Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
ПЕТЛЮРА І «ЧОРНІ ГАЙДАМАКИ»Січень і лютий — особливі місяці для української історії. Далекого 1918 року в ці дні в Києві відбувалися важливі події, які згодом будуть перекречуватися більшовицькою пропагандою упродовж 70 років. Надаємо слово історику Ярославу Тинченку — досліднику життєвого шляху видатного українського державотворника Симона Петлюри. Як відомо, 1-а українсько-радянська війна 1918 р. виникла через протистояння двох ідей: національної та соціалістичної. С.Петлюра, який був військовим міністром і був цілковито відданий національній ідеї і міцно стояв на платформі повної незалежності України від Росії страшенно не влаштовував більшовиків. Тому Раднарком поставив перед Центральною Радою ультиматум: прибрати Симона Петлюру з поста військового міністра. В.Винниченко, який тяжів до політики радянської влади покврно звільнив С.Петлюру 1 січня 1918 року (18 грудня 1917 року) за постановою Генерального Секретаріату, але цим війну не відвернув... Микола Порш, який замінив його, вилив на свого попередника море бруду. Він інкримінував йому розвал армії, нездатність керувати військами, невміння зорганізувати оборону проти більшовиків. Безперечно, що всі ці звинувачення були безпідставні, бо С.Петлюра був якраз чи не єдиною людиною у Генеральному Секретаріаті, яка щось робила. Однак керівникам Центральної Ради потрібно було віднайти винного у своїх власних прорахунках, і вони його знайшли. Вже у майбутньому більшість дослідників робили закиди Петлюрі, що він начебто не зумів зорганізувати оборону України проти більшовиків. Але вони не знали, що С.Петлюра «з милості» В.Винниченка за часів 1-ї українсько-радянської війни був вже поза політикою. Після звільнення його з посади Генерального Військового Секретаря С.Петлюра фактично став ніким. І тут Симон Петлюра пробує використати свій останній козир — спираючись на досить великий авторитет у масах, він намагається створити більш-менш боєздатну військову частину, з якою можна було б боронити батьківщину. За кілька днів у газетах типу «Нової Ради» з’явилися оголошення, що Симон Петлюра розпочав формувати Гайдамацький кіш Слобідської України. Чому цей кіш так називався? Більшовики на той час були вже на Харківщині. І цю територію треба було звільнити. Тому, щоб добровольці одразу зрозуміли, для якої мети створюється кіш, його було названо «Слобідським». Незабаром на вулицях міста з’явилися зроблені від руки заклики, де був намальований козак з оселедцем та в шапці з червоним, про вступ до коша. Відозви були підписані Петлюрою. В них зазначалась і адреса коша — Колегія Павла Ґалаґана по Фундуклеївській вулиці (сучасний музей Української Літератури по вулиці Б.Хмельницького). Хто ж були перші гайдамаки? Безумовно, найпершим гайдамакою С.Петлюри був майбутній генерал армії УНР, а тоді штабс-капітан Генерального штабу Олександр Удовиченко. Ще 24 (11) грудня О.Удовиченка було призначено працювати до створеного Українського Генерального Штабу на посаду помічника начальника оперативного відділу. Коли ж Петлюру було усунуто з керівництва Генеральним Військовим Секретарством, то разом з ним звідти пішов й О.Удовиченко. Це була надзвичайно скромна людина, яка у своїх спогадах та працях майже не згадувала про свою роль у творенні та керівництві підрозділів українського війська. Тому ми можемо тільки здогадуватися, який тягар поклав на свої плечі О.Удовиченко. Він від самого початку був помічником Петлюри та його начальником штабу. Симон Петлюра із завзяттям людини, що фанатично вірить у свою справу, їздив по різних установах, де переконував, виступав, просив, погрожував. Адже не було зброї, грошей, одягу та інших речей для добровольців. Приходив Петлюра радитись і до генерала П.Скоропадського, який пішов з посади командувача 1-го Українського корпусу через прорахунки у військовій політиці М.Порша. З’являлися перші добровольці. Поступив до коша навіть старий дід разом зі своїм кремезним сином. Ось як згадував про нього старшина О.Шпилинський: «То був цікавий дід. Походив він з Звенигородщини. Сивий, старий — він разом з своїм сином чорним, здоровим, похмурим дядьком, який завжди мовчав, залишив своє господарство й прийшов до гайдамаків «рятувати Україну». Без сумніву, крім тих розмов, більш історичного, ніж політичного характеру, які кожен день провадив Отаман Петлюра з гайдамаками, той дід найбільш спричинився до витворення тих дійсно великих гайдамаків першого складу, які своєю відданістю Україні та надлюдською хоробрістю зворушували кожного, хто коли-небудь близько зустрічався з ними. Безперечно, в ті часи цей дід знав про Україну більше, аніж ми всі разом. І він оповідав не те, про що тоді писалося в ріжзних брошурах, а про те, що йому розказував його дід — дійсний гайдамака. І цей дід був живою ілюстрацією далекого минулого, живим звязком між сучасним і славним минулим. Цей дід всіх лаяв — сучасне йому не подобалося; він визнавав лише одного Отамана Петлюру, про якого завжди казав: «Отце Отаман, от гайдамака!» Незабаром до Слобідського коша прийшли і перші старшини, які згодом своєю фанатичною відданістю справі, ненавистю до ворогів України зробили багато для піднесення Гайдамацької слави. У кістяку гайдамаків було всього троє — штабс-капітан О.Волох, поручник Виноградов та прапорщик Ляхович. Вже згодом до цього кістяка, що став А тоді, у січні 1918 року, у курені Червоних гайдамків було тільки троє — командир куріня Волох, його помічник Виноградов та командир кінної сотні Ляхович. Ці старшини прийшли до С.Петлюри різними шляхами. Першими до куреня попросилися Виноградов та Ляхович. Ось що згадував про Ляховича генерал В.Сікевич, що навесні 1918 року командував гайдамаками: «Як сьогодні бачу цього хлопця перед собою: молодий — років 24-25, середнього росту, стрункий, тісно перевязаний очкурем в поясі, ноги і руки тонкі й малі, лице подовгасте, маленькі чорні вуса під носом, чорне волосся перечесене на дві сторони, чорні очі, біле лице трохи осмалене сонцем і вітром, маленькі уха, в очах світиться енергія і иеприклонна воля, навіть деспотизм. Ходить швидко й дуже легко, як кіт, на коні сидить як влитий, Як писав той же В. Сікевич, Ляхович походив з достатньо заможної родини, а тому С.Петлюра на початку йому не дуже довіряв. Щодо Виноградова, то Сікевич подав нам досить негативну характеристику: «Коло мене сидить сотник першої сотні гайдамацького полку, Виноградов, молодий чоловік років 24-25, Донський козак по народности. Підчас світової війни він пішов на фронт, добровольцем, скінчив скорочений курс школи прапорщиків, за відвагу нагороджений кількома медалями і хрестами, два рази поранений. Революція застала його на фронті в ранзі поручника. Коли у Києві формувався Кіш Слобідської України, він перебував у команді виздоровців. З’явився до С.Петлюри й попрохав зачислити до Коша». Тут Володимир Сікевич трохи помиляється у походженні Виноградова, який був не донським, а кубанським козаком. Вперше про гайдамаків С.Петлюри почув Київ у зв’язку з загадковим зникненням голови Київського військово-революційного комітету більшовиків Л.Пятакова. Вже тоді по місту поповзли чутки, що зробили це гайдамаки. Згідно зі свідченнями брата Леоніда Пятакова, Михайла, близько 4-ї години ранку 7 січня 1918 року (25 грудня 1917 року) до помешкання увірвались 10-12 вояків, зодягнутих у сірі шинелі без погонів та петлиць, озброєних шаблями, револьверами та кавалерійськими гвинтівками. У багатьох з них були шапки з червоними шликами. За свідка був російськомовний офіцер якоїсь іншої частини, який і пізнав Л.Пятакова. Що це був за український загін? З їхньої уніформи видно, що вони не належали до формацій, які підпорядковувалися би М.Поршу. Бо минуло вже два тижні, як було реорганізовано сердюків та змінено їх форму, і в першу чергу забрано шапки зі шликами. Вільними козаками вони також не могли бути, бо, як підрозділи нерегулярні, не мали військової форми (шинелів). До того ж, майже всі війська київської залоги були озброєні нормальними трьохлінійними гвинтівками, а не кавалерійськими карабінами. У Гайдамацькому ж коші було введено, на відміну від усіх інших частин Центральної Ради, шапки з червоними шликами. Також озброєні вони були кавалерійськими карабінами. Гайдамаки до того ж від початку носили шинелі (їх уже потім, перед від’їздом на фронт, змінили на червоні кожушки). Отож, цілком можливо, що військові, які заарештували Пятакова, були дійсно гайдамаками, хоч на це нема достатніх доказів. Такої ж думки було багато мешканців міста. Тим більше, що у Києві не знайшлося б жодної військової частини, крім гайдамаків, здатної на такий вчинок. Всі ті полки з гучними назвами були вже майже повністю розвалені більшовицькою агітацією. Л.Пятакова було вивезено за центр міста, на Пост-Волинський і вбито. 29 (16) січня тіло його було знайдено залізничниками. Хто насправді насмілився вбити головного більшовика Києва, встановити неможливо. Однак преса, більшовики, мешканці міста звинувачували у тому гайдамаків. Завдяки цій події навколо Гайдамацького коша почав створюватись міф про фанатизм, рішучість та божевільну відвагу його членів. До речі, цей міф був близьким до реальності. Після події з арештом Пятакова до Гайдамацького коша С.Петлюри стали приєднуватися поодинокі вояки з різних зукраїнізованих підрозділів та деякі студенти з вільного козацтва. Всі вони прагнули перейти до активних дій у боротьбі з більшовиками, але майже не знаходили підтримки у своїх підрозділах. Чисельність коша сягала двохсот вояків, з яких було зорганізовано пішу сотню Виноградова та кінну «Отаманську» сотню Ляховича. Обидві ці сотні було об’єднано у курінь, що за коліром шликів став зватись «куренем Червоних гайдамаків». Незабаром у Гайдамацькому коші Слобідської України з’явився рудий кремезний старшина з фанатичним поглядом, готовий у будь-яку мить кинутись на ворогів, скільки б їх не було. Це буа штвбс-капітан Омелян Волох, який відіграв у громадянський війні, а ще більше у житті Симона Васильовича Петлюри, неабияку роль. Саме йому Петлюра у 1919 році найбільше довіряв. Обставини появи Волоха серед гайдамаків нами й донині докладно не з’ясовані, незважаючи навіть на те, що в архіві Громадянських та Політичних Об’єднань було винайдено справу Волоха з докладною автобіографією. Як писав він у автобіографії: «В Києві в той час Центральна Рада була в розгубленості, військо її — Сердюцькі полки розклалися. В цей час Петлюра був не в Уряді й організував т.з. Повстанський кіш (для захисту незалежности України), я і вступив до цього коша. Але організація коша йшла мляво, до його ніхто не вступав, а на фронті з більшовиками були одні поразки». Як бачимо, О.Волох, який писав свою автобіографію для НКВС у 1933-му році, навмисно опустив усі цікаві факти та деталі з неї. Омелян Волох в той самий час, що і Симон Петлюра, формував загін для боротьби з більшовиками у Полтаві. А передісторія цих подій, пов’язаних з Волохом, така... Штабс-капітан О.Волох наприкінці липня 1917 року прибув до Харкова, де віддався у розпорядження місцевого військового начальника. Останній хотів направити Волоха у Сибір на службу, але штабс-капітан, всупереч наказу, залишився у Харкові. З жовтневим переворотом у Петрограді Волоха було обрано на коменданта Харкова, однак Омелян Іванович, пропрацювавши на цій посаді менше місяця, за власним бажанням 5 (18) грудня перейшов до 28-го запасного полку. Цей полк заходами Волоха та ще кількох осіб було зукраїнізовано та перейменовано на 2-й Український запасний. Солдати полку обрали Волоха на посаду їхнього командира. До речі, комендантом міста став прапорщик Микола Чеботарьов, у майбутньому полковник армії УНР, командир охоронних куренів Симона Петлюри та старшина, на якого Головний Отаман завжди покладав завдання знищити тих чи інших розбещених отаманів. Однак 2-й Український запасний полк проіснував недовго. За вказівками командуючого військами Раднаркому В.Антонова-Овсієнка в ніч на 10 січня (28 грудня) 1918 року полк було оточено з усіх боків червоногвардійськими загонами та роззброєно, а старшин заарештовано. Омелян Волох уникнув арешту і дістався до Полтави, де став формувати гайдамацький загін з таких же, як і він, утікачів з роззброєних більшовиками українських полків. Також до нього зголошувалася учнівська молодь — юнкери, студенти, гімназисти. Зокрема, у Полтаві було зорганізовано два партизанських загони, один з яких, що складався з юнкерів Віленсько-Полтавського військового училища, ймовірно, перейшов у підпорядкування Волоху. Також, можливо, до загону О.Волоха вступили деякі вояки з 2-го запасного полку, 4-го запасного полку, що був розташований у Полтаві, 5-го запасного кінного полку з Балаклеї, деякі юнк’ери Чугуївського військового училища. Всі ці військові підрозділи були, як і 2-й запасний полк, роззброєні чи розбиті червоногвардійцями. Нараховував цей загін, ймовірно, не більше 150 гайдамаків. 19 (6) січня війська Раднаркому увірвалися майже без бою до Полтави. О.Волох, порівнявши свої сили та сили більшовиків, вирішив не ризикувати, вступаючи у бій, а виїхати до Києва, де долучитись до будь-якої боєздатної української частини. Отож, прибувши до Києва, Омелян Волох зголосився до штабу Симона Петлюри, де і було домовлено про об’єднання загонів. З реорганізацією Гайдамацького коша керівний склад його став таким: командир Гайдамацького коша — С.Петлюра, начальник штабу — сотник О.Удовиченко, командир куреня Червоних гайдамаків — сотник О. Волох, заступник командира куреня — півсотений Виноградов, командир Отаманської кінної сотні — хорунжий Ляхович. В курені нараховувалось 250 вояків, у кінній сотні до 100 вояків. В «Історії Січових Стрільців» подаються відомості, що курінь Червоних гайдамаків було складено переважно зі старшин. Однак, це не відповідає дісності, бо, крім перерахованих вище старшин, курінь не мав жодного вояка з військовою освітою. Але навіть і цих сил вистачило Симону Васильовичу Петлюрі, щоб згодом з успіхом боронитись від більшовицької навали. Отакою була ситуація в Києві, коли більшовицька армія вже захопила Полтаву, Конотоп, Кременчук і націлилася на серце України. Попереду були придушення гайдамаками заколотників-арсенальців і оборона міста від військ Муравйова. Але про це в наступному числі газети... Ярослав Тимченко |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |