ЗНАКОВА ПЕРЕМОГА ДЕМОКРАТІЇ!

МАУП відстояла конституційне право українського юнацтва вільно обирати своє майбутнє

Було б наївно вважати, що саме лише проголошення демократичних норм у суспільстві робить цей процес незворотнім. Найблагіші наміри, не підкріплені конкретними повсякденними діями, і є, як свідчить українська практика, основною небезпекою для нашої молодої демократії.

Нарешті закінчилося тривале протистояння між колективом МАУП і тепер уже колишнім керівництвом Міністерства освіти і науки. Нові люди, що прийшли до керма головного освітнього відомства, прийняли до виконання рішення Вищого Адміністративного суду України щодо видачі дипломів випускникам структурних підрозділів Академії за 2006 — 2007 роки. Дипломи друкують і видають тим, хто здобув їх наполегливою повсякденною працею на студентській лаві.

Але не досить звести події 2006 — 2007 років до конкретного конфлікту між екс-міністром і найбільшим в Україні ВНЗ, обмежитися констатацією факту, що справедливість перемогла. Насправді йшлося про набагато серйозніші і небезпечніші для українського суспільства наміри певних політичних угруповань.

Варто бодай коротко нагадати, як розвивалися події. Після вікопомної зради Олександром Морозом ідей Української Народної Революції 2004 року один з лідерів СПУ Станіслав Ніколаєнко отримав портфель міністра освіти і науки. І не випадково. Як це успішно довели більшовицькі попередники Мороза і Ніколаєнка, школа — не лише джерело знань. У руках професійних політичних маніпуляторів педагогічні колективи перетворюються на величезну армію слухняних виконавців волі партійних вождів.

Але йшлося не лише про майбутнє самої СПУ. То було суто тактичне завдання. Стратегічне ж, як нам вбачається, полягало в реалізації першого етапу повзучого антидержавного, антидемократичного перевороту саме з освітянської царини.

Радянським і пострадянським «лівим» демагогії не позичати. Ще й самі поділяться. Про що, начебто, йшлося соціалісту Ніколаєнку? Начебто про реформу вищої освіти. Повторюємо втретє — НАЧЕБТО. Бо фактично ніколаєнківська реформа звелася до спроби позбавити українську молодь конституційного права на вільний вибір форми навчання. Звісно, все це подавалося під маскою турботи про зміцнення структури саме державних ВНЗ. Проте методу було вибрано, м’яко кажучи, дивну.

Для початку міністр бездоказово звинуватив усю систему недержавних вищих навчальних закладів у непрофесійності та інших гріхах. Мовляв, усе, що державне — то гарне, а ось що недержавне — те від лукавого. Знайома пісенька. У скільки мільйонів безневинно вбитих, заморених голодом та скалічених обійшовся Україні ось такий розподіл?

Наступним етапом ніколаєнківського перевороту стала спроба знищення найкращого серед недержавних і одного з найкращих з усіх українських ВНЗ — Міжрегіональної Академії управління персоналом. Про те, як це відбувалося, говорили і писали чимало. Але, знову ж таки, певні суттєві подробиці залишилися, як то кажуть, поза кадром.

Суттю будь-якої диктатури є встановлення монополії меншості, що захоплює владу, в усіх напрямах і галузях політичного суспільного та економічного життя. Найбільшим жахом диктатури комуністичної був не ГУЛАГ, а саме позбавлення людини права вибору. Права вибору роботи, місця проживання, форми навчання, права читати, слухати і переглядати те, що відповідає її смакам і поглядам. Права вільно мандрувати світом. Нарешті — права пізнавати себе, аби пізнати світ. Монополія на владу, врешті-решт, нищить у людині людину. І найстрашнішою в цьому сенсі є монополія в освіті.

Аби не перевантажувати читача історичними ремінісценціями та асоціаціями, наведемо один лише приклад. Сталінську модель радянської школи (маються на увазі і школи, і ВНЗ) створювали не освітяни-практики і педагоги-науковці — її розробив і впровадив кадровий військовий, начальник Політуправління Червоної Армії командарм Андрій Бубнов. І саме сталінсько-бубновську модель вишколу слухняних солдатиків партії намагався відродити в незалежній Україні соціаліст Станіслав Ніколаєнко. Звичайно ж, під прикриттям демагогічних гасел про болонські та інші протоколи, боротьбу з корупцією, а головне — про створення рівних умов для отримання знань.

Сьогодні можна обгрунтовано стверджувати, що за абсурдною і нелогічною впертістю екс-міністра у відмові виконати будь-яке судове рішення, прийняте на користь МАУП, стоять не психологічні причини. Ніколаєнко, а точніше — ті, хто відделегував його здійснювати антиконституційний переворот в українській освіті, чудово розуміли: якщо вони програють стовідсотково справедливим, юридично обгрунтованим вимогам МАУП, то вони програють і своє політичне майбутнє. Гасло соціалістів «Уперед до назаду» мало спрацювати спочатку в освіті, а потім — за принципом прецеденту — і в інших галузях українського буття. Недаремно водночас зі спробою Ніколаєнка загнати українську молодь у сяк-так підмальовані сталінські казарми головний соціаліст розпочав роботу над відродженням в Україні сталінської моделі влади, згідно з якою народ позбавляється права вибирати тих, кому він насправді довіряє.

Одним із найважливіших результатів минулорічних дострокових виборів є політична катастрофа партії українських соціалістів. Вони вперше втратили своє представництво у Верховній Раді. Дай Боже, щоб назавжди. Але задля історичної справедливості слід зазначити, що Мороз програв свою партію задовго до виборів — саме тоді, коли його вірний соратник Станіслав Ніколаєнко оголосив війну Міжрегіональній Академії управління персоналом. МАУП ще раз довела, що вона є не лише найбільшим і одним із найсучасніших в Україні ВНЗ. Академія відстояла не тільки законні права своїх студентів, їхніх батьків та педагогічного колективу. У глобальному сенсі МАУП реальними діями відстояла демократію в Україні.

Пересічному українцеві, напевне, важко навіть уявити, наскільки складно доводиться зараз новому керівництву Міністерства освіти. Політизація цього відомства екс-міністром-соціалістом призвела до того, що на чолі провідних департаментів не залишилося фактично жодного професійного педагога-управлінця. Довелося терміново змінювати майже всіх заступників міністра.

Не будемо зайве нагадувати, що псевдоборотьба екс-міністра з корупцією в освіті закінчилася, як і слід було чекати у цьому випадку, перемогою корупції. Вочевидь, чутки про таємничі кейси з готівкою, які певні ректори певних державних ВНЗ регулярно відвозили до високих кабінетів тепер уже колишніх освітянських начальників, мають під собою реальне підгрунтя. І судовий процес над одним колишнім ректором одного донедавна взірцево-показового державного ВНЗ — за звинуваченням у корупції і розкраданні державних коштів — то лише початок процесу справжнього, а не удаваного очищення української освіти від безпросвітних фігурантів.

Не можна не згадати і складності впровадження загального незалежного тестування випускників. Це, на нашу думку, ще один недобрий спадок, що дістався нинішнім керівникам освіти від їхніх недоброї пам’яті попередників. Ніхто не заперечує самого принципу незалежного тестування. У МАУП воно проводилося і вдосконалювалося багато років — зокрема у формі поглибленої індивідуальної співбесіди з абітурієнтом. Але той же Ніколаєнко свідомо зробив найгірше, що він міг зробити — перетворив потрібну справу на компанійщину. І тут спрацювали більшовицькі гени!

Наріжним принципом діяльності МАУП завжди була відкритість і готовність до плідної співпраці та результативної дискусії з усіма зацікавленими сторонами. І насамперед, звісно, з Міністерством освіти і науки України. Аби все це було на користь нашому майбутньому.