КАНАДСЬКА «СТРІЛА» В ОРЕОЛІ ЗАГАДОК

В історії авіації розробка в Канаді винищувача-перехоплювача CF-105 Arrow вельми загадкова. Було створено один з найкращих бойових літаків свого часу, і після проведення успішних випробувань канадську «Стрілу» не тільки зламали, а й прибрали з цехів заводу.

Після закінчення Другої світової війни почалася війна холодна. З найважливішим союзником — нашою країною. Англо-сакси швидко усвідомили, що їхню територію можуть розбомбить, і бомбардувальники прилетять до Північної Америки через полюс, несподівано випірнувши з холодних просторів Льодовитого океану.

За площею — 9 976 кв. км — Канада поступається тільки Росії. Від Нью-Фаундленда на сході і до Британської Колумбії на заході її протяжність становить 5 190 км. З півночі на південь територія країни тягнеться на 3 780 км. Тепла смуга на кордоні із США завширшки 500 км, там живе більшість канадців.

Організувати систему ППО країни за таких умов дуже складно — і технічно, і організаційно. Для прикриття підходів до мегаполісів з півночі потрібно багато дальніх винищувачів. Канада в післявоєнні роки випускала фронтовий винищувач F-86 «Сейбр», він міг вести ближні бої безпосередньо біля міст, які захищав. Власними силами канадці розробили винищувач-перехоплювач CF-100 «Кенак», але він швидко застарівав.

ВПС зажадали від уряду винищувачі нових типів. Одним з них міг стати американський F-101 Voodoo («Вуду» або «Чаклун»), але він не міг надійно прикрити величезну територію країни. 1948 року було розроблено канадські вимоги до винищувача ППО. Урядові делегації відвідали США і Велику Британію, але ніхто не зміг запропонувати канадцям потрібний їм перехоплювач. Тож канадській авіаційній промисловості довелося самостійно взятися за створення власного.

Фірма Avro Canada почала пропонувати свої проекти, від CF-102 до CF-104. Усіх їх відхилили. Прийняли лише проект CF-105, який отримав назву Arrow («Стріла»).

Перший екземпляр «Стріли» канадці будували 28 місяців, це дуже швидко. Винищувач вперше викотили на аеродром 4 жовтня 1957 року. За збігом обставин того ж дня в СРСР запустили перший супутник Землі. Балістична ракета Р-7, яка вивела на орбіту супутник вагою 81 кг, зробила зусилля канадців безсенсовними, оскільки стало зрозуміло, що тепер містам Північної Америки загрожуватимуть не наші дальні бомбардувальники, а балістичні ракети. Тоді ніхто на Заході не знав, що перший супутник міг бути вагою і 180, і 280 кг або більше, наша міжконтинентальна ракета могла вивести його на орбіту з тим самим успіхом.

Шеф-пілот фірми Avro Canada поляк Ян Жураковський на прізвисько Жура почав готувати «Стрілу» до першого польоту. Літак мав заводське позначення RL25201 або просто «Стріла 201». Його двигуни на землі вперше запрацювали 4 грудня 1957 р. Літак почав пробіжки по аеродрому, досяг швидкості 185 км/г. Для гальмування застосовувався і парашут, який відмовив тричі при п’яти випусках. Втім, недоробки швидко усували.

Жураковський вперше підняв у повітря літак 25 березня 1958 року. Його супроводжували відразу два винищувачі: F-86 «Сейбр» і CF-100 «Кенак». На висоті 3 300 м «Стріла» досягла швидкості 465 км/год. Політ тривав 35 хв. і був успішним. Шеф-пілот після польоту заявив, що керувати «Стрілою» легше, ніж американським «Дельта Даггером» або британським «Джевеліном».

Фірма отримала замовлення на будівництво 13 CF-105 Arrow Mk.1 з американськими двигунами J-75. З канадськими двигунами «Ірокез» винищувач позначався як CF-105 Mk.2. Уряд країни виділив на цей варіант гроші, яких вистачало на 37 літаків, а це цілий флот.

Випробування були успішними. «Жура» вже в другому польоті 1 квітня 1958 р. досяг висоти перехоплення бомбардувальника 9150 м. Він включив форсаж, і «Стріла» злетіла вгору під кутом 45 градусів. Із землі це було дуже ефектно.

Вже через 8 днів після першого польоту, 3 квітня 1958, року «Стріла» подолала звуковий бар’єр і досягла швидкості М1,1. У третьому польоті було досягнуто швидкості 1 600 км/год. Відчувалося, що можливості «Стріли» дуже великі.

Згодом почали випробовувати другий і третій передсерійні екземпляри з номерами «202» і «203».

Шеф-пілотом став Потоцький, якого канадці любовно називали Spud. Жура став його консультантом. «Стрілу» почали випробовувати ще й англійці — Вудмен і Коуп. Вранці 26 серпня 1958 р. Жураковський на своєму «202» досяг швидкості М1,7. Потоцький пролетів трохи швидше, із швидкістю М1,72. Незабаром «Стріла» навчилася літати із швидкістю М1,86. Було доведено, що літак може впевнено виконувати перехоплення бомбардувальників на швидкості до 2 000 км/год.

23 вересня 1958 року «Стрілі» було завдано пошкоджень — стріляв прем’єр-міністр Канади. Цього ж дня містер Джон Діффенбейкер, прем’єр уряду консерваторів, заявив у канадському парламенті, що він припиняє розробку і системи управління вогнем «Віктор-Астро», і канадської ракети «Сперроу-2». Потім заявив, що Канада купить дальню зенітну ракету «Бомарк» американської фірми «Боїнг» для перехоплення боєголовок радянських балістичних ракет.

Наприкінці жовтня 1958 року Канада справді купила у США ракету-перехоплювач «Бомарк». Ці дії уряду на фірмі нікого особливо не схвилювали, оскільки там подумали, що уряд прагне до уніфікації з американськими зразками.

Тим часом «Стріла» продовжувала робити успіхи. 27 жовтня 1958 р. Потоцький вперше підняв у повітря четвертий екземпляр «Arrow 204». 11 листопада він пролетів між озером Верхнім і Оттавою на висоті 14 000 м із швидкістю М1,96, тобто більше, ніж 2 000 км/год.

Це був безперечний успіх, але на посадці вибухнули пневматики, ніхто не знав, що ж трапилося. Прояснили ситуацію «диверсанти» — троє молодих любителів літаків. Вони з фотоапаратами потайки проникли на дослідний аеродром і все сфотографували. «Диверсантів» змусили віддати фотоапарати. На чудових фотознімках було видно, що почали переміщатися поверхні управління. Відчувши недобре, досвідчений пілот почав гальмувати раніше, ніж літак погасив швидкість. Пневматики не витримали перевантажень, тому спочатку провернулися на колісних дисках, а потім вибухнули. На знак подяки «диверсантів» не тільки не покарали, а й подякували їм!

«Стрілу» почали випробовувати ще інтенсивніше. Однак прем’єр-міністр Канади Діффенбейкер 20 лютого 1959 року в день завершення будівництва шостої машини заявив, що він повністю припиняє всі роботи з канадського винищувача-перехоплювача CF-105 Arrow. 14 тисяч працівників фірми Avro Canada в одну мить стали безробітними.

Роботи над «Стрілою» припинили, хоча і сьогодні це незбагненно. Випробування були вельми успішними. Всі літаки виконали 66 польотів і пробули в повітрі 70 годин 30 хвилин, з яких майже 8 годин літали з надзвуковою швидкістю. Можливості «Стріли» повністю ще не були розкрито. До всього іншого, система управління польотом здатна була автоматично виводити винищувач на цілі практично без втручання пілота. «Стріла» могла стати виключно могутнім перехоплювачем.

Керівництво фірми зробило спробу продати всі напрацювання і дослідні літаки «201», «203» і «204» до Великої Британії, де наполегливо працювали над створенням винищувача «Лайтнінг», слабшим за «Стрілу». Однак уряд Канади на чолі з невтомним прем’єр-міністром заборонили продаж. Потім Діффенбейкеру цього здалося мало, і він розпорядився знищити вже побудовані літаки!

Цікаво, що працівники заводу в Мелтоні не чинили опору. Вони почали шукати собі іншу роботу — хтось почав працювати у США над космічними програмами, інші взялися за проектування британсько-французького «Конкорда», а чимало переїхало до Австралії, куди виїхав і головний конструктор «Літака-джипа» містер Фрост.

На заводі в Мелтоні «Стрілу» створювали під керівництвом головного конструктора А.Чем­бер­лена. Тематику «Аврокара», що злітав вертикально, вів головний конструктор Фрост. Така організація робіт докорінно відрізнялася від радянської, де в ОКБ все підпорядковувалося одному генеральному конструктору.

На заводі залишилося зовсім мало людей. Вони розбирали вже готові винищувачі. У пресі опублікували знімки цих робіт. Вони насторожували — всі деталі на них було складено дуже акуратно!

Через багато років, коли про «Стріли» лишилися тільки спогади, любителі авіації встановили, що фірма проектувала варіант CF-105 Arrow Mk.IIA. Єдина додаткова літера «А» в позначенні свідчила про те, що винищувач міг би без дозаправлення мати значно збільшену дальність польоту — 2 400 км. Це означало, що «Стріла» могла б розстріляти бомбардувальники, які нападали, ще над Льодовитим океаном.

Вершиною удосконалення «Стріли» мав стати варіант із швидкістю польоту 3М, тобто понад 3 000 км/год. На цій «Стрілі» збиралися встановити вдосконалені двигуни «Ірокез-3» з тягою по 13,5 тонни кожен. На базі трьохмахової «Стріли» збиралися побудувати літак, здатний досягти швидкості 4М, тобто перевищити швидкість польоту 4 000 км/год за дальності 3 700 км. Найобразливіше для канадців, що всі ці проекти могли бути здійснені!

Порівняння з радянськими і американськими розробками свідчить про те, що канадці випереджали і вірогідних супротивників, і союзників.

Довгі роки хтось дуже уміло підсовував добровільним канадським дослідникам одну порцію інформації за іншою. Вони пірнали в озера, щоб знайти моделі «Стріли», які запускали ракетами для проведення динамічних випробувань. Любителі довго опитували колишніх працівників заводу в Мелтоні, які розпорошилися по всьому світу. Але виявити сліди зниклих, вже готових, «Стріл» ніхто не зміг. Не було й документів про здачу їх уламків у брухт.

У Канаді в музеї збереглася тільки передня частина шостого, недобудованого, екземпляра «Стріли». Численні любителі авіації розшукують по інтернету все, що можна дізнатися про видатний канадський винищувач, на якому і сьогодні не було б соромно літати навіть внукам Жури.

Рух любителів авіації і техніки в Канаді дуже могутній. Виступи проти колишнього прем’єра канадського уряду досягли такої сили, що партія консерваторів вирішила «замолити гріхи» — з деталей і вузлів, що залишилися, було зібрано екземпляр «Стріли» спеціально для встановлення в музеї. Тепер ця «Стріла», яка ніколи не зможе піднятися в небо, стала місцем паломництва любителів авіації з усього світу. Сьогодні вони спільно з’ясовують, які «інопланетяни» подіяли на розум прем’єр-міністра Діффенбейкера, коли він завдав шкоди і канадській, і світовій авіації.

Схоже, містер Діффенбейкер буде виправданий! Можна стверджувати, що він діяв у державних інтересах. Втім, як і Хрущов, який нібито волюнтаристськи наказав припинити роботи над футуристичними бомбардувальниками Мясищева. Світло пролив «Акт про свободу інформації» США, відповідно до якого таємниця не повинна зберігатися довше, ніж це необхідно. Із розсекречених у США матеріалів випливає, що був проект створення винищувачів вертикального зльоту і посадки під загальною назвою «Срібний жук». Частиною цього проекту було створення винищувачів з дисковидним крилом, які могли б злітати з підземних або корабельних бункерів. З інформації про «Срібного жука» любителі розпочали пошуки зниклих «Стріл» більш цілеспрямовано. Не так давно цікавим і несподіваним результатом сумних пошуків канадських любителів авіації стала дивовижна знахідка. Виявляється, у канадців був проект «Стріли» і з дисковидним крилом! Потім виявилося, що на базі «Стріли» проектували два варіанти такого надвинищувача, з двома і чотирма моторами. Ця несподівана знахідка пролила нове світло на «феномен НЛО», а якщо точніше — на розроблення літальних апаратів з дископодібним крилом або «літаючих тарілок».

Головний конструктор Чемберлін керував створенням звичайних варіантів «Стріли», а загадковий містер Фрост трудився в закритих приміщеннях над винищувачами-дисками вертикального зльоту і посадки. Втім, цей «джип-літак» призначався для боротьби з танками. Швидко перелітаючи з місця на місце, він з укриттів міг би вщент розгромити танкові колони.

Американці вчинили з канадцями вельми безцеремонно. Схоже, готові «Стріли» було акуратно розібрано й вивезено у США. Там опинився і «джип-літак», з ним довго там експериментували, але вже без фахівців канадської фірми. Напевно, уряд Канади отримав добру компенсацію. Зрештою, ніхто серйозно не постраждав. Містера Фроста перевели до Австралії, а потім ще далі, на Нову Зеландію, де він спокійно і далеко від чужої агентури продовжив свою роботу над «тарілками». Одна справа впровадити агента на фірму в Канаді, і зовсім інша — на Новій Зеландії, де технічні фахівці знають один одного в обличчя. І прибуття нових людей на острови там легко контролювати.

Сьогодні точно відомо, що канадські проекти «літаючих дисків» і «лопат» називалися WS-606 і Project PV-704. Дослідження продовжуються, і завершаться вони тільки після демонстрації «Стріли» з дископодібним крилом не у вигляді малюнка, а в металі. Вічно технічну таємницю ніхто не зберігатиме, і на нас ще чекають сюрпризи.

Володимир Репало