподівалися, що якось воно все владнається, як уладнувалося на покинутій в пошуках кращої долі батьківщині. Та минуло зо два роки — й вони мусили освоювати нові місця, бо крізь шар затверділого гною трава не пробивалася. І невідомо, як би склалася історія п’ятого континенту, коли б хтось із співвітчизників не здогадався прислати з рейсовим пароплавом торбу жуків-гнойовиків. Розмножившись на щедрих харчах, вони забезпечили Австралії чудову економічну перспективу. От яка комаха заслуговує на пам­­’ятник! Нам же належить зайвий раз подумати над тим, як у природі все точно підігнане одне до одного, й що буде, коли з того складного механізму випаде бодай одна ланка. Хай навіть непримітний жучок...

Так, ми не дуже звертаємо увагу на маленького трудівника, який, зайнятий своїм насущним ділом, водночас вершить у світі велику місію асенізатора. А в стародавньому Єгипті його трохи більшому родичу — скарабею — поклонялися як божеству. Можливо, здогадувалися про його необхідність для хліборобської справи, можливо, круглястий кумедний жук, який рачкує, штовхаючи кульку гною, асоціювався із Сонцем, що рухається небом. Не перебільшимо, коли назвемо скарабея однією з наймогутніших у нашому світі істот. Бо кульку він котить разів у двадцять тяжчу, аніж важить сам. Нащо вона йому? Дбає про нащадків. Сам вдовольняється тим, що трапиться, а яйця самичка відкладе обов’язково в овечий гній. Його й з’їдять личинки, набираючись сил.

Стародавні єгиптяни висікали з каменю зображення скарабеїв. Вони були предметом культу, амулетами, прикрасами. На них викарбовували імена своїх фараонів та видатних державних діячів, їх клали в могилу з покійником. Одного разу, ведучи розкопки, археологи помітили, що на священних жуках стерто якісь написи. Виявляється, що то було ім’я фараона-єретика Ехнатона (1364 ст. до н. е.). Він спробував запровадити в країні культ єдиного бога-Атона (Сонця), котрий «створив усе, що є на землі, «ходить власними ногами, і все, що є в небі й літає на своїх крилах». У державі було знищено сліди культу попереднього зверхника пантеону вищих сил — Амона, а чиновників, які опиралися нововведенням, замінювали іноземцями. Однак звиклі до багатобожжя сучасники не прийняли «революції згори», прості єгиптяни не могли молитися Ехнатону, котрий єдиний правив культові дійства, а після смерті фараона мстиві жерці повелися з його пам’яттю так, як і він чинив стосовно своїх опонентів.

Одне з тих часів лишилося нетлінним — образ Нефертіті, Ехнатонової дружини. Однак її краса світ не врятувала.

Надчутливий сейсмограф

«Мій конику дорогий, який же ти щасливий!» — такими словами Михайло Ломоносов розпочав найчарівніший зі своїх віршів. Не з гарного життя. Він був генієм, які зрідка приходять у світ, знав і вмів дуже багато, а люди з куценьким розумом, зате високими посадами, не давали йому вершити потрібні цілому людству справи. Страждаючи від чиновницької пихи й тупості, великий вчений відновлював душевні сили, насолоджуючись сюркотінням коників. І справді, якою радістю життя віє від цієї природної симфонії! Радістю просто бути на Землі: милуватися сонячним заходом, плином хмар по небу і зоряним мерехтінням. «Мій конику дорогий...»

А де у дорогого коника музичний інструмент, що нас так тішить? На задніх кінцівках: потираючи ними, комаха й веде свою сольну партію, яка так гармонійно вписується в літні звуки. Талановитого музиканта не буває без витонченого слуху — де ж вуха у дорогого коника? А на передніх гомілках. І вуха ті — одне з найбільших природних див, з якими людина пов’язує свої надії.

На планеті щодві години й 37 хвилин відбувається землетрус й один-два на рік — катастрофічний. Від пробудженої в земних надрах стихії гинуть десятки тисяч людей, а економічні збитки сягають сотень мільйонів доларів. Годі казати, як важливо вчасно спрогнозувати можливу катастрофу, щоб звести трагедію до мінімуму, але наука такою методикою поки що не володіє. Зате даром передбачення наділені живі істоти, що сприймають глибинні порухи земної кори, зміною поведінки даючи знати про те, що насувається біда. Наприклад, за дві години до ашхабадської катастрофи 1966 року до одного з відповідальних працівників прийшли старі туркмени: вживайте якихось заходів, бо змії та ящірки вийшли з нірок, а коники в степу замовкли... Цьому повідомленню не надали значення — і тисячі людей опинилися під руїнами.

Серією експериментів було доведено, що коник спроможний реагувати на коливання, амплітуда яких дорівнює половині діаметра атома водню. Не досить зрозуміло? Тоді скажемо, що київські коники — маленькі, зелененькі, коліньми назад, як про них співається в пісні, — чули ташкентський землетрус, а може, й знали про нього заздалегідь. Цілком можливо, що їхня пісня тоді була не такою, як завжди, лише людське вухо того не вловило. От і міркують вчені, як пізнати конструкцію тих надчутливих «сейсмографів», щоб втілити її в метал та пластмасу й передати на озброєння прогнозистам? Тоді б усім спокійніше жилося на планеті й поменшало б розмов про кінець світу.

Природа зберігає рід

Вони бувають схожими на листок, бруньку, сучок і навіть квітку: траплялися випадки, коли цілком досвідчена рука тяглася до «орхідеї», яка у відповідь починала погрозливо клацати «пелюстками». Такий незвичайний вигляд мають великі богомоли, що живуть у вологих субтропічних лісах: наші менші (до семи з половиною сантиметрів), схожі самі на себе, але все одно ефемерно гарні.

Богомола звичайного Карл Лінней назвав мантіс релігіоза, що в перекладі з грецької означає «релігійний пророк». Це ж треба, щоб форма так не відповідала змістові! Бо оті «молитовно» складені на грудях кінцівочки — це леза складаного ножика, які вмить вражають жертву, а зведені «до неба» очі бачать усе, чим можна поживитися. Придивившись до цих створінь, зокрема родини емпузових, видатний натураліст Анрі Фабр висловився так: «Серед комах наших країв немає дивнішої істоти. Це якийсь привид, диявольська примара... Гостра фізіономія емпузи здається не просто хижою: вона придалася б Мефістофілю».

Напевне! Послідовнішого й безжальнішого хижака важко знайти у тваринному світі, а схожість із чарівною орхідеєю означає, що богомол полює на комах, які живляться її пилком. До речі, це родич наших «домашніх тварин, яких ніхто не любить» — тарганів: їхні спільні пращури хазяйнували на планеті років та мільйонів із 380 тому. Можете бути певні: у їхніх нащадків часу попереду не менше...

Богомол з першого погляду втрачає від богомолихи голову... Все інше теж, тільки пізніше. Спостережено випадок, коли одна, безперечно, «прекрасна дама» золотаво-брунатного кольору утилізувала семеро кавалерів. А як її за це судити, коли в тілі цієї комахи яйця визрівають дуже швидко, і потрібно багато «будівельного матеріалу»? Зрештою, природа всіма способами зберігає рід, не дуже дбаючи про особину, тим більше таку, що свою місію вже виконала.

Богомол, який полює, причаївшись серед зелені, — видовище незабутнє. Коли ж він переходить до активних дій, то й поготів. На одній із великих доріг Флориди, що в Сполучених Штатах, утворилася жахлива пробка, бо ж водії, зупинивши машини, витріщилися на бій богомола з горобцем — просто на асфальті. Джеральд Даррел виразно змалював напад комахи на ящірку геккона на стелі людського житла. Описів пригод, пов’язаних із богомолами, багато. Не обминула ця доля й мене.

У сімдесятих роках минулого століття начальство повернуло мені вже підготовлений до друкарні рукопис:

— Доредагуйте ці «Оповіді про тварин»! «Про­рок», «молитовна по­за»... так і до неприємностей недалеко!

Тоді розгорталася чергова кампанія «боротьби з релігійним дурманом», і ми з богомолом під неї потрапили.

Мить за вічність

Коли сонце навзаході, повітря біля водойм здається сріблястим від незліченної кількості дрібних комах, які рояться у скісному промінні. Мерехтіло воно від них і тоді, коли на Землі росли гігантські папороті... Мільйоноліття для поденок не варті нічого, хоч самі вони живуть дуже мало: кілька годин, добу; два тижні — то вже рекорд. Дорослі поденки нічого не їдять, а мерехтлива ота хмара — це скупчення самців, яких повинно бути багато, дуже багато, щоб їх помітили самки. І мета чарівного танку в повітрі, здавалося б, підкореного якійсь беззвучній мелодії, — розпорошення навсібіч запаху. Запрошення підхопити ефемерну ниточку життя, щоб потягнути її у Вічність...

Пара за парою полишають рій... Самчик чіпляється за подругу ніжками й блаженно складає крила: звершилося. Якийсь час вона несе його на собі, потім обоє падають мертвими. Якщо ж поденка живе над стрімким потоком, то самичці ще належить пірнути на його дно, щоб заховати яйця під камінцем.

Личинки розвиваються повільно: два-три роки, іноді кілька місяців. Настане час — і вони, мов пухирці, спливуть на поверхню водойми завдяки повітрю, яке збирається поміж старою і новою шкіркою, що виростає при останній линьці. Щоб і собі виконати танок життя.

Це неповторне видовище! Вдивившись у напівпрозорий стовп, складений із комашиних тіл, — а він то рветься до неба, то притискається до землі, — розумієш, що перед тобою мовою рухів твориться якась глибинна філософія. Її осягнув Ганс Християн Андерсен у казці «Останній сон старого дуба».

Столітнє дерево жаліло поденку: «Бідолаха! Все твоє життя — один день! Яке коротке, яке смутне буття!»

Поденка ж йому відповіла:

— Я не розумію тебе зовсім! Ти живеш тисячі наших днів, а я живу тисячі миттєвостей, і кожна несе в собі радість та веселощі... Ну, а з твоєю смертю прийде кінець і всім цим розкошам, усьому світові?

— Ні! — заперечило дерево. — Світ існуватиме значно довше, так нескінченно довго, що й уявити не можу!

— Ну так нам із тобою дано однаково довге життя, лиш ми рахуємо по-різному!

От і нам, людям, краще рахувати своє життя не на роки, а на миттєвості, дослухаючись мудрості мухи-поденки: «Дивися, скільки світла, тепла, як добре!»

І БУДЕМО ЩАСЛИВІ.

Наталя Околітенко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com