ЛИЦАР ДИКОГО ПОЛЯ

Так, Петро Калнишевський видатний полководець, мученик за волю України, патріот. Та, як на мене, він передусім видатний державотворець. Саме він, бойовий отаман, заклав і економічні основи нашої незалежності.

Хто зна, чи існувала б нині Україна в сучасних межах, якби не послідовна подвижницька довготривала діяльність Петра Калнишевського. Як справедливо пише академік Богдан Сушинський, «продовж двох років після обрання Калнишевського отаманом, російські чиновники вперто вимірювали та описували землі козацтва. З якого б дива така увага та старанність? Все пояснювалося просто: описані землі, як правило, віддавали потім російським аристократам, відставний генералам та офіцерам, новоспеченим поміщикам.

Щоб якось зарадити справі, Калнишевський удається до геніального плану: розсилає своїх гінців по українських губерніях, запрошуючи безземельне та малоземельне городове козацтво переселятися на пониззя Дніпра, на території січових паланок, і в такий спосіб «залюднювати» правічні січові простори. Це було справді державне рішення, тільки так українські козаки могли врятувати свої землі від остаточної російської колонізації, а отже, зберегти їх для України. І хоч ці заходи викликали нову хвилю незадоволення в Петербурзі: «Как пасмелі? Кто позволіл?!» — все ж тисячі українських сімей встигли перебратися на Запоріжжя, та під захистом козацьких полків поставили собі хутори, слободи і навіть невеличкі містечка.

Про те, як реагували на ці дії Калнишевського російські урядовці, свідчить хоч би той факт, що вони подали імператриці спеціальну доповідну записку, в якій доводили, що козаки для того вдарилися «у хліборобство», щоб економічно не залежати від Російської імперії», в отже, згодом і відокремились від неї.

Про виняткову роль Петра Калнишевського в створенні економічного підґрунтя для майбутньої української держави писав і дослідник Г. Надхін в брошурі «Пам’ять о Запорожье и о последних днях Запорожской Сечи», виданій 1877 року в Москві. Г. Надхін, зокрема, писав, що саме за Петра Калнишевського у запорозьких землях стали швидко розвиватися засади громадянськості: стійка осілість, хліборобство, тваринництво і т. п. Були й школи, які мали напівдуховний напівсвітський характер: одна в самій Січі, інші — в Межигірському й Самарському монастирях. А торгівля Чорноморська і на Русь і в Польщу йшла тільки через Запорожжя: на той час Січ була чи не єдиним для них чорноморським портом, це була в ту пору єдина точка зіткнення Русько-Польсокої Півночі з Чорним морем і Середземномор’ям. Зазвичай у мирний час, в останній період існування Запорозького Коша, турецькі (та не лише турецькі) судна, з ярликами Сераскира Паші з Очакова входили в Дніпро, з нього в річку Підпільну, де тоді була Січ і з’являлися там з різними бакалійними та іншими товарами й припасами, звідси ж вони везли зерно, мед, рибу та іншу продукцію — торгівля була жвава. Окрім того, коли російським купцям самим хотілося побувати в Криму, то вони могли потрапити туди не інакше як лише через Запорозькі землі, й переправлялися через їхні перевози. Під кінець у Коші була свого роду й письмова лічба, тобто збирання статистичних відомостей, до чого на Заході Європи додумалися на кілька десятиліть пізніше. А саме у всьому общинному Запорозькому господарстві велася зразкова звітність під назвою «Секрети Запорозького війська». Осілості Запорожжя прислужилися згодом, коли ввійшли в загальні кордони Держави, ставши засадами міст. Губернські міста і майже всі повітові та волосні міста і села Новоросійського краю виникли на місцях, які визначили запорожці — — з їх сіл, зимівників і хуторів. Наскільки скоро тут степом заволоділа оранка і степи стали полями, можна судити ось з чого: не більше, аніж за двадцять років до падіння Січі, кошовий Григорій Федоров (Лантух) писав до Петербурга, що в Запоріжжі годуватися нічим, бо воно хліба не сіє, тим часом при падінні Січі в Запорозьких землях 1775 року, коли її кошовим десять років поспіль був Петро Калнишевський, на річках Самарі, Вовчій і по Орелі, а також у інших місцях, уже були нескінченні хлібні по­ля з дорідним зерном, яке дарує тільки цілинний чорнозем, нескінченні отари овець та худоби, табуни породистих коней. Ще в двадцятих роках дев’ятнадцятого століття колишні посполиті Запорозької Січі в Чернечині, в Пісчанці, згадуючи про таку швидку зміну в господарстві, казали: «як був кошовий Лантух, нічого було класти в лантух, а як став Калниш, пішли і паляниця, і корж, і книш». Саме при Калнишевському січовики та й всі мешканці цього краю забули про голод, а почали жити заможно.

Останній кошовий Війська Запорозького Низового Петро Калнишевський, окрім суто економічних проблем, переймався також і духовним життям, освітою. За своє життя він лише своїм коштом спорудив з десяток церков на Роменщині, в Києві, на Запорожжі, робив їм щедрі дари. При всіх 16 церквах, що діяли на землях «Вольностей Війська Запорозького» були церковно-парафіяльні та три підвищеного типу спеціальні школи. При церквах же були й притулки для немічних, старих і хворих. Саме завдяки Петру Калнишевському на його батьківщині 1770-го року в Ромні був відкритий «французький пансіон» для козацьких дітей — своєрідний ліцей як нині сказали б, з поглибленим вивченням французької мови. Була школа і в самій Січі, яка готувала писарів військових канцелярій і паланкових старшин такий собі запорозький вищий навчальний заклад. Була на Запоріжжі і школа «вокальної музики та церковного співу» — спочатку вона знаходилась на лівому березі Орлі, в слободі Орловщина, а з 1770 року безпосередньо в Січі. Керував школою «знаменитий читака і співака» Михайло Кафізма. Школярі Казенної штатної школи при Святопокровській церкві, якою керував ієромонах Леонід, мали власне самоврядування. У всіх козацьких школах джури вивчали не лише освітні дисципліни та Святе Письмо, а й передусім військову справу, набували фізичного гарту. Більшість запорожців були освіченими людьми, чимало з них мали за плечима навчання в Києво-Могилянській Академії та інших тогочасних учбових закладах.

На землях Війська Запорозького Низового ніколи не було кріпацтва, це була держава вільних людей, а козацькі хутори-зимівники були типовими фермерськими господарствами деколи з найманою, але аж ніяк не примусовою, працею.

При в’їзді в древнє місто Ромен на Покровській горі впадає в око пам’ятний знак, присвячений кошовому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевському. Його спорудили влітку 1990 року на честь 300-ліття з дня народження цього «козацького батька». І встановили на місці, де стояла до 1908 року велична Покровська церква, збудована коштом останнього кошового і освячена літа 1770-го. А за кілька кілометрів, в рідному селі кошового — Пустовойтівка, височить величний пам’ятник.

В Роменському краєзнавчому музеї зберігається коштовне Євангеліє, яке Петро Калнишевський подарував церкві свого рідного села Пустовійтівка. Колись я відшукав його серед звалища церковних фондів і виставив у експозицію відділу історії дореволюційного минулого, яким завідував з 1967 року. Свого часу цей витвір коштував 600 карбованців золотом. Для порівняння: за коня давали не більше п’яти. Понад пуд срібла пішло на оправу, довжина якої більш як півметра, ширина — 32 см, товщина — 10 см. Виготовив його київський майстер Іван Равич. А дарчий напис вигравійовано в нижній частині передньої обкладинки: «Сія книга Євангелія здєлано коштом войска Запорожского низового судії військового Петра Івановича Калнишевського». 1760 року, коли виготовлено пам’ятку, Калнишевський ще був суддею вперше кошовим отаманом він став у 1762 році. А ще до свого «судійства» він тривалий час був військовим осавулом.

На батьківщині в Пустовійтівці, вже ставши кошовим, він збудував церкву Святої Трійці.

Після Великої Вітчизняної війни церкву, за сумною традицією, переобладнали під клуб. А згодом і цю установу занедбали, занехаяли. Отак засиротіла колишня козацька святиня. І лише минулого року її відбудували завдяки Президенту України Віктору Ющенку нині це вже діючий храм.

19 жовтня 1750 року царським указом Військо Запорозьке разом із Січчю і прилеглими землями було передане під командування українського гетьмана графа Кирила Розумовського. І хоч Запорозька Січ і слухати про це не хотіла, визнаючи владу лише своєї старшини та ще хіба що царську владу, після ліквідації гетьманства 1764 року, коли зникла ця проміжна, пом’якшуюча (все ж таки своя) ланка в стосунках з Петербургом, запорожцям доводилося на власній шкурі відчувати вовчі зуби Росії, жорстоку й послідовну деспотичну політику Катерини II.

За сімдесят років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя Петро Калнишевський набув неабиякого військового і політичного досвіду, став видатним політиком і воєначальником свого часу, пройшовши довгий шлях від козацького джури, молодика, до кошового отамана, «батька», синів «плодовитої матки козацької». Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 року оголосила подяку війську Запорозькому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами (за деякими дореволюційними джерелами, найвищою відзнакою імперії — орденом Андрія Первозванного). 1773 року йому було присвоєно військове звання російської армії «генерал-лейтенант».

Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став 1762 року і був на цій посаді менше року. У вересні 1762 року разом з військовим писарем січовим Іваном Глобою він зустрічався в Москві з царицею Катериною II.

Мабуть, тоді Петро Калнишевський не дуже заімпонував цариці, бо з посади кошового отамана його усунули. Слід врахувати, що 1753 і 1756 року царський уряд скасував вибори на Січі й відтоді кошового та інших керівних осіб обирали не на загальновійськових рядах, як раніше, а на обмежених кількісно й якісно сходках старшини, де здебільшого затверджувалися рекомендовані царицею та її представниками кандидатури. Але ці царські закони козацтво дуже часто ігнорувало, обираючи найдостойніших і найавторитетніших. Одним з таких обранців козацької громади й був Петро Калнишевський, котрий у січні 1765 року всупереч царської волі знову став кошовим отаманом. Про це свідчить «Справа про самовільне обрання козаками отаманом Коша Запорозької Січі Калнишевського», почата 12 лютого і закінчена 16 березня 1765 року більше місяця спеціальна слідча комісія з Петербурга розслідувала цей вияв «зухвалої непокори і сваволі» запорожців. Та з огляду на майбутню війну з Туреччиною — царська Росія тоді пробивалася до Чорного моря, — в якій українському козацтву відводилася чи не вирішальна роль, цариця Катерина II примирилася з самовільним обранням Петра Калнишевського кошовим і, змінивши на якийсь час гнів на милість, визнала його на цій посаді. Так Петро Калниш став кошовим вдруге й остаточно — аж до зруйнування Січі, тобто на десять років поспіль, «чого зроду-віку» не було. На кінець свого існування Запорожжя опинилося у вкрай важкому становищі: його землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики, їх роздавали колоністам, що спричиняло майже безперервні суперечки і сутички. Непевність; тривожність свого становища зрозуміло й козацтво — це й було однією з причин незвичайного для Запорожжя багаторічного отаманства Калнишевського.

Завдяки його турботам у Дикому Полі виростали нові села. Так, зокрема, виникло й село, Петриківка на Дніпропетровщині, назване на честь кошового. Всього ж з восьми паланках Січі виникло 45 сіл і 4000 хуторів-зимівників. Він, як міг, старався вести самостійну політику, в міру можливості уникаючи конфронтації з царизмом.

У «Маніфесті» Катерини II від 3 серпня 1775 року про зруйнування Запорозької Січі, серед переліку багатьох царських «звинувачень», прямо вказано, що, «заводя собственное хлебопашество, розторгали они тем самое основание зависимости их от Престола Нашего...» Це було основне звинувачення на адресу кошового.

На початку червня 1775 року величезне військо під камондуванням генерал-поручика Петра Текелія рушило в напрямі Запорозької Січі. Понад 100 тисяч чоловік налічувалося в підпорядкованих йому піхотних, тринадцять донських козацьких, восьми кіннотних регулярних полках, двадцяти гусарських і сімнадцяти пікінерських ескадронах, які п’ятьма колонами з різних боків таємно наближалися до Січі. В ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 року царські війська оточили останню Запорозьку Січ — невелике укріплене містечко, де були одна велика церква, 38 великих будівель, так званих «куренів», 500 козацьких майстрових і торгових будинків. Момент нападу було вибрано вдало на той час у Січі перебувало лише кількасот душ, решта розбрелися по зимівниках, паланках, промислах, дехто подався на «городи», в Гетьманщину провідати близьких після тривалої кривавої війни.

Про що думав 84-річний кошовий Петро Калниш, дивлячись з валу січової фортеці на царські війська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрію? Згадував травень 1709 року і наступні поневіряння запорожців під опікою Туреччини в Олешківській Січі? Чи грудневу розправу 1708-го в Ромні, коли російські війська Сулу загатили тілами страчених козаків та міщан?

Безперечно, він розумів приреченість будь-якого опору навалі російських військ за такої ситуації — надто нерівними були сили: сотня москалів на одного запорожця. Безглузде кровопролиття з наступним кривавим масовим терором — і годі чекати пощади... Якщо ж здатися добровільно, то залишаються хоч якісь шанси на компроміс.

Петро Калнишевський і січова старшина здали російським військам Січ без бою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли із сховищ зброю з припасами, архів Коша Запорозького, на слід якого випадково натрапили десь через 60 років, він досі не опублікований. Понад п’ять тисяч запорожців після зруйнування Січі втекли за Дунай і заснували там Задунайську Січ.

А що ж сталося з Петром Калнишевським? Всі дослідники однозначно твердять, що він, разом з військовим писарем Іваном Глобою, військовим суддею Павлом Головатим, військовим старшиною Андрієм Порохнею, полковником Чорним, Степаном Герехом, Іваном Куликом, Іваном Гараджою, курінними отаманами Осипом Паралічем, Мусієм Головком та іншими були заарештовані, а їхнє майно описане й конфісковано.

8 червня 1776 року уряд повідомив Синод про рішення цариці й наказав (оголосивши Калнишевському з соратниками указ) негайно відправити Калнишевського в Соловецький, Глобу в Туруханський, Головатого — в Тобольський монастирі «під найсуворішим наглядом від одного місця до другого військових команд».

25 червня 1776 року конвой з семи чоловік повезли П. Калнишевського з Москви до Архангельська.

30 липня 1776-го настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів у Синод, що напередодні він прийняв арештанта Калнишевського для утримання його згідно з царським указом. Тут, у нелюдських умовах, судилося останньому кошовому проіснувати 27 років. Історик М.Колчин, котрий у 1880-х роках був монастирським фельдшером, так описує камеру цього в’язні: «Перед нами маленькі аршинів у два (один аршин 71 см) двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди ми й входимо... При вході поруч ми бачимо лаву ложе для в’язня... Стіни... сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати маленьке віконце вершків з шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було тільки в найсвітліші дні. Та й то з великими напруженнями зору. Якщо ув’язнений пробував подивитися крізь це вікно на світ божий, то його погляду відкривалося лише кладовище, що знаходиться перед вікном. Тому, хто пробуде близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху.»

Лише указом нового царя Олександра І від 2 квітня 1891 року Петру Калнишевському було «даровано прощення» і надано право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням. 110-літній в’язень, котрий за 25 років перебування в одиночках, як твердять перекази, осліп, нарешті став вільний. Проте, куди було йому їхати — на покріпачену Україну ятрити душу?

Восени 1803 року Калнишевський у віці 112 років помер.

Данило КУЛИНЯК,
письменник, директор Всеукраїнського благодійного
фонду імені Петра Калнишевського.