Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Забута московська мелодія, або Пригоди українця у білокам’яній

Щиро кажучи, мене до Москви не дуже тягло. Та знаєте, потрібно хоча б раз на десять років повертатися у ті місця, де бував раніше, — дуже корисно для розуму і духу. Зрештою, Москва з її Кремлем, Красною площею та «вічно живою» мумією приваблює мільйони туристів з усього світу. А нам до сусідської столиці рукою подати — ніч у поїзді або годину літаком.

Перші враження

Місто грандіозне! Тринадцятимільйонний мегаполіс (разом із гастарбайтерами) з багатосотлітньою традицією метрополії. Москва яскрава, парадна, стрімка й велична. Це стосується і збудованого європейцями наприкінці XV століття Кремля, і радянських хмарочосів, і нинішніх спальних новобудов, і численних пам’ятників-колосів, створених у плідній співпраці мера Лужкова та митця «всіх часів і народів» Церетелі. Москва вражає і сльозам на ваших розчулених обличчях не вірить. Вона спрямована вгору і вдалину. Її зірки освітлюють світле майбутнє Росії і кличуть із собою.

Спочатку мене загіпнотизував Київський вокзал, оздоблений усередині барельєфами: мічурінці сидять в античних позах, українські селянки обіймаються зі снопами жита, червоноармієць із мечем виконує роль Геракла... А на станції метро «Киевская» зустріла розкішна совдеп-мозаїка: гуцули в національних строях зустрічають із квітами воїнів — «Население Западной Украины встречает бойцов Красной армии», Тарас Шевченко в компанії — «Добролюбов, Чернышевский, Некрасов и Шевченко в Петербурге», і десятки інших...

Московське метро — місто в місті. Електрички ходять часто, навіть у години пік не з’являється «чуття єдиної родини» з підмосковними дівчатами та різного походження азійцями. Проблеми у московському метро відчуваються насамперед у переходах. Вони часто вузенькі, часом обшарпані більше, ніж київські. Чому? Бо просто старіші. У нас метро будувалося уже з врахуванням московських та ленінградських хиб.

Церков старовинних і просто старих в околицях Кремля не бракує. І вигляд у них мальовничий крізь негусту, ніжну зелень — насолода для об’єктива. Не менш приємно споглядати різнобарвні бані собору Василя Блаженного (насправді його офіційна назва — Покровський). Зрідка доводиться бачити таке диво зблизька...

Back in the USSR

Красну площу оглянути в усій помпезності важко — суцільні декорації. Незабаром Дев’яте травня, яке у Росії відзначають, здається, пишніше за будь-яке інше свято. Крім того, репетиції. На площі та суміжних вулицях до свята Перемоги готуються піонери, пенсіонери і гренадери. Взагалі весь простір сповнений радянськими символами, від яких уже відвик удома. Плюс георгіївські стрічки на грудях у всіх людей у формі, навіть у стюардес російських авіаліній. (І в аеропорту, де мені довелося просидіти кілька годин, раз у раз лунали оголошення про безплатні талони на проїзд по Москві для ветеранів війни. Щоправда, жодного учасника війни у величезному «Домодедово» я не примітив.)

Мавзолей скромно сховався у затінку величезних фанерних зірок із серпами-молотами, золотих лаврів, орденів та прапорів. Велика частина гранітного майдану перегороджена, скрізь «собаки з міліцією». Взагалі охоронців порядку більше ніж удосталь, і тримаються вони дуже впевнено. Документи перевіряють вибірково: і в чорнобородих дядьків, і в білявих підлітків. Перевірили і в мене... Пізніше...

Біля Державного історичного музею просять на храм інокині. Торгівці надуто відвертаються при спробі їх сфотографувати, на рекламну позу не погоджуються. Одну дівчину я все-таки піймав у кадр, і вона, помітивши, процідила крізь зуби: «Вот с-с-с...». Серед життєрадісного полчища яскравих матрьошок вивищується порцелянова фігурка Путіна в кімоно на скляному постаментику, він молитовно склав руці й похитує головою з тонкою посмішкою — мовляв, ось де ви всі у мене, під прозорою демократичною дупою.

Біля кас екскурсійного входу Кремля — різномовна і різноплемінна черга. Моя знайома московська українка, довідавшись, що вхід на територію коштує вже 150 рублів (30 гривень), зойкнула: «Півроку тому було вдвічі дешевше! Це ж тільки пройтися Кремлем. А скільки ж тоді музеї?». А музеї по-різному. Оружейная палата — головна експозиційна перлина Кремля — коштує 350 рублів (70 гривень). Щоправда, я б заплатив, аби подивитися на шапку нашого Мономаха, парадні сукні Катерини ІІ та коштовну зброю, але часу обмаль. Обмежився коштовностями китайських імператорів — виявилося дешевше.

Під стінами Арсеналу — безліч старовинних гармат, які окупували дітлахи, повзаючи по них та зазираючи їм у жерла. Цар-пушка розмірами не вразила, тим паче — ніколи не стріляла. А Цар-колокол справляє враження, хоча теж за свій вік не дзвонив. Тільки той «шматочок», що відколовся після пожежі 1737 року від перепаду температур, важить понад 11 тонн!

Серед кремлівських дзвіниць найефектнішою виглядає найвища, складена з поставлених один на один восьмигранників і підписана золотом по чорному — дзвіниця Івана Великого. А наймилішою видалася одна з домових церков — та, що з 11 мініатюрними банями і стількома ж барабанами в кахлях. Безліч розписів, ікон і монарші поховання — в Архангельському соборі, спроектованому, як і багато тутешніх храмів, італійцями.

Рекет у Кремлі

На президентській резиденції прапор спущений — господаря немає вдома. На тлі однієї з мальовничих кремлівських башточок (не найбільшої, не шпилястої) стояв охоронець у зеленій уніформі — цілком гармоніює із забарвленням башточок і стін. Військова людина на тлі фортеці — символічно! Я навів об’єктив — охоронець відвернувся. А коли «обличчя стало на місце», натиснув на гашетку і спокійно попрямував геть. Але відійшов недалеко... Мене зупинили і наполегливо попросили стерти кадр. Виявляється, знімати людей у формі тут не можна. Аж тут з’ясувалося, що техніка моя допотопна, хоча й професійна. Засвітити плівку з кадрами культурно-історичних багатств Кремля я відмовився. Юрби обвішаних фотоапаратами японців ситуації ніяк не пом’якшували. Брак написів і усних попереджень про цю заборону не звільняла мене від виконання законів. Мої згадки про фотографування охорони біля президентської резиденції у Празі теж не справили ефекту. Охоронець знайшов кілька вагомих причин, які гарантують мені проблеми. Серед них — те, що моя зйомка, очевидно, комерційна, і його можуть звинуватити у платному позуванні «при исполнении». Слова «гроші» або «давайте домовимося» не прозвучали, але так і просилися з язика... у мене самого. Вартовий майстерно вів до того. Він м’яко погрожував «описью, протоколом и отпечатками пальцев», кілька разів натякав — «давайте что-то решать», а потім, роздратований скнарістю українця, викликав «старшого».

Старший прибув без форми і з розумом в очах. Звісно, про «мзду» вже не йшлося. Потім підійшов третій у штатському, який, виявилося, недавно повернувся з Києва і збирався їхати туди знову. Записали мої дані, вислухали вибачення, погрозили пальчиком і відпустили. Але осад залишився. А ще запитання: може, збивати копійку з необізнаних туристів і є «совершенно секретным» завданням зеленого кремлівського уніформіста?

Новітня гігантоманія

Вже за межами Кремля бути екскурсоводом несподівано викликався старий хіпі. Кудлатий інтелектуал показав музеї живописця Глазунова та придворного портретиста Шилова. Ні-ні, обидва живі й при здоров’ї, це пан Лужков виділив їм по шикарному старовинному особняку під галереї. Перший пофарбував свій у ядучо-зелений, а другий почепив власний портрет над одним із входів.

Розміри храму Христа Спасителя воістину єгипетські. Кажу без сарказму, вражає. Лише висота інтер’єрів — понад 80 метрів. Усередині все мерехтить свіжими червоно-золотими барвами. Збудований у ХІХ столітті, підірваний у ХХ й відбудований на зорі ХХІ, храм сяє новизною і залишає враження певної бутафорності. Виставка розповідає, як проектували, будували, руйнували і наново зводили храм на місці заваленого плавального басейну. А ще більше мене зацікавила експозиція давніх європейських стародруків, серед яких і наша Острозька Біблія, створена московським вигнанцем і львівським достойником Іваном Федоровим.

Неподалік — стометровий бронзовий Петро І яким маестро Церетелі прикрасив Москву-ріку. Імператор стоїть на вітрильнику колосальних розмірів, сам же головою вознісся до середини щогли і вимахує золотим сувоєм, у якому йдеться про заснування російського флоту. Знизу корабель обрамлюють фонтани. Не шкодували матеріалу для пам’ятника. У деяких держав на кшталт Швейцарії і бронзи забракло б. Оптична ілюзія зіграла злий жарт: за царем-імператором храм Христа Спасителя виглядає просто ліліпутським.

Дорогою до аеропорту поспілкувався з таксистом. Бідолаха дуже скаржився на гірку долю. Казав, у Москві все дорого, по продукти він їздить за місто, і взагалі на дорогах затори... Та коли довідався, що я з України, по-приятельському назвав мене хохлом і завів співчутливо-покровительський монолог: знаємо, у Києві небезпечно, через страйки люди з нього виїжджають, гади крадуть російський газ із труби, націоналісти зовсім знахабніли... Поцікавився, чи багато людей у нас ще розуміють російську мову. «И все-таки жаль, что вы отсоединились. Вы же наши!» На прощання я його по-дружньому назвав кацапом, після чого він так і завмер із напіввідчиненими дверцятами і ротом.

Розумію, таксист не винен, але втриматися не зміг.

Євген Будько
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com