Коли пам’ять об’єднує

Що єднає українців, які з волі обставин живуть поза межами Батьківщини? Пам’ять про коріння роду, мова батьків, яку не просто зберігати без середовища, і таке зрозуміле бажання відчувати надійне плече однодумця. Українці Франції гуртуються завдяки спільним акціям, які організовують в усіх регіонах країни — там, де живуть наші колишні земляки.

Наталка Пастернак — голова Репрезентативного комітету українських організацій Франції, каже, що заходи, які проводить їхня громада, допомагають французам відкривати для себе Україну. Ми познайомились з пані Наталкою під час однієї з таких масштабних акцій — вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років, які відбувалися, зокрема, і в Парижі.

Основу Спілки українців у Франції, говорить вона, складають ті вихідці з України, що мешкають у Парижі чи побіля нього. В інших регіонах осередки значно менші, проте й вони не бездіяльні.

— Наш репрезентаційний комітет, скажімо, дбає про покладання квітів на могилу Симона Петлюри на цвинтарі Монмарт у Парижі, — розповідає Наталка Пастернак. — Робимо це завжди спільно з Українською бібліотекою імені Симона Петлюри в Парижі. У квітні традиційно вшановуємо річницю чорнобильської трагедії. А в травні щороку їдемо до міста Санліс, де 1049-го відбулася урочиста шлюбна церемонія доньки Ярослава Мудрого з Генріхом І, і Анна Ярославна стала королевою Франції.

Під час травневих заходів, які проводимо в Санлісі, у місцевій церкві співає український хор Святого Володимира Великого, відбувається Служба Божа. (До речі, в самому хорі є і корінні французи). Торік ми запросили приєднатися до нас представників мерії міста. Хочемо привертати увагу французів до тих місць, де українці залишили свій слід. А заразом і налагодити співпрацю з ними.

— Які акції проводять регіональні громади?

— У місті Лілль живе така активна українка Марійка Войнаровська. Вона весь час продукує ідеї і об’єднує однодумців, аби втілити задумане. Недавно, скажімо, українці в цьому місті організували виставку про Україну, на якій були представлені українські рушники, писанки. Громада українців у Каннах робила фотовиставку, видала книжку про українців у Нормандії. У Ліоні пані Євгенія Кузен, голова асоціації «Україна-33», проводить активну діяльність. Зокрема, читає лекції ліцеїстам і студентам про сумні події 1932-1933 років в Україні. І не тільки під час чергових роковин голодомору, а впродовж року. У Тулузі є також громада, яка долучається до всіх наших спільних акцій.

— А скільки українців сьогодні живе у Франції?

— Є різні дані. Хтось говорить про 50 тисяч, інші наводять цифру 70 тисяч.

— Чи є контакти між представниками старшої хвилі еміграції і тими, хто приїхав до Франції недавно?

— Намагаємось налагоджувати зв’язки, хоча це й нелегко. Кожен зайнятий щоденними клопотами, а надто ті, хто приїхав сюди на заробітки. То нелегкий хліб, і часу вільного залишається обмаль. Але, скажімо, коли відбуваються спільні футбольні матчі між Францією й Україною, ми збираємось разом вболівати за наші команди. Вперше це відбулося в 1998 році, але тоді українців з України на трибунах було небагато. 2004 нас зібралося близько тисячі, а торік — 1500.

Представники нової хвилі еміграції співають у хорі Святого Володимира Великого, вони також є членами Союзу українок.

— Маєте контакти з самою Україною?

— Мій чоловік Іван-Петро — голова Спілки української молоді Франції. Його тато народився в Україні. Їздимо щороку в Україну — і родина у нас там велика, і знайомих багато. Наш репрезентативний комітет є членом СКУ, тому підтримуємо тісні зв’язки з українцями всього світу.

— Складно організувати акції такого штибу, як нинішня?

— Найважче зібрати людей. А щодо акції до роковин Голодомору… Небагато залишилося свідків тих жорстоких років. Але я пам’ятаю їхні розповіді, страшні свідчення… Вони пережили такий жах, але вистояли і брали участь у житті громади. То я думаю, що ми сьогодні також маємо знаходити сили. Крім того, я не сама — мені допомагає багато людей.

2008-го, у листопаді, відзначатимемо 75-річчя великого голоду в Україні. Хочемо організувати різні акції, не тільки безпосередньо до річниці, а й упродовж року. Французи мають знати про голодомор. І не тільки депутати, від рішення яких залежить визнання голодомору геноцидом. Плануємо звернутися до міністерства освіти і науки Франції, щоб у французьких підручниках, нарешті, писали правду про цю страшну трагедію українців. Сподіваюся, резолюція ЮНЕСКО сприятиме нам у цьому.

— Як оцінюєте перспективи ухвалення відповідного закону Національною асамблеєю Франції?

— Думаю, буде складно. Але ми докладатимемо всіх зусиль, щоб прості французи знали більше історичної правди.

Юлія КОСИНСЬКА
На фото: Наталка Пастернак
Фото Олега КРУКА

Київ — Париж