Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Рушійна сила народу

Наприкінці 2007 року видавництво імени Олени Теліги випустило чергову книгу члена Проводу Організації Українських Націоналістів, голови Київської міської ОУН Богдана ЧЕРВАКА «Націоналізм: нариси». Цьому посприяв наш соратник, член Проводу столичного об’єднання націоналістів Тарас Петренко. Прикро, що наклад досить скромний — 1000 примірників, однак цінності праці це аж ніяк не применшує.

Скажу відверто: в наш час писати про націоналізм (хоч би про який його прояв йшлося) непросто. Як слушно зауважує Б.Червак, «уже в незалежній Україні з’явилося чимало фундаментальних досліджень з історії, теорії та практики українського націоналізму». Побутує думка, що питання глибоко, всебічно вивчено і вже все, що можна й не можна, в цій ділянці знань сказано, тому відкрити чи бодай додати дещицю нового вельми складно, вважайте — неможливо.

Науковцям з огляду на це простіше: вони часто-густо люди сторонні, непричетні до руху, тому здебільшого обмежуються вивченням явища, оцінюванням, розмірковуваннями та узагальненням. На жаль, серед цієї братії ніколи не бракувало мудрагелів і лібералізованих базік, які впродовж усіх років Незалежности переконували суспільство, що націоналізм — це страшний, войовничий світогляд, який залишив по собі криваві сліди, що це зашкарубле, безнадійно застаріле, не придатне для нових умов учення.

Інша річ, коли ти сам націоналіст (до того ж не «поміркований», а справжній), коли ти не тільки дослідник, а й подвижник, котрий проводить накреслення цього вчення в життя. Тоді опиняєшся під пильним оком і своїх, і чужих. А це означає, що не маєш права схибити, дозволити собі бути безликим перодряпом. Як бачимо, предмет розмови дуже наболілий, про відповідальність — годі й говорити. Треба завжди бути на висоті, аби те, що написав, залишило слід, знайшло відгук у серцях людей. І все ж друг Богдан узявся за цю невдячну (як багатьом здавалося) справу, вкотре довівши: «націоналізм не буває неактуальним, його сила — у здатності давати правильну відповідь на найскладніші питання, що стоять перед суспільством і країною».

Це зобов’язувало. І вже у «Вступі» автор почав беззаперечно та круто: «...Теорія і практика українського націоналізму адаптовані до політичних і суспільних реалій, а тому настав час осмислити тенденції і проблематику сучасного націоналістичного руху, що дасть можливість глибше збагнути сутність складних суспільно-політичних процесів, які переживає Українська держава», — і надалі стрімкості не збавляв.

Бути подвижником і натхненником, запалювати інших непросто. Замало мати тільки хист. Потрібна ще одна визначальна умова — самому сповідувати цей світогляд, щиро й безмежно вірити в життєздатну, творчу силу націоналізму. Тоді величні задуми й помисли попередників, розвідки науковців ти прикладеш до сьогодення й матимеш дороговказ. Тоді думки предтеч підкріплять думки твої, стануть опертям, нерозривним ланцюжком, містком між минулим і сучасним.

Здається, все висловлене вище сповна може стосуватися друга Богдана. Свій життєвий клич він виклав у творі: «Це можна зробити за однієї умови: самим стати зразком людини, для якої честь нації — понад усе». Тому й маємо в його праці силу глибоких, непроминальних суджень. Тому й наголошено на багатьох життєво важливих для нації та держави питаннях, що потребують невідкладного вирішення. Отже, обов’язково проростуть сходи. Як писав поет, «не нині, не завтра, так потім».

Автор наголошує на «неминучості націоналізму», тож справу буде доведено до кінця, адже «лише самим фактом незалежности не вичерпується остаточна реалізація національного ідеалу українців». Додам від себе: завершенням національної справи, побудовою справді своєї Української держави наші завдання (націоналізм загалом) також не вичерпуються. Останнє слово в цьому способі мислення ще не сказано. Хоча є схожа думка й у друга Богдана: «Державне оформлення національних устремлінь аж ніяк не є межею для подальшого самовираження нації».

«Поважаючи історичне минуле націоналістичного руху та враховуючи той величезний ідейний, методологічний та героїчний досвід попередників, — наголошує провідник КМ ОУН, — необхідно вже сьогодні означити нові орієнтири, щоб у такий спосіб перетворити український націоналізм та його виразника — ОУН — у визначальний фактор державотворення, спроможний адекватно вирішувати нагальні проблеми утвердження української державности». Безперечно, перший крок — здобуття незалежності — зроблено. Нашим наступним завданням має стати якісна видозміна країни. Адже не за таку, як нині, Україну боролися й поклали голови славні попередники.

Як і будь-якому нашому однодумцеві, Б.Черваку не дають спокою біди, різні негаразди народу: «Сьогодні настав час давати відповідь на непрості питання сучасному поколінню українських націоналістів. Таких питань чимало, але головне з них — на устах у всіх: чому на шістнадцятому (вже на сімнадцятому, друже Богдане! — В.Р.) році української Незалежности нас не полишає відчуття того, що ми, українці, живемо «не у своїй хаті» й на нашій землі панує «чужа правда«?»

Відповідь на поверхні — тому, що в цій державі ніколи й не думали втілювати в життя гасло Миколи Міхновського «Україна для українців!». Отже, не варто дивуватися, що вона стала не для українців. Але так бути не повинно, і так не буде. З кульгавого утворення, де основою хиткої єдності «всіх національностей» є лише спільне громадянство й де забезпечується вільне зросійщення (яке називається вільним розвитком) етнічних меншин та переродження українців у малоросів, держава має перетворитися на національну. І без нас (крім нас!), націоналістів, цього ніхто не здійснить, тому «першочергове завдання українського націоналістичного руху — зробити все, щоб Україна стала державою, де домінують питомі для української нації духовні й моральні цінності».

Майбутнє за нами, бо, як доводить автор, «у незалежній Україні націоналістичний фактор із сили, що в минулому вела народ до незалежности, відтепер стає силою, що утверджує духовну міць нації, її споконвічне й законне прагнення не лише жити у власній державі, а й бути її господарем». Слушно зауважено, що «в критичні моменти суспільство завжди шукає вихід у націоналізмі».

А загалом як ще багато потрібно втілити в життя! Б. Червак у назвах своїх «нарисів» виклав лише деякі завдання: «Про єдність націоналістів», «До питання про державне визнання ОУН і УПА», «Що таке солідаризм?», «Геополітичні виклики», «Геополітичні візії», «Інформаційний експансіонізм», «Націоналізм як ідеологія утвердження національної державности», «Націоналізм і «соціальне питання», «Місія українського націоналізму». А ще ж є і розділи, присвячені націоналістичному світорозумінню, ознайомленню з минувшиною руху, видатними його постатями. Там теж багатющий зміст, виразна спрямованість, і людина чину, котра любов до Вітчизни піднесла на рівень самопосвяти, звідти може черпати і черпати.

Утім, я не був би самим собою, якби обійшовся без зазначення певних вад роботи. На мою думку, промовчати було б не по-націоналістичному. Крім того, я впевнений у слушності слів Василя Симоненка: «Ми не святі, не боги, а значить, Не варто втішати себе дарма. Але, як твій промах лиш ворог бачить, — Друзів у тебе нема!». Сподіваюся, мене правильно зрозуміють: викладене далі — не повчання, не дорікання, не осуд і не рознос. Йдеться про зауваги та застереження друга й однодумця. І стосуються вони двох вихідних положень, з якими я не погоджуюся. Одне з них — «членами нації є громадяни, що вважають незалежну Україну своєю Батьківщиною та готові утверджувати її державність». Вважаю, що це необхідна умова, але не достатня. Й ось чому.

Був у правіках Єгипту час, коли його захопили елліни. Невдовзі виникла нова незалежна держава, якою правив рід Птолемеїв. Діти й онуки загарбників народилися вже в долині Нілу, яку вважали своєю батьківщиною. Чи утверджували зайди державність цього краю? Та вони стали тут повноправними господарями, тому готові були вмерти за цю землю. Й боронили її, навіть коли ворогами ставали їхні одноплемінці — греки (що у ті часи часто траплялося). А тепер коротенькі запитання та відповіді. Яку державу чужинці розбудували? — Елліністичну (виникло навіть таке поняття, як елліністичний Єгипет). Яку мову, культуру плекали, яку писемність розвивали? — Грецьку. Все місцеве, питоме притлумлювали, навмисно занедбували (це стало однією з причин втрати сили-силенної духовних надбань стародавніх єгиптян). А якою виявилася доля тубільного населення? — Як у всі часи, завойовники заохочували пристосуванців, пособників та холуїв, а переважній більшості судилися злидні, безправ’я та упослідженість «на нашій, не своїй землі». Птолемеї володарювали в Єгипті майже три століття. Чи становили елліни-переселенці, гебреї (котрі теж мешкали там у ту пору) та власне єгиптяни єдину спільноту? — Аж ніяк. Три народи жили на одній землі осібно. У кожного були окремі боги, різні прагнення та сподівання, різні погляди на майбутнє. Гадаю, далі зіставляти та пояснювати не потрібно. Наголошу тільки на одному: той, хто допомагає нам будувати національну державу, — наш брат, а тих, хто утверджує в Україні будь-яку іншу державність, я не зараховую до членів своєї нації.

Ще одна суперечлива думка: «Український націоналізм, зокрема, розглядає людину як основний елемент соціальних, економічних, культурних і політичних перетворень». Не до кінця вона вивірена, адже водночас автор стверджує, що «все відбувається в нації, і нічого поза нею немає». На мою думку, націоналізм — це залізна переконаність: буде добре нації — буде добре і людям, з яких вона, власне, складається. Одначе цей світогляд рішуче заперечує такий стан, коли нації загалом погано, але водночас є одиниці, яким дуже добре. Саме означене явище ми спостерігаємо в Україні сьогодні. Тут штучно, внаслідок нечуваного обману, попередні правителі наплодили чимало скоробагатьків. І так виглядає, що саме для них здійснилися згадані «соціальні, економічні, культурні та політичні перетворення», позаяк ці обставини мало зачепили націю. Її набутки виявилися сміховинними. Чи не всі були радянськими людьми, проте внаслідок «перетворень» кілька виокремлених осіб перетворилися на власників колись загальнонародного багатства, а мільйони так і залишилися радянськими людьми, котрі, як і раніше, голосують за комуністів. У цьому разюча невідповідність, кричуща несправедливість. Я не нарікав би тільки в тому разі, якби все було навпаки: зрушення охопили всю націю й лише деякі її представники опинилися поза загальним перебігом. Зрештою, не всі вміють йти в ногу, і нація не мусить оглядатися, зупинятися й рівнятися на тих, хто пасе задніх. Але не повинно так виглядати, ніби вся нація йшла не в ногу. Не вона має прилаштовуватися, будучи обслугою особи. Радше — навпаки.

Таким чином, слушною є інша мисль друга Богдана: «Прагнення нації до самореалізації безпосередньо залежить від свободи особистости. Але націоналізм не абсолютизує особистість і заперечує ідею її повної абстрагованости від спільноти, оскільки це призводить до анархії, втрати моральних основ». Розвиватимемо міркування далі. Покажемо, наскільки це згубно для нації та держави. Знову надамо слово Б. Черваку: «На зорі новітньої незалежности, внаслідок реалізації неоліберального курсу, держава втратила чимало притаманних їй функцій. Зокрема, у результаті грабіжницької приватизації вона втратила контроль над багатьма підприємствами стратегічного значення. Натомість у добу глобалізації лише ті держави, які спираються на власні великі корпорації, середні і дрібні підприємства, національну економіку, можуть реально конкурувати з провідними транснаціональними корпораціями. Іншими словами, держава має бути не об’єктом глобалізації, а опорною силою, здатною чинити опір економічній чи культурній експансії».

Вважаю, що лише опору буде мало. Тому мені більше до вподоби, коли друг Богдан нагадує, що «нація — явище культурне і перебуває в постійному змаганні з іншими національними культурами», та наголошує, що «імперіальний» дух є неодмінною ознакою кожної здорової нації». Поза всяким сумнівом, ми — за здорову націю.

Заявлено також про потребу «здійснення інформаційного експансіонізму на території держав-конкурентів». Однозначно потрібна річ. Понад те, поширення свого впливу не має цим обмежуватися, адже «націоналізм в усі часи культивував ідею могутньої й самодостатньої держави». Такі погляди, звичайно ж, не до вподоби різним танцюристам довкола «прав людини» та виразникам впливу інших держав. Проте написане їх не стосується, оскільки не на них розраховане. А для свого середовища провідник київських оунівців має переконливі доводи: «Для патріота рушійною силою є не демократична ідея чи ідеологія, а національна ідея — націоналізм»; «Ли­ше націоналізм спроможний унеможливити негативні наслідки глобалізації, опираючись на піднесення економічних, соціальних та культурних сил нації».

Ці думки можуть слугувати відповіддю й тим, хто звик ухилятися від боротьби за волю, добробут і велич свого народу. Ось коли справа увінчається успіхом, тоді вони першими ставатимуть у чергу на розподіл пирога. Так уже сталося після здобуття Незалежності. Боролися за неї одні, а плодами скористалися інші. Щоб упоратися із завданням, щоб не повторилося ошуканство, потрібна «послідовна, вперта реалізація національного ідеалу — єдина можливість вирватися із тенет економічної, політичної і соціальної кризи». Недаремно Б.Червак повторює раз у раз: «У сучасному світі, де політична й економічна конкуренція спроможні відкинути будь-яку державу на узбіччя цивілізації, лише націоналізм, як опертя на власні сили, спроможний вберегти державу та її народ від цивілізаційної катастрофи».

І таки вбереже. У мене є щодо цього тверда певність, віра. Наш народ переживав і не такі потрясіння. Минеться й ця напасть, подолаємо й наступні випробування. Доки є націоналізм, житиме українська справа, підноситиметься дух нації. Адже є і завжди будуть люди, готові невтомно, наполегливо працювати заради та в ім’я України.

Віктор РАДІОНОВ
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com