Синдром заручників

Висловлюючись мовою психіатрів (про них трохи згодом), антиукраїнські фобії московських можновладців останнім часом перейшли зі стадії класичної млявої шизофренії в параноїдальну агресивну істерію.

Досі на цій брудній справі робили собі такий-сякий імідж всілякі кисельови, соловйови та затуліни. Минулого тижня, немов та «Аврора» у 1917-му, бабахнула путінська шестидюймівка — Державна Дума. Вона прийняла рідкісний за рівнем цинізму, навіть як для сучасної Росії, документ щодо власного бачення подій 1933-го року в УРСР. На одностайну думку думців (даруйте за каламбур), ніякого спланованого, штучно створеного Голодомору не було. Велика держава, виявляється, будувала соціалізм і дещо захопилася темпами індустріалізації. У результаті «якихось» сім мільйонів радянських людей померли — цитуємо — від голоду та пов’язаних із ним хвороб. Але увага!!! Думські мудрагелі стверджують, що найбільше з цих померлих було росіян та казахів, а також якихось міфічних «жителів Криму», а вже десь наприкінці списку фігурують українці і білоруси. Зате, надимають груди Жириновський і компанія, ми збудували «хахлам» Дніпрогес, Криворіжсталь, ХТЗ, Азовсталь, шахти Донбасу і т.д. і т.ін. А вони, невдячні, насмілюються стверджувати, що радянська влада спеціально виморювала їх голодом.

Із психічно хворими не дискутують. Їх лікують. Фахівці кажуть, що тут дуже придається шокова терапія. Та ми поки що не про це. Ми про те, що рішення Думи стосовно «невдячних малоросів» у дивовижний спосіб перегукується з оприлюдненим напередодні в газеті «Известия» есе Олександра Солженіцина. А Олександр Ісайович, як не крути, це вам не Кисельов із Соловйовим. Це все ж таки фігура. Чого ж його понесло в такі тарапати?

Перша версія лежить на поверхні. Солженіцин ніколи не був демократом. І якби Сталін у роки війни не тільки повернув армії царські однострої, а віруючим — церкви і монастирі, а ще й відновив би дворянство як стан, то цілком можливо, що Солженіцин написав би повість «Один день Йосипа Віссаріоновича» і отримав би за неї сталінську премію. Для справжнього монархіста ідея незалежності України — нестерпна.

Але є ще одне пояснення. Воно називається «синдром заручника». Або «стокгольмський синдром». Ще сорок років тому, коли захоплення заручників було поставлене на потік терористами всіх відтінків, психіатри зафіксували дивне явище. За якийсь час утримувана під вартою частина заручників виявляла просто-таки хворобливу симпатію до своїх мучителів. Ця симпатія проявлялася не тільки в словесній підтримці дій терористів, а й у фактичній співпраці з ними. Тобто жертви ставали добровільними поплічниками своїх катів.

Синдром заручників може виникати не лише в локальних епізодах з участю кільканадцяти, від сили кількох сотень, фігурантів. Коли терор стає державною доктриною влади, відповідно змінюються і масштаби. Росія минулого — яскравий тому приклад. Росія сьогодення — підтвердження факту, що цю хворобу не вилікували, а лише загнали на певний час у підвалини людської підсвідомості.

І Олександр Солженіцин — найвідоміший із пацієнтів.