Як Петлюра формував військо

Важко уявити логіку українців, які підтримують ідею святкування «Дня захисника вітчизни» 23 лютого. З погляду обізнаного в історії громадянина цю дату варто було б перенести ні січневі дні, коли в боях з більшовицькими зайдами народжувалася справді Українська армія. Саме тоді вона довела здатність успішно боротися проти ворожих армій... Ми продовжуємо серію публікацій про Симона Петлюру і очолюване ним військо у 1917-1918 рр.

На 24 (11) січня радянські війська та червоногвардійські загони захопили Полтаву, Конотоп, Кременчук та інші міста, де роззброїли чи розбили українські залоги, що налічували до 7 тисяч вояків. Скільки ж вояків мало у своєму розпорядженні радянське командування? Г.Лапчинський пише про 5-6 тисяч бійців, на чолі яких стояв М.Муравйов. Він розподілив усіх вояків на три «армії»: 1-а під командуванням П.Єгорова наступала на Київ у напрямкові Ромодан-Гребінка; 2-а на чолі з Р.Берзіним мала йти на столицю України через Бахмач; 3-я — з керівником Кудинським рушала до Києва через Ворожбу та Бахмач.

Чисельність «армій» була такою: 1-а «армія» мала до 3000 багнетів, 2-а «армія» — понад 4000 багнетів. Щодо 3-ї «армії», то вона мала трохи більше тисячі багнетів та наступала на Київ правим берегом Дніпра.

Українські підрозділи, які боронили Київ, нараховували у своєму складі проти 2-ї «армії» до 650 багнетів і проти 1-ї «армії» майже нічого, крім гайдамаків О.Волоха.

Зазначимо, що українське командування не знало про реальну чисельність військ М.Муравйова і навіть не підозрювало про існування загонів Р.Берзіна. Ці загони йшли з Білорусії і ще не вступали у бій з українським військом. Мали вони 3400 багнетів, саме з них було створено 2-у «армію».

Таким чином, Симон Петлюра, як і інші керівники армії, навіть не здогадувався про реальну небезпеку, яка насувалася зі сходу. Сподіваючись швидко розбити ворога під Києвом, Петлюра відправив курінь Червоних гайдамаків з кінною сотнею проти підрозділів, що згодом склали кістяк 1-ї «армії». 26 (13) січня 1918 року гайдамаки Симона Петлюри на чолі з Омеляном Волохом вступили у свій перший бій за станцію Гребінка.

На цю станцію наступало близько двох тисяч червоно­гвардійців та радянських вояків. Ось що писав про цей бій один з харківських червоногвардійців: «От Миргорода до Гребенки мы продвигались быстро, но на станции Гребенка пришлось выдержать трехчасовый бой, в котором мы потеряли несколько человек убитыми и ранеными».

На превеликий жаль, свідчень про бій під Гребінкою з боку гайдамаків ми не посідаємо, оскільки всі вони загинули під час громадянської війни чи потрапили до рук комуністів разом з О.Волохом у січні 1920 року. Наскільки був напружений бій, можна судити з доповіді одного з радянських командирів Беленковича В.Ан­тонову-Овсієнку: «Около Гребенки идет бой. Станция в наших руках. Шлите подкрепление, не менее 1000 и батарею. Хорошо бы регулярную или петроградцев из Александровска. Под Дарницей будет, безусловно, большой бой».

Омелян Волох, зваживши на перевагу ворога у силах, вирішив відступати. Як зазначав В.Антонов-Овсієнко при відступі гайдамаки дуже сильно зруйнували полтавську залізницю. Це дозволило затримати на кілька днів рух радянських військ. Про бій під Гребінкою Симону Петлюрі було надіслано до Києва повідомлення. Останній вже шукав можливості для мобілізації резервів. До праці було залучено передусім старшин. Допомагати С.Петлюрі зголосилися видатні гарматники — світової слави інспектор артилерії Південно-Західного фронту генерал-лейтенант С.Дельвіг та колишній командир 32-ї гарматної бригади генерал-майор В.Ки­рей. Також прийшли до Гайдамацького коша підполковник О.Сливинський, штабс-капітан Блават­ний, Майборода та кілька інших. Підполковник Сливинський став начальником штабу гайдамаків, сотник Удовиченко — його помічником, сотник Майборода був призначений старшиною зв’язку.

Шукаючи боєздатні підрозділи, С.В.Петлюра вирішив використати юнкерів зукраїнізованих військових училищ. Оскільки 1-е училище, перейменоване на 1-у юнацьку школу імені Б.Хмельницького, вже вирушило на фронт під Крути, то Симон Петлюра звернув свою увагу на 2-у юнацьку школу, що розташовувалась на Подолі в приміщенні сучасної Києво-Могилянської Академії.

Він поїхав до 2-ї юнацької школи з метою мобілізувати юнаків на захист України. Ось як згадував про це старшина-вихователь школи, майбутній український генерал, а тоді сотник К.Смовський: «С.Петлюра приїхав о годині 19 до 2 Юнацької школи на Подолі, з’ясував ситуацію і дав наказ, щоб школа негайно вирушила на фронт під Крути проти муравйовських банд. Він своєю промовою так зворушив молоді юнацькі душі, що майже всі юнаки плакали, та й старшини школи теж не могли здержатись від сліз. Після промови отаман мав виходити зі школи, як юнацтво зненацька кинулося до нього і з криком «Слава Україні!» понесли на руках аж до самого виходу». Колишній юнак 2-ї школи М.Видибайло у спогадав написав: «Симон Петлюра обвів усіх своїми ласкавими спокійними очима і сказав: «Вибачте мені, дороге юнацтво, що я в таку пізню пору приходжу і порушую ваш спокій... москаль оточує з усіх боків нашу дорогу Батьківщину, посягає на нашу молоду Українську Народну Республіку — і це нам не дає права спати... Я прийшов просити вас піти зі мною боронити нашу Неньку від більшовиків, які під прапорами ніби свободи, рівенсьтва і брацтва ідуть на нас, щоби наложити знов кайдани, які ми тільки що скинули. Вони йдуть, щоби поневолити наш трудовий нарід... Отже, я прошу вас стати в обороні своїх батьків... Ми не йдемо, як кажуть большевики, боронити буржуїв і генералів, бо ми їх не маємо, а йдемо боронити самих себе, свою, кровью і потом наших дідів политу, землю... Не буду вам багато говорити... Ви сини селян і робітників і самі це добре знаєте! Мені потрібно вас тільки двіста чоловік, отже, охочих прошу зараз записатись у вартового старшини і на четверту годину рано будьте готові до походу. Ви будете називатись «Курінь Чорних Гайдамаків»...».

Юнак 2-ї школи Киричко згадував: «Треба було дістати гармати. Десять з нас повернулось до Києва. Прийшли в штаб Петлюри прохати дати гармати. Петлюра спокійно вислухав молодих Чорних Гайдамаків і сказав: «На Дарниці є два українізовані гарматні дивізіони. Зараз майже всі вони большевики. Підіть, обезбройте їх, заберіть гармати з кіньми й негайно відправляйтесь на фронт». Сила цього наказу була така велика, що ні у кого з нас не було ані крихітки сумніву щодо його виконання, так ніби нас була сотня, а ворогів десяток, а не навпаки. Ми пішли на Дарницю. По дорозі здибали одного гарматчика, зупинили його й довідались, що він командир одного дивізіону. Іменем Петлюри запропонували йому йти за нами».

Більшовики намагалися запобігти вивозу гармат, однак на перешкоді їм стали юнаки, які відкрили шалений вогонь по вагонах та приміщеннях станції. Гармати для війська таки здобули... «Трофеями» сотника Смовського та його гайдамаків були 8 легких, 4 важкі гармати, 4 скрині до набоїв, 53 коня та 4 вози з майном козаків та вівсом для коней. Таким чином, у Гайдамацькому коша з’явилися 1-й Гайдамацький гарматний дивізіон.

В ніч з 28 на 29 січня курінь Чорних гайдамаків виїхав у напрямку на Гребінку на допомогу куреню Чорних гайдамаків О.Во­лоха. На ранок 29 січня Чорні гайдамаки прибули до Яготина, де роззброши збільшовичені підрозділи старої армії. Після цієї акції юнаків було спрямовано за 30 верст від Яготина, під станцію Кононівка, куди відступали Червоні гайдамаки. Туди ж відбула і чота 1-ї сотні січових стрільців Р.Сушка, яка також брала участь у поході гайдамаків С.Петлюри на Лівобережжя. За планом курінь Чорних гайдамаків та чота січових стрільців мусили провести проти радянських військ фронтальну атаку, а решта сотні Р.Сушка мала охопити їх з флангів. Чорні гайдамаки спорядили імпровізований панцерник, на який поставили невеличку гармату. Цей панцерник підірвав залізничну колію у напрямкові Гребінки. Незабаром прибув виснажений боями курінь Червоних гайдамаків, який одразу було направлено на станцію Бобрик. На цій станції вже перебував Симон Васильович Петлюра з усім своїм гайдамацьким штабом та рештки полку імені Дорошенка, що підходили з-під Бахмача.

Загалом українські війська, що боролися з більшовиками на Лівобережжі, мали на той час таку дислокацію та чисельність: на станції Бобрик (тил): курінь Червоних гайдамаків з кінною сотнею — понад 300 вояків; рештки полку імені Дорошенка — 200-300 вояків; 1-а сотня Січових Стрільців — 150 вояків; 1-й Гайдамацький гарматний дивізіон — 8 гармат. На станції Кононівка (фронт з боку Полтавської залізниці): курінь Чорних гайдамаків — 150 вояків; чота січових стрільців — 30-40 вояків. На станції Крути (фронт з боку чернігівської залізниці): студентський курінь — 150 вояків; 1-а Київська юнацька військова школа — 140-150 вояків; рештки куріня «Смерті» — 50-60 вояків. Разом: близько 1200 вояків, 8 гармат.

Нагадаємо, що радянські війська та червоногвардійці мали понад 7000 вояків. З них 6400 опинилися під Крутами і лише близько 1000 залишилося під станцією Кононівською. Єдиного керівництва українськими військами фактично не було. А призначені на ці посади, як ми вже згадували, підполковник Ю.Капкан та сотник О.Шинкар були нездатні керувати військами. Тим більше, що в той час у Києві піднялося більшовицьке повстання і зусилля старшин були спрямовані на його придушення. Отож на Лівобережжі єдиною особою, здатною перебрати на себе керівництво, був Симон Петлюра. Однак те, що військо не має керівництва, він повністю збагнув тільки після трагічного бою під Крутами, який відбувся 29 (16) січня. Студенти виконали наказ О.Шинкаря і вступили в тоц трагічний бій. У цьому бою не брала участі жодна частина, підпорядкована С.Петлюрі.

З одержанням відомостей про бій під Крутами Симон Петлюра перебрав керівництво рештками усіх військ на себе. Згідно з його наказом 1-а сотня С.Сушка залишалася на станції Бобрик з метою прикрити Київ з боку чернігівської залізниці. Чорним гайдамакам було наказано зупинити ворога на полтавській залізниці, однак до активних дій не переходити. Виконуючи наказ, Чорні гайдамаки та січовики 30 січня цілий день втримували станцію Кононівку, відбили кілька атак та, повністю попсувавши залізницю, відступили до Дарниці.

Того ж дня Симон Васильович Петлюра зібрав старшин свого штабу та всіх керівників військових підрозділів, щоб обговорити подальші дії. Згадує О.Удовиченко: «На цій нараді було висловлено різні думки аж до припинення війни з Червоною Москвою. Без сумніву, становище молодої нечисленної Української Армії було трагічним, але думку про припинення боротьби було не тільки категорично відкинено, але поставлено в першу чергу повернути назад на Київ, енергійно і швидко ліквідувати там повстання комуністів, а після того зустрінути московську армію на лінії Дніпра».

Таким чином, Симон Петлюра вирішив повернути на Київ, зліквідувати там повстання, а потім вже братися за «армію» Муравйова та Антонова-Овсієнка. З військової точки зору ці рішення були цілком правильними, оскільки надійний тил — запорука успіхів на фронті.

Перед відворотом до Києва потрібно було виконати ще одне завдання — роззброїти цілком збільшовичений український полк імені С.Наливайка, що стояв у Броварах. Січові стрільці спіймали кількох вояків цього полку, які намагалися підірвати залізницю перед ешелонами з українськими військами і тим завадити їм виїхати до Києва. Ну а старшини полку імені Наливайка опинилися під фактичним арештом своїх же солдатів, а тому послали до С.Петлюри вояка з проханням допомогти їм. Симон Петлюра усвідомлював, що військову силу, яка може з хвилини на хвилину виступити проти Центральної Ради, треба обов’язково зліквідувати. Для цього він виділив 1-у сотню січовиків та 12 червоних гайдамаків, бо інші війська знаходились на позиціях. Завдання було не з легких, оскільки полк імені Наливайка налічував до 1400 багнетів, а загін, виділений на його ліквідацію, лише близько 200 багнетів. Але була надія, що з наливайківцями швидко можна буде впоратися за допомогою старшин.

В ніч з 30 на 31 січня до старшин-наливайківців від С.Петлюри прибули червоні гайдамаки.

Вранці старшини зібрали полк імені Наливайка. В цей час вояків полку оточили січовики. На видне місце вийшов Омелян Волох зі своїми войовничо настроєними гайдамаками. Він доступною для вояків мовою з домішкою російської лайки пояснив наливайківцям, хто вони такі та що із себе уявляють. Промова Волоха гнітюче вплинула на солдатів полку імені Наливайка. Після неї січовики без особливих проблем зібрали 2500 рушниць, 75 кулеметів, 8 гармат та велику кількість різного військового майна. Частину майна було знищено, а наливайківців розігнано.

Під керівництвом сотника О.Шпилинського було створено сотню імені Наливайка у складі 60 вояків, яка увійшла до Гайдамацького коша. Сформована вона була переважно з рядовиків.

Після роззброєння повсталого полку почався відворот на Київ. Гайдамаками, січовиками та дорошенківцями було зліквідовано на кілька кілометрів усі залізниці, а також висаджено у повітря мости та стратегічні пункти. Це значно зупинило рух радянських військ.

Симон Петлюра розділив свої війська на дві колони, перша з яких мусила наступати на Київ через Ланцюговий міст, а друга через Залізничний.

Спочатку вирушити на Київ мала перша колона, а друга мусила прикривати її, залишаючись у Дарниці.

Перед мостом перша колона натрапила на шалений опір червоногвардійців Микільської та Предмостовної Слобідок, що були переважно робітниками заводу «Арсенал». Микільська Слобідка знаходилась на лівому березі Дніпра, а Предмостовна на острові посередині річки. З Предмостовної Слобідки на правий берег було перекинуто Ланцюговий міст. Микільську та Предмостовну Слобідки також об’єднував міст. Ось саме за цей міст і розгорнулася запекла боротьба.

Відкинувши червоногвардійців перед мостом, українські війська ніяк не могли вибити більшовиків з іншої його сторони. Командири гайдамацьких батарей Смовський та Хижий через брак гарних коней мусили на руках підтягувати гармати від залізниці до місця бою. Тому в атаку доводилося ходити піхоті без підтримки гарматного вогню. Звичайно, на вузькому мості, який можна було утримувати незначними силами, подібні атаки не досягали свого результату. Тим більше, супротивник мав панцерник. Ось як, зокрема, згадував про бій О.Шпилинський: «Після одного з таких маневрів, добігаючи вже до кінця мосту, ми раптом наткнулися на Отамана Петлюру. З ціпком у руках, із стурбованим обличчям, увесь час у русі, нервово даючи розпорядження, Отаман зразу наносив на мене: А ви чого тут граєтесь?» Ми зразу показали Отаманові: «От там... броневик» — «Ну, то котіть гармату!»... Разом з Отаманом ми всі висипали на міст дивитися на броневик, який грізною чорною плямою вимальовувався на середині мосту... За деякий час по шосе з Слобідки ми побачили групу артилеристів, які котили важку гармату... Гармату теж хутко покотили вперед, і з нею пішов Отаман Петлюра. Пропустивши другу сотню гайдамаків, ми рушили... Цікаво було дивитися, як по Київських горах червоними плямками розсипалися гайдамаки і з боєм хутко підіймали вгору. Мимо нас пройшла свалом кінна «Отаманська сотня»; її ми бачили вперше...»

Так аж о 7-й годині вечора 1 лютого 1918 року гайдамаки та січовики на чолі з Симоном Петлюрою з боєм повернулися до своєї столиці.

Прибуття до Києва підрозділів Симона Васильовича Петлюри фактично вирішило долю бою за столицю України, про що буде далі.