Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Україна в контексті «російської цивілізації»

Пропонуємо до уваги матеріал, який, позха сумнівом, викличе читацький інтерес, бо стосується злободенних проблем сучасної історичної науки. Статтю люб’язно надано редакцією популярного у читацьких колах журналу «Історія в школі» (редактор — Юрій Войцеховський). На шпальтах цього журналу часом розгортаються запеклі дискусії, варті уваги великої читацької аудиторії. Сподіваємося на відгуки читачів.

Українці та росіяни низку одних і тих же подій минулого відносять до національної історії і вважають «своїми», однак надають їм різних інтерпретацій. Мета нашої розробки — показати, як звичні для української історії дорадянського періоду сюжети показані в російських підручниках.

Для огляду ми взяли комплект російських підручників для загальної школи з шостого по восьмий клас, що охоплюють період від найдавніших часів до кінця ХІХ ст., підручники з історії Росії, а також підручники із всесвітньої історії, які репрезентують основні тенденції у висвітленні історії в Росії.

Місце історії в системі російської освіти

Курс історії в Російській Федерації має загальнообов’язковий статус на ступені середньої (повної) освіти. Викладання базується на лінійному принципі, за яким з шостого (а не з сьомого, як в Україні) викладається давня історія своєї країни.

Програма, затверджена Міністерством освіти та науки, визначає інваріантну (обов’язкову) частину курсу і варіативну — у розмірі 14,3% від загального обсягу навчальних годин. Авторам підручників надається можливість запропонувати свій підхід у структуруванні матеріалу в рамках програми.

З 2001 р. зміст шкільних підручників з історії поставлено під пильний догляд держави. Уряд Російської Федерації затвердив програму «Патріотичне виховання громадян РФ на 2001–2005 рр.», метою якої є залучення школи до активного впровадження патріотичної ідеології. З жовтня 2004 р. Міністерство освіти своїм наказом зобов’язало школи користуватися лише тією навчальною літературою, що входить до переліків, складених Департаментом державної політики в освіті і затверджених МОН.

Програма передбачає не тільки синхронно-паралельне вивчення вітчизняної та всесвітньої історії, а й можливості інтеграції окремих тем до складу обох курсів. Тому учні мають можливість користуватися навчальними матеріалами на взірець підручника «Росія і світ» і вивчати свою історію своєї країни як частину всесвітньої.

З 2003 р. в Росії запроваджено профільну освіту, в рамках якої учні в 10—11 вивчають курси «Історія Росії» та «Всесвітня історія» з найдавніших часів. Навіть у класах негуманітарного профілю увага акцентується на вивчення історії основного предмету (наприклад, економіки, математики і т. ін.).

Посилену увагу до вивчення історії можна зрозуміти з цілей, визначених програмою: «виховання громадянськості, національної ідентичності, розвиток світоглядних переконань учнів на основі осмислення ними культурних, релігійних, етнонаціональних традиції, моральних та соціальних установок, ідеологічних доктрин, що історично склалися».

Цивілізаційний підхід як підґрунтя російської історії

Росія як одна з перших пострадянських республік почала відшукувати свої нерадянські корені. Це призвело до появи конкуруючих у суспільстві версій історії як на федеральному, так і на регіональному рівнях. Одночасно в колишніх республіках СРСР створювалися нові національні історії, що не тільки дистанціювалися від Росії, а й представляли все російське як щось зовнішнє стосовно власного національного шляху [6]. Відтак дослідники змушені були констатувати кризу ідентичності у суспільстві.

За влучним зауваженням директора Інституту російської історії Академії наук А. Саха­рова, фактично все російське минуле виявилося суцільною «білою плямою» [8]. Подолання кризи вимагало такої версії історії, яка інтегрувала б регіональні і федеральні образи минулого й відповідала інтересам поліетнічного населення, об’єднаного спільним громадянством.

В результаті, російські вчені розробили власну версію цивілізаційного підходу і концепцію «російської цивілізації», що лягли в основу шкільних програм та підручників, а з 2000 р. були включені до загальнодержавної концепції історичної освіти.

В основу концепції «російської цивілізації» покладена теза про поєднання східноєвропейських та євразійських закономірностей [10]. Уявленням про Росію як пограниччя світів пояснюються багато факторів: від повільного розвитку економіки та суспільства — до «особливого шляху», що відрізняє країну від решти.

Із тези про пограниччя логічно витікає і думка про боротьбу за виживання як зміст російської історії. В певному сенсі Росія виступає як «оточена фортеця», якій загрожують «вороги» з півдня, заходу та сходу. Саме тому зовнішня, на перший погляд, експансія пояснюється необхідністю захисту внутрішніх теренів. Так, наприклад, один з авторів підручників, О. Боханов зазначає: «Російські територіальні надбання здійснювалися... в багатовіковій боротьбі за самовиживання, відбиваючи постійну агресію з півдня, заходу та сходу». При цьому зазначається, що приєднання в ході експансії менш розвинених народів до Росії не завжди йшло на користь, оскільки уповільнювало темпи розвитку держави.

Постійні загрози викликали необхідність існування сильної держави, без якої «російський народ, російський етнос, не зміг би проіснувати сторіччя». Таким чином, держава стає найважливішою цінністю, що надає сенс життю народу.

Російська схема розвитку державності, як і українська, починається з часів Київської Русі. В її основі лежить твердження про переміщення центру державності від Київського до Володимиро-Суздальського князівства, далі — до Московського князівства, на основі якого сформувалася Російська імперія.

Розвиток державності починається в дусі цивілізаційного підходу — як зіткнення «півночі» і «півдня». При цьому «північ» виступає як осередок стабільності і основ державності. Саме з захоплення «півдня», тобто Києва, новгородським правителем Олегом починається політична історія. Згодом Новгород знову бере на себе ініціативу об’єднання земель, і в 980 р. за допомогою новгородців Володимир займає Київський престол, стає одноосібним правителем Русі. Із занепадом державності на півдні її центр знов повертається на північ.

Пізніше, з півдня будуть загрожувати турки й татари, а у ХІХ ст. вже на півдні Росії з’явиться Південне товариство, яке в сучасній версії розглядається як одна з найнебезпечніших антидержавних організацій, прихід до влади якої спричинив би великі нещастя для країни.

Отже, напрошується висновок: підкорення «півдня» (до якого, за уявленнями певних російських дослідників, належить і Україна) «півночі» і є основою стабільного державного існування.

Ряд сучасних російських істориків вважають владу системоутворюючою домінантою «російської цивілізації», тобто виходять із тези, що вся російська історія реалізується через владу і за допомогою влади [18]. Тому особлива увага відведена діяльності правителів.

Так, А.Сахаров пов’язує єдність держави із особистістю правителя: «...як тільки на Русі послаблювалася центральна влада через смерть сильного, вольового правителя або внаслідок поразки від зовнішніх ворогів, так держава втрачала єдність і починалася внутрішня боротьба за владу. Поява енергійного і вольового правителя згуртовувала державу».

О.Боханов виходить із тези, що «сильна монархічна влада відповідала народним уявленням, слугувала потребам збереження держави», а крах монархії «став загибеллю великої культурно-цивілізаційної системи» [20].

Саме тому в основу викладання історії ХІХ ст. (період розквіту «російської цивілізації») покладений принцип періодизації за правліннями монархів [21].

Православ’я як самобутня цінність цивілізації

За уявленнями російських істориків, важливою самобутньою цінністю цивілізації, яка виникла і розквітла на теренах Росії, виступає православ’я, що свого часу допомогло зміцнити державність.

Запровадження християнства подається як історична необхідність, яку збагнув і реалізував тільки Володимир. Однак ідея християнізації Русі виникла ледь не у перших князів.

Так, наприклад, в підручнику А. Сахарова прихід до влади Олега пов’язаний із змовою язичників-киян проти князя-християнина Аскольда, а сама подія подається як перший приклад конфлікту на ідеологічному ґрунті.

Решта авторів більш традиційно починає історію християнства з Ольги. При цьому факт хрещення княгині подається якщо не головним питанням переговорів у Константинополі, то, принаймні, головним їх результатом. Святослав же «свідомо зволікав з прийняттям християнства, щоб не потрапити в залежність від ворожої Візантії».

Запровадження Володимиром християнства мало за головну мету зміцнення держави, оскільки єдинобожжя відповідало «єдиній державі з єдиним князем на чолі». Факт прийняття християнства на сотні років пізніше за європейські країни подається як одна з причин повільнішого, у порівнянні з Центральною та Західною Європою, розвитку цивілізації.

У відповідності до цивілізаційного підходу, що передбачає зіткнення цивілізації, яка традиційно склалася на певних теренах, із несхожими релігійними системами, що надходили ззовні, неправославне в подальшій російській історії зображається як переважно вороже.

Так, у післяординський період одним з головних ворогів православ’я на Русі, а згодом і Росії, стає католицизм. Папа римський «освятив агресію» проти Русі, «войовниче католицьке духівництво» разом із «жадібними рицарськими загонами» підійшло до північно-західних кордонів руських земель. Галицько-Волинський князь Данило, якому «католицтво здавалося менш загрозливим, ніж татари», прийняв корону із рук посланців папи, однак «зберіг вір­ність православ’ю». Берестейська унія 1596 р. спричинила зростання напруження між католицтвом та православ’ям. Пізніше «поголовне окатоличення» стало однією з головних причин, через які «українці добровільно прийшли під владу російського царя».

Серед причин перенесення митрополичої резиденції з Києва до Володимира у 1299 р. було «занепокоєння митрополитів намаганнями деяких князів зблизитися з католицькою Європою». Проголошення автокефалії та розрив з Константинополем у 1448 р. зображено захисною реакцією на рішення Флорентійського собору про підкорення Константинополя Риму, після якої церква ще більше зміцнила свій авторитет у суспільстві як «релігійна та моральна сила». Ісидор, який від імені російської церкви підтримав рішення собору, засуджується як зрадник. Замикання церкви в національних рамках зображено фактором зміц­нення держави.

«Київська спадщина» і питання етногенезу росіян і українців

Якщо Україна, за влучним зауваженням О.То­лочка, «...болісно й не завжди вдало шукаючи місце Русі у власній історії, так ніколи по-справжньому й не відчувала своєї духовної близькості до неї, й відтак — не могла зрозуміти, в чому полягає її історична спадкоємність від Русі. ...Ніколи не «пізнавала» себе в Русі», то в Росії доведення прав на «київську спадщину» має давню наукову і культурну традиції.

Спадкоємність доводиться у декілька способів.

По-перше, за допомогою термінології. Звична для української історії назва «Київська Русь» для російських авторів є другорядною. Найбільш вживаними є «Древняя Русь» і похідна від неї «Древнерусское государство». Стосовно населення вживається назва «русские». Наведемо приклад тексту підручника: «...мешканці Давньої Русі тепер усвідомлювали себе насамперед руськими людьми — жителями єдиної держави».

Відповідно. автори підручників розповідають про Руську Православну Церкву, перший відомий подвиг руського воїна в часи Святослава[39], перший похід руського війська в Європу за часів Мономаха.

У XIV–XV ст. у розповідях про формування єдиної держави йдеться про те, що вона прискорила формування великорусьскої народності або руського народу, який став «основним народом ...країни». Зауважимо, що термін «великоруський» в подальшому також замінюється на «руський».

Другорядними для російських авторів є назви «Московське князівство/держава» та «Московщина». Із формуванням «великоруського/руського» народу основною стає назва «Росія».

Отже, як бачимо, за допомогою використання відповідної термінології забезпечується доведення прав Росії на «київську спадщину».

Другим, однак не менш дієвим способом обгрунтування цього процесу, на нашу думку, є візуальний ряд в російських підручниках. Як ілюстрації щедро використовуються репродукції картин видатних російських художників В. та А. Васнєцових, І. Білібіна, М. Реріха, які в своїй творчості зверталися до тем Давньої Русі, фотографії пам’ятників, споруджених видатними російськими скульпторами, зокрема, розташованих у Києві. Це ілюструє укоріненість давньоруської теми в російській культурі.

У питанні про населення Русі російські автори додержуються теорії про давньоруську народність (Х–ХІ ст.), на основі якої сформувалися росіяни, білоруси та українці (XIV–XV ст.).

Походження українців російські автори пов’язують не з Галицько-Волинським князівством, яке в українській версії є правонаступником Київської держави, а з Великим князівством Литовським. Галицько-Волинське князівство залишається «руським», в якому правили як персонаж «Слова о полку Ігоревім» Ярослав Осмомисл, так і князь Данило, сучасник більш відомого росіянам Олександра Невського.

Обов’язковим елементом історії післяординського періоду є ідея єдності Русі та народу. Удільний період, в російській версії, не означав кінця давньоруської держави, оскільки зберігалися єдина мова, церква, закони. А після монгольської навали «думка про єдину східнослов’янську державу не залишала пам’ять народу». (В іншому варіанті: «близькість мов та культур, спільна історична пам’ять про давньоруську державу, релігійна єдність трьох слов’янських народів дозволяли зберегти єдиний цивілізаційний простір всупереч державним кордонам»).

Зазначена ідея допомагає пояснити і підкреслити визначну роль Москви в об’єднанні руських земель. Разом із тим, вона призводить до певних суперечностей у поглядах на історію Великого князівства Литовського.

Цивілізаційний підхід (в інтерпретації російських істориків) покладає акцент на протистоянні Росії і Заходу, а тому Литва названа серед «ворожих сил». Однак приєднання Південної та Західної Русі до Великого князівства Литовського оцінюється позитивно. Наголошується, що руські князі вбачали у приєднанні «русских» земель до Литовського князівства мало не відродження Давньоруської держави, а 9/10 населення нової держави називали себе «русскими».

Рубіж XIV—XV ст., за версією російських дослідників, — це не тільки час формування в межах Великого князівства Литовського українського та білоруського народів, а й доба зближення Литви з католицькою Польщею. Наслідками цього зближення російські автори називають утиски «русского большинства», запровадження кріпосництва, а, відтак, формування серед руського населення образу Москви як визволительки від литовського і польського засилля. Створення Речі Посполитої подається як результат «згуртування ворогів Росії», що відбувся під впливом Лівонської війни.

«Приєднання» України

Приєднання України (а не возз’єднання, як вживався цей термін в радянські часи) розглядається, як повернення земель, на яких зародилася «руська цивілізація». При цьому, в підручниках з історії Росії зазначається, що Хмельницький «ще на початку боротьби... звернувся за допомогою до Росії» і просив царя Олексія Михайловича взяти Україну «під свою руку», а Земський Собор лише в жовтні 1653 р. ухвалив відповідне рішення. Результатом Переяславської Ради названо перехід України у підданство російського царя зі збереженням самоуправління та гетьманської влади, а також збереження українців як народу від «поголовного окатоличення та нещадного ополячення».

В курсі Всесвітньої історії йдеться про те, що лише з часом логіка національно-визвольної війни привела Хмельницького до необхідності боротьби за незалежність України. Зазначається, що в ході війни виникла фактично незалежна українська держава, а Хмельницький і старшина, усвідомлюючи проблематичність її існування в умовах постійної війни з Польщею, почали шукати покровительства Москви.

Таким чином, фактично наявні дві версії: за однією, Хмельницький від початку боротьби шукав підданства Росії, за іншою — приєднання мало характер лише вимушеного кроку.

Незважаючи на це, результат приєднання України подається однаково — Росія отримала права на українські землі не тільки як наступниця Русі, а й з волі українського народу. Тому, описуючи результати Андрусівського перемир’я, російські автори наголошують, що Росія відстояла «право своєї власті» (або «свої права» на Лівобережну Україну).

Окрім Хмельницького, в курсі історії Росії згадуються лише декілька гетьманів: Іван Виговський, який порушив договір з Росією, Юрій Хмельницький, який намагався лавірувати між Польщею та Росією, Іван Брюховецький, який прийняв сторону Туреччини, та Іван Мазепа, який перейшов на сторону шведського короля. При описі подій, пов’язаних з переліченими гетьманами, зазначається, що їх дії українці не підтримали. Таким чином, всі українські правителі зображені як такі, що були відірвані від власного народу.

Подальші згадки України в контексті російської історії стосуються розділів Речі Посполитої. Оскільки «права» на українські землі були обґрунтовані попередньою історією, в описі подій наголошується на «приєднанні». Так, наприклад, в тексті про перший (1772 р.) розділ Польщі йдеться про те, що Пруссія та Австрія «захопили» території, а Росії території «відійшли». У 1793 р. під час другого поділу Пруссія «заволоділа» споконвічно польськими землями, а Росія «приєднала» Правобережну Україну.

Результат розділів Польщі подається як повернення Російській імперії спадщини Давньої Русі — земель, населених українцями та білорусами, і, відповідно, завершення процесу об’єднання давньоруських земель, відновлення державної єдності росіян, українців та білорусів. Щоб підсилити правомірність таких кроків Росії, зазначається, що «власне польських земель Росія і не захопила».

Лише в курсі Всесвітньої історії згадується про наступ самодержавства на козацтво, ліквідацію Гетьманщини (1764 р.) та Запорозької Січі (1775 р.) як результат приєднання Правобережної України, а також про утворення на Північному Кавказі змішаного «українсько-російського кубанського козацтва».

Розділами Польщі завершуються згадування України та українців як окремих суб’єктів історії. Вони стають частиною «російської цивілізації». Приєднання Криму і освоєння південних земель України в контексті російської історії подається як просування на південь і утворення Новоросії. Міста Південної України: Одеса, Херсон, Миколаїв, Севастополь, Сімферополь, Маріуполь, Катеринослав — не згадуються як українські території. В підручнику з історії Росії нові землі освоювали селяни, ремісники і торговці. Українці, поруч з росіянами та зарубіжними колоністами, згадуються серед тих, хто переселявся на південь лише в курсі Всесвітньої історії.

Українці, як і інші народи багатонаціональної імперії, розчиняються в її політичній історії, а територія України служить лише фоном подій. При цьому сама імперія замальовується як держава без дискримінації за національними чи расовими ознаками, в якій розмежування «русского» та «нерусского» визначалося не законами, а рідною мовою, культурними запитами, духовно-моральними уявленнями. Зазначається, що за декілька віків існування Російської імперії жоден з народів, що її населяли, не втратив своєї самобутності, а російська мова дозволила залучитися до досягнень російської та світової культури.

Підсумовуючи все сказане вище. зазначимо, що в Росії, як і в Україні, підростають покоління, які не мають досвіду життя в одній державі. Однак підручники для них пишуть люди, для яких несподіваний поділ близьких за мовою і культурою народів не пройшов безболісно. Результатом цього, в російському випадку, стало творення такої версії історії, за якою українці і росіяни належать до єдиного цивілізаційного простору, а тому події на теренах сучасної України віднесені до «власної», а не всесвітньої історії.

Проаналізовано праці:

  1. Примерная программа среднего (полного) общего образования на базовом уровне по истории // http://edu.of.ru/attach/17/8467.doc. 2007-09-09.
  2. Шнирельман В. Российская школа и национальная идея // Неприкосновенный запас — 2006. — №6.
  3. Боханов А.Н. История России. ХІХ век: — С.3.
  4. Жуковская И. Учебники истории России как пособие по национальной идентификации и патриотизму // http://his.1september.ru/2003/05/1.htm. 2007-09-09.
  5. Сахаров А.Н. История России с древнейших времен до конца XVI века. — СС. 44, 62.
  6. Пчелов Е.В. История России. XVII–XVIII века: Учебник для 7 класса основной школы. — 5-е изд. — М.: ООО «ТИД Русское слово — РС», 2006. — С.60.
  7. Волобуев О.В. Россия и мир с древнейших времен до конца ХІХ в. — С.162.

Сергій Гузенков, канд. істор. наук

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com